Православна Церква 26 листопада вшановує память св. Івана Златоустого .
“Монах на чолі Константинопольської єпархії — вся драма Іоана, прозваного Золотоустим або Хризостомом, заключається у цьому парадоксі… Святість не дала йому політичної гнучкості, навпаки, зробила його непоступливим і заважала вживатись з владою, користуватись методами, на які майстром був Кирило Олександрійський… Цілісність і прямота Іоана викликали ворожість у багатьох, політичні інтригани невідступно переслідували його. Він не відступив ні на крок, у служінні своєму до гробу зберігши непохитність чистої натури,”— говорить про святителя відомий патролог А.Амман.
В історії Церкви св. Іоану Золотоустому належить місце найблискучішого і найпопулярнішого проповідника, якого будь-коли знав східнохристиянський світ. Будучи менш глибоким богословом, ніж Афанасій Великий, Августин Іппонійський, чи Григорій Назіанзин, менш незалежним мислителем, ніж Феодор Мопсуетський, менш вченим, ніж Оріген та Ієронім, менш практично успішним діячем, ніж Амвросій Медіоланський, він, тим не менше, зосереджує в собі настільки багато блискучих талантів, що виступає практично над усіма отцями Церкви, як оратор, як екзегет, як великий моральний вчитель, як святий та сповідник. Його значення, звичайно, не вичерпується проповідницькою діяльністю: він був видатним церковним адміністратором, великим молільником і аскетом, плідним письменником. Але не стільки його архипастирські праці, не стільки складені ним трактати і листи, скільки численні проповіді, записані стенографами просто в момент їх виголошення, принесли йому немеркнучу у віках славу.
Про життя святителя ми знаємо з твору Палладія Еленопольського, автора “Лавсаїки” (Лавсійської історії — збірника монаших життєписів), друга і товариша св. Іоана Золотоустого, який майже не торкався антіохійського періоду в житті Іоана, зосереджуючись на константинопольському етапі. Тим не менше, це одна із найповніших пам’яток, що подає нам різнобарвну картину життя великого вчителя і Отця Церкви Христової.
Життя Іоана Золотоустого ділиться на різко окреслені періоди, а саме: його юність, його життя в якості пустельника, його шестирічне дияконство, його дванадцятилітнє священство в Антіохії, його шестилітнє єпископство в Константинополі і його трьохлітнє вигнання.
Володіючи блискучими ораторськими здібностями і глибоким знанням Святого Письма, святитель ще, будучи священиком в Антіохії, набув слави вдохновенного пастиря, слова якого були проникнуті апостольським духом і силою. У своїх проповідях св. Іоан Золотоустий роз’яснював Святе Письмо, наставляючи в істинах християнського життя, викривав пороки і пересуди, розкривав таємниці домобудівництва Божого і захищав істину християнської віри перед нападами поган, юдеїв та єретиків. Він викривав всякі зловживання, розпусту священства, заступався за бідних, картав за соціальну несправедливість. Проповіді святителя вражали серця слухачів і часто викликали або сльози покаяння, або бурхливі оплески. Іоану Золотоустому не раз приходилось заспокоювати слухачів. “Слухайте мене спокійно,— закликав він,— я благаю вас про це… Коли навіть поганські філософи проводили роздуми перед своїми учнями, то ті слухали їх не перериваючи оплесками. Проповідували і апостоли і ми ніде не читаємо, щоб їх переривали шумними оплесками. Ісус Христос розмовляв з народом на горі і коли Він говорив, ніхто нічого не викрикував.Немає нічого пристойнішого для церкви, ніж тиша і скромність”.
До нас дійшло безліч проповідей і бесід святителя, більшість з яких відносяться саме до цього періоду його пастирського служіння. Їх можна умовно поділити на богословські і практичні. Богословські роздуми проти язичників, проти юдеїв і проти різних аріанських сект були викликані єресями, яким піддавався народ. Практичні бесіди Златоуста дають поради морального характеру для боротьби християнам з різноманітними спокусами тогочасного світу. Чи не найдосконалішим шедевром красномовства святителя була його проповідь “Про статуї” (387р.), викликана повстанням антіохійців проти високих податків.
Антіохійський період святителя був для нього найщасливішим: спосіб життя точно відповідав його нахилам, бажанням і даруванням. І така ідилія продовжувалась близько 20-ти років. У 397 році помирає патріарх Константинопольський Нектарій, наступник св. Григорія Богослова. Після довгих суперечок і таємних домовленостей за протекцією впливового радника імператора Аркадія, євнуха Євтропія, було вирішено викликати в Константинополь відомого на той час оратора Іоана для поставлення його на патріарший престол. Знаючи, що Златоуст не згодиться на це, правителю Сходу Астерію було наказано хитрістю і силою привезти святителя до Константинополя, що і було зроблено. Созомен так описує цю подію: “Невдовзі правитель Сходу Астерій, отримавши царський указ, повідомив Іоана, щоб той прибув ніби для того, щоб дати пораду у якійсь справі. Коли той прибув, його посадили в колісницю і швидко відправили до станції Патри, де передали царським посланцям”. У столиці 26 лютого 398 року св. Іоана Золотоустого рукоположили в сан архиєпископа Константинопольського. Хіротонію очолив архиєпископ Олександрійський Феофіл, який був одним із найбільших противників кандидатури Золотоустого, але під загрозою викриття його у злочинах, підкорився волі імператора.
Несподівано для всіх популярний антіохійський проповідник зайняв найпрестижніший пост в імперії, посів на чолі першого патріархату Сходу, став придворним імператорським ритором. Ймовірно там сподівались знайти ритора, а отримали монаха і пастиря. Почалось головне випробування Іоана, яке мало закінчитись самотністю і вигнанням.
Златоуст зовсім не підходив на цю посаду. Він не був дипломатом, не був світською людиною. Недруги вважали його владолюбним і високомірним. Він і сам зізнавався у трактаті “Про священство”, що легко піддається марнославству, заздрості і гніву.
З перших же днів свого патріаршества він почав проявляти ту місіонерську ревність, яка складала прекрасну рису його характеру. Зі самого початку він з глибоким інтересом ставився до готів, яких було багато в його єпархії, дозволивши їм звершувати богослужіння їхньою рідною мовою. Побачивши одного разу, як дехто з цих світловолосих і голубооких новонавернених християн молились на колінах у його кафедральному соборі, він навіть висловив пророцтво, що саме їм належить майбутнє імперії.
Найперше Іоан Золотоустий реформував патріарші палати, відмовившись від будь-яких предметів розкоші. Не влаштовував ніяких урочистих прийомів. Він розмовляв зі священиками і монахами про справи, засновував лікарні і притулки; євангелізовував села. З особливою ревністю при допомозі влади вів боротьбу проти єресей новоціан і аріан. Дбайливий до людей, він ставав непохитним і навіть безпощадним, коли зустрічався з єресями. У своїх проповідях він також був безжальним і до юдеїв, часто жорстоко і несправедливо картав їх.
Новий глава Константинопольської Церкви, натхненний високим християнським ідеалом, виступив на боротьбу з негативними рисами християнського середовища. Він озброївся проти встановленого звичаю співжиття духовенства з дівицями, виключив з клиру осіб, що заплямували себе недостойною поведінкою, піклувався про чистоту монашого життя.
Турбувався святитель і про благоустрій церковного богослужіння. На противагу спокусливим релігійним процесіям аріан він увів за всенічним бдінням антифонний спів, склав чин літургії, дещо змінивши чин, який панував у Церкві до цього часу.
Діяльність архиєпископа, який намагався утвердити серед своєї пастви високі моральні ідеали Євангелія, викликала вороже ставлення до нього зі сторони багатьох прошарків столичного суспільства. Вищі класи були невдоволені тим, що він відмовлявся від участі у їхніх бенкетах і сам не влаштовував подібного. Дами вищого світу обурювались на нього за безжальні викриття їх у розкошуванні. Духовенство і монахи, що звикли у столиці до легкого і бездіяльного життя, відчували невдоволення за ті заходи, за допомогою яких від прагнув викорінити їх порочні звички і відновити моральну чистоту християнського життя.
Першою подією, що дала початок переслідуванням святителя стало падіння у 399 році “придворного міністра” євнуха Евтропія, який фактично управляв країною. Влада перейшла до рук імператриці Євдоксії та придворних дам, що давно ненавиділи патріарха за його суворе ставлення до жіночих прикрас, косметики, одягу та розпусної поведінки і погрожував відлучити їх від Св. Євхаристії.
Сумну роль у житті Іоана Золотоустого відіграв його найзліший ворог — Феофіл Олександрійський. Будучи орігеністом, він навіть видавав палкі послання проти антропоморфістів, але бачачи великий супротив монахів, несподівано у 398 році почав різко критикувати Орігена, за що в народі отримав прізвисько “Амфаллакс”, що означає “Вітрогон”. У 401 році до святителя Іоана прибуло чотири монахи з єгипетської пустелі, яких Феофіл звинуватив у орігенізмі за те, що вони відмовились служити в Олександрії через його пороки. Зруйнувавши їх монастир, Феофіл переслідував монахів, доки вони не знайшли притулок в Константинополі. Імператор викликав Феофіла на суд, на якому Златоуст не був присутнім, не бажаючи звинувачувати собрата. Феофіл різними неправдами і обманами викликав до Константинополя св. Єпіфанія Кіпрського, який, не знаючи справи, вчинив у Константинополі кілька неканонічних вчинків, викликавши тим самим смуту в народі. Зрозумівши свої помилки, він відправився додому. Історія говорить нам, що Златоуст та Єпіфаній на прощання обмінялись болючими репліками. Іоан сказав до Єпіфанія: “Я сподіваюсь, що ти не повернешся у свою єпархію”. На що Кіпрський святитель відповів: “А я сподіваюсь, що ти не помреш єпископом”. Так чи інакше, але св. Єпіфаній дійсно помер в дорозі додому, а св. Іоан помер у вигнанні.
Незабаром після відплиття Єпіфанія у столицю прибув Феофіл зі своїм племінником Кирилом, майбутнім святителем Олександрійським. Він переконав імператора, що суворого єпископа потрібно відлучити від Церкви. У 403 році він скликав собор з 40 єпископів, більшість з яких привіз зі собою з Єгипту. Собор відбувся у резиденції імператора “Ad quercum” (“Біля дуба”). Проти Златоуста було висунуто 29 надуманих звинувачень у розтрачуванні церковної скарбниці, образ духовенства та побиті клириків. Обвинувачами виступали колишній диякон Златоуста Іоан та єпископ Ісаак. Собор однодушно виніс вирок, засудивши святителя до заслання. Імператор під впливом Євдоксії рішення собору затвердив.
Святителя було відправлено у Пренет поблизу Нікомидії. Люди, дізнавшись про це страшенно розлютились і сам Феофіл, боячись розправи, таємно втік з Константинополя. Але невдовзі у столиці відбувся страшний землетрус, який особливо сильно пошкодив спальні імператриці. Вбачаючи у цьому руку Господню, вона написала патріархові листа, у якому запевняла у своїй невинності і просила повернутись. Патріарх погодився вернутись на кафедру, але за умови, якщо його оправдає новий собор єпископів. Собор з 65-ти єпископів скасував рішення так званого Дубного Собору і поновив святителя на патріаршому престолі. Після цього Іоан Золотоустий у одній із гомілій сказав: “… хоча землетрус минув, страх нехай залишається; коливання минуло, а побожність нехай не минає…”.
Через два місяці після повернення Златоуста сталась доленосна подія у його житті. Навпроти храму Св. Софії з поганськими ритуалами була урочисто встановлена срібна статуя імператриці. Це відбувалось в день Усікновення чесної глави Іоана Хрестителя у 403 році. Святитель почав свою проповідь словами: “Знову Іродіада біснується, знову танцює, знову намагається отримати на блюді главу Іоана”. Ворожнеча між царським двором та архиєпископом відновилась з новою силою. На Різдво 404 року імператор відмовився прийти на Літургію, а на Пасху цього ж року патріарху було заборонено служити у Св. Софії і він провів пасхальну Утреню у загальній лазні, куди прийшло багато народу. Після цього святитель не виходив зі свого дому, який охоронявся його людьми. Через п’ять днів після П’ятидесятниці, 9 червня 404 року св. Іоан Златоуст був арештований і вивезений з міста у Віфанію. При цьому, як свідчать історики, було вбито і поранено багато людей, що захищали свого архипастря. Відразу після цього у Константинополі розгорілась жахлива пожежа, яка знищила центральну частину міста. Місцем заслання було обрано поселення Кукуз у Вірменії. Там його тепло прийняв місцевий єпископ Адельфій. Златоуст приймав відвідувачів і незабаром натовпи людей хлинули у невідоме досі селище в горах Вірменії.
Зраджений східними єпископами, св. Іоан звернувся до папи Римського Інокентія І, який написав Аркадію сміливого листа: “Кров брата мого Іоана кричить до Бога на тебе, царю, як у древності кров Авеля праведного кричала на братовбивця Каїна, і вона буде відплачена, бо ти в часи миру відновив гоніння на Церкву Божу, вигнав її істинного пастиря, вигнавши разом з ним і Христа”. Але ні Інокентій І, ні імператор Заходу Гонорій не змогли переконати Аркадія змінити своє рішення. Після цього Римський єпископ порвав євхаристійне єднання зі Сходом, яке продовжувалось аж до 417 року, доки Константинопольський архиєпископ Аттік не вписав ім’я святителя Златоуста у диптих.
У 407 році, бачачи популярність святителя в Кукузі, імператор наказав перевести його у дику місцевість на березі Чорного моря — Пітіунт (сьогодні Піцунда). До місця заслання вже немолодого Іоана Златоуста гнали пішки двоє преторіанців. Виснажений хворобами і скорботами, святитель так і не побачив Чорного моря. Він помер на шляху до нього у невеликому абхазькому селищі Комани 14 вересня 407 року. Це сталось біля склепу св. Василиска, який сам з’явився Златоусту і попередив його про наближення смерті. Знаменитими словами, що востаннє пролунали з уст великого ієрарха були “Δόξα τω Θεω πάντων ένεκα. Αμην” — “Слава Богові за все. Амінь”. Останки святителя були поміщені у храмі і швидко стали предметом загального поклоніння. 27 січня 438 року мощі святителя були урочисто перенесені до Константинополя, де діти Євдоксії, імператор Феодосій ІІ і сестра його Пульхерія молились над ними за прощення усіх беззаконств їх батьків. Мощі святителя були покладені у храмі Свв. Апостолів, пізніше були перенесені до Риму у собор Св. Петра, і зовсім недавно були знову урочисто перенесені до Константинополя.
Ким же був Златоуст в історії християнської Церкви? Значення великого святителя в історії полягає у тому, що він посвятив усі свої сили і помисли релігійно-моральному оновленню християнського суспільства. Він був совістю світу, у якому жив і діяв. Як совість він впливав на суспільство силою істини і криштальною чистотою моральної самосвідомості; як совість, непідкупний і прямий, стояв він між пригніченими і тиранами, і голос його, як голос совісті, залишився неприглушений пристрастями. Він енергійно повстає проти можливого самосуду віруючих, проти частих проявів фанатизму і ворожості у відношенні до поган і сектантів. Не поган і не єретиків слід ненавидіти, часто повторює проповідник, а порок і єресь. Таке було відношення святителя до єретиків. Убивати їх не потрібно, бо це дало б поштовх до непримиримої війни по всьому Всесвіті. У бесіді про св. мученика Фоку він каже: “Сьогодні ми вступаємо у боротьбу з єретиками, але наша війна не живих робить мертвими, а мертвих — живими, величезною покорою і смиренням. Я гоню не ділом, а переслідую словом, не єретика, але єресь… Мені звично терпіти переслідування, а не переслідувати, бути гонимим, а не гнати. Так і Христос перемагав, не розпинаючи, а розп’ятий, не б’ючи, але прийнявши удари…”.
“Ніщо не може бути світлішим та сильнішим істини,— говорить святитель,— так само, як ніщо не може бути слабшим за неправду… Бо неправду легко зловити і спростувати, а істина відкрито пропонує себе усім, хто прагне бачити її красу. Вона не любить ховатися, не боїться небезпеки, не тремтить перед наклепами, не шукає народної слави, не підкорена нічому іншому людському, вона стоїть вище за все, підпадаючи, безумовно, під тисячі обмовлянь, але залишаючись непереможною; тих, що прагнуть до неї, вона оберігає, немов міцною стіною, величністю своєї сили, не терпить таємних переховувань, але пропонує відкрито усім все, що є у ній”.
У своїх творах вселенський учитель знову і знову закликає нас до життя за Євангелієм, до милосердя і моральної свободи. Нехай же буде для нас священним його заповіт: сила і слава Церкви будується не залізним мечем імператора, не пишністю культу, не привілеями духовенства, не прокляттям інакодумців, а тільки втіленням євангельської любові у взаємних стосунках віруючих.
За матеріалами: velychlviv.com