В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Возлюблені у Господі браття і сестри, сьогодні ми з вами перебуваємо у торжестві величного і славного дванадесятого, Богородичного свята – Введення в храм Пречистої Діви Марії.
Не всі істини Божого Одкровення відкриваються нам через Святе Письмо. Великою скарбницею речей духовних є Священне Передання. Саме у цих потоках духовної істини ми черпаємо знання про подію, яку сьогодні святкуємо. О, яка дивна і чудесна подія Введення! Найменша деталь цієї історії має надзвичайно глибоке та повчальне значення. Пронизує і наше власне духовне життя, і робить нас співучасниками всього, що тоді відбулося.
Святе Передання нашої Церкви повістує, що коли Діві Марії виповнилося лише три роки, її праведні батьки Яким та Анна, виконуючи обіцянку перед Богом, привели її до храму, щоб залишити там для служіння Богові.
З цього моменту і відкривається для нас ціла низка чудесних і незбагненних речей. Маленька Дівчинка, замість того щоб міцно триматися за руки своїх батьків, відчуваючи їх любов, захист і підтримку, звільняє маленькі долоні з батьківських долонь і впевненою ходою прямує до храму. Що стоїть вище від любові батьківської? Що допомагає їй подолати страх і веде до невідомого? Тільки любов Божественна. Ще в Старому Завіті Господь так описує свою любов до людини: «Чи забуде жінка грудне дитя своє, щоб не пожаліти сина утроби своєї? Але якби і вона забула, то Я не забуду тебе» (Іс. 49,15). Саме цю любов відчуває чисте дитяче серце і прагне в обійми Бога. Чи не покидає вона батьків, як колись, потайки, покине її і праведного Йосифа 12-річний Ісус – її Божественний Син, щоб перебувати у храмі – Домі Свого Батька і вести бесіду з книжниками і мудрецями, вражаючи їх своїм розумінням Божественних речей.
Улюблені браття і сестри! Ми з вами також повинні слідувати поклику чистого серця і тоді будемо ведені Божественною любов’ю до спасіння. Голос любові – це голос нашого Доброго Пастиря, Який сказав: «Вівці Мої голосу Мого слухаються, і Я знаю їх; і вони йдуть за Мною. І Я дам їм життя вічне, і не загинуть повік; і ніхто не викраде їх з руки Моєї (Ів. 10,27–28).
Уже у цьому віці на маленьку Марію чекає випробовування. Для того, щоб зайти до храму, необхідно подолати 15 сходинок. Але дивна сила підтримує і веде трирічне дитя в храм, ніжна і турботлива ангельська опіка оповиває її і допомагає подолати цю відстань та висоту сходин. І нам пригадуються слова 90-го Псалма, які повторюються в Євангелії: «Бо написано: ангелам Своїм заповість про Тебе зберегти Тебе; і на руках понесуть Тебе, щоб не спіткнувся об камінь ногою Твоєю» (Лк. 4,10–11). На шляху звільнення від гріха і осягнення чеснот, зростання у вірі і сходження до небесного на нас чекає багато випробовувань, які долаються не стільки нашим власним подвигом, як великою милістю Божою і завдяки Його допомозі. Покладімося на Бога – і ніколи не будемо осоромлені.
Але і це чудо доповнюється ще більшим чудом: вона не тільки заходить до храму, але входить своїми маленькими ніжками в Святеє Святих, куди мав право входити лише раз на рік сам первосвященик. Святеє Святих – це найбільш сокровенне місце в храмі, де не тільки зберігалися великі святині, як Скрижалі Завіту, а й де відчувалася особлива присутність Божа. Чому руйнується Божий наказ щодо служіння в храмі? Чому священнослужителі мовчки спостерігають за всім, що відбувається, і залишаються бездіяльними? Що надає іншого розуміння старозавітнім істинам? Все це відбувається за дивним Промислом Божим. Так починає писатися Новий Завіт – історія нашого спасіння. Богородиця стала обраною Богом завдяки чистоті, красі душі і безмежній любові, яку вона носила в серці. Саме завдяки їй у світ прийшло спасіння. Через неї втілився Син Божий. В день її Введення не двері храму відкрилися для неї, а вона сама стає дверима, через які Бог приходить до людства. Не до храму вона входить, а Сама стає Храмом, щоб умістити Невмістимого.
Свого часу спаде пелена таємничості в речах Божественних, і ми всі ввійдемо в Святеє Святих, щоб зустрітися з Богом. Апостол Павло в одному зі своїх послань пише: «Тепер ми бачимо нiби у тьмяному дзеркалі, тодi ж віч-на-віч; тепер я знаю частинно, а тодi пiзнаю подiбно, як i я пiзнаний» (1Кор. 13,12). З приходом у світ Сина Божого сама Людина стала Святеє Святим. Бо як Святеє Святих приховувало у собі священні речі, так і тепер людина стала Святеє Святим – вміщуючи в собі не освячене, а Того, Хто освячує, не священне, а саму Святість – Бога.
Від події Введення до події Благовіщення ми нічого не знаємо про життя Діви Марії, як не знаємо і про дитячі та юнацькі роки її Божественного Сина. Щодо певних подій, Бог часто приховує їх від людського ока і людського знання. Людина в цей час залишається в опіці Божій, черпає від Нього мудрість, освячується – для того щоб свого часу, мов запалена свічка, прийти до людей, освітлюючи світлом любові й смирення дорогу до Бога.
Піднесімо свої молитви до Богородиці і звернімося до нашої Небесної Матері з проханням: Пресвятая Владичице наша Богородице, допоможи всім нам подолати страх розлуки з земним і матеріальним, розтиснути долоні прив’язаності до благ і задоволень цього світу, дай відчути Твою любов, яка змусить віддатись без вагань волі Божій. І нехай будемо ми ведені святими ангелами і підтримувані молитвами святих угодників Божих, сходинками випробовувань на шляху духовного удосконалення, щоб свого часу увійти у Святеє Святих – Царство Боже і там зустріти Тебе з Твоїм Божественним Сином. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Притча про «нерозумного багача», яку для нашого повчання сьогодні пропонує Церква, є унікальною. Це перша з трьох притч про «одного багатого чоловіка» і одна з семи, або навіть восьми, про «одного чоловіка». Унікальність притчі в тому, що у вступному реченні діючою особою не є людина: «В одного багатого чоловіка добре вродила нива». Зазвичай ми думаємо, що цей євангельський уривок оповідає про нерозумного багача, який володів господарством, та добре роздумавши, бачимо зворотне: що це притча про господарство, яке заволоділо нерозумним чоловіком.
Зверніть увагу, дорогі брати і сестри, Христос не сказав: «Один чоловік багато працював і завдяки цьому став багатим». Натомість сказано: «В одного багатого чоловіка добре вродила нива». Напевно, чоловік працював, можливо, багато і тяжко. Але без волі Божої не отримав би жодного врожаю. Споглядаючи на плідний рік, багач бачить свою роботу, але не помічає Божого благословення.
Роздумуючи над притчею, намагаюся зрозуміти, чому Спаситель назвав його “нерозумним”. Людину, на яку звалилася величезна життєва удача, яка мало кому випадає. Ми бачимо грамотного, розумного господаря, який вирішує зруйнувати старі комори і збудувати нові, тим самим підняти рівень свого власного існування, зробити більш ефективними свої економічні процеси. І раптом у цій притчі Бог звертається до цього вправного господаря зі словами: «Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе» (Лк. 12,20).
По-перше, багач є нерозумним, бо сплутав мету, заради якої він живе, із засобами, завдяки яким живе. Засоби для життя для нього стали важливішими від мети життя. Будинок, автомобіль, одяг, техніка – це засоби, що допомагають нам прожити, але не заради них людина живе на світі.
По-друге, ця притча є поясненням інших слів Спасителя, сказаних раніше: життя людини не залежить від розміру її маєтку. Щастя неможливо виміряти жодними матеріальними еквівалентами. Іноді людям справді здається, ніби для щастя їм трохи чогось не вистачає. Людині, яка одержима сріблолюбством, завжди не вистачає певної суми грошей. Людині марнославній завжди не вистачає додаткової слави. Людині спантеличеній проблемами, завжди не вистачає якогось чарівного, чудесного вирішення цих проблем. І ось у цьому постійному невдоволенні, вічному ходінні людини по колу минає все життя. Хіба це не безумство?
Як це не парадоксально прозвучить, але найкоротший шлях до щастя – робити щасливими інших, знайти того, кому набагато гірше і набагато складніше, ніж тобі, допомогти йому в тому, в чому справді можеш допомогти. Забути про себе, про болісні пошуки власного щастя, і тоді дивним, невидимим чином раптом десь краєчком ока ти помітиш, що щастя є, воно вже прийшло, щастя не десь за горами, за мільйонами, за мільярдами, воно тут, у твоєму серці, бо в серце прийшов Бог.
Допоможи ж нам, Господи, щоразу пам’ятати про те, що наша праця, наші чесноти, наші молитви мають сенс лише тоді, коли в серці відбувається справжній процес самозречення себе для інших. Амінь.
Історія «малої» чотиридесятниці Встановлення Різдвяного посту, так само як й інших багатоденних постів, має корені з давніх часів християнства. Перші згадки про нього ми можемо знайти у творах святого Амвросія Медиоланського, Філастрія, блаженного Августина, датованих четвертим століттям. У п’ятому столітті про давність Різдвяного посту писав Лев Великий.
Спочатку він тривав всього лиш сім днів (у деяких християн – більше), але в 1166 році Константинопольський патріарх Лука Хрисоверг встановив дотримуватися Різдвяного посту сорок днів. На те була причина: свято Різдва Христового за своїм значенням у справі нашого спасіння не поступається святу Воскресіння Христового, тож шлях підготовки до нього має нести певне символічне значення. Саме сорок днів у Святому Письмі завжди передують великим подіям: пости пророків Моїсея та Іллі або сорокаденне утримання від їжі Самого Спасителя Ісуса Христа перед виходом на проповідь.
Тобто сам піст підкреслює значимість події, а сорок днів наголошують на особливе приготування до неї. Так, з XII століття Різдвяний піст в Православній Церкві став «малою» чотиридесятницею, яка поступається лише чотиридесятниці «великій» — посту перед Пасхою. Інша його назва – Филипів піст, або по-народному – Филипівки. Пов’язано це з тим, що за день до його початку, святкується пам’ять одного з дванадцяти апостолів Христа – апостола Филипа.
Яких правил повинні дотримуватися ті, хто постять, та у чому їх сенс? За своїми правилами Різдвяний піст дуже схожий на Петрів піст. Згідно з церковним уставом, в усі дні посту з раціону виключаються м’ясні, молочні продукти та яйця. Дозволено споживати по понеділках, середах та п’ятницях рослинну їжу без олії, а у вівторки та четверги – рослинну їжу з олією. По суботах, неділях та на великі свята дозволяється вживати рибу.
Але слід пам’ятати, що не кожен може дотримуватися посту, який нам пропонує Типікон (Богослужбовий статут Церкви). Він полегшується для вагітних жінок та людей, які мають проблеми зі здоров’ям. Такі люди мають зважати на стан свого здоров’я та з приводу посту радитися з духівником та лікарями. Головне завдання будь-якого посту – спонукати людину до покаяння, милосердя та самодисципліни через обмеження у їжі та розвагах. Мова не йде про заморювання самих себе голодом до виснаження — такі крайнощі Церквою засуджуються. Справжній піст пов’язаний з молитвою, покаянням і утриманням від пристрастей і пороків, викоріненням злих справ, прощенням образ. Піст – не мета, а засіб упокорити свою плоть і очиститися від гріхів. Без молитви і покаяння піст стає всього лиш дієтою
Сенс посту в тому, щоб дисциплінувати організм, опанувати себе та перейти від розслабленого стану в інший, так би мовити, духовний режим. Сприяє цьому молитва, покаяння, справи милосердя та любові. Наприклад, допомога хворим, самотнім, нужденним людям та сиротам, які у період наближення різдвяних свят особливо гостро відчувають потребу не тільки у матеріальних благах, а й у словах любові та підтримки.
Як бути із світськими святами, які припадають на час Різдвяного посту? Кожен сам вирішує для себе, можна чи ні приймати запрошення ближніх приєднатися до святкового столу зі скоромною трапезою з нагоди нового року або інших свят. Головне — щоб від відмови ніхто не був ображений.
Якщо ви можете тримати піст, не засуджуючи своїх «нецерковних» ближніх та умієте тактовно відмовити тим, хто запрошує вас за скромний стіл — робіть так. Найголовніше — потрібно відмовитись від надмірних веселощів та вживання вина (окрім тих днів, коли воно дозволяється уставом) та накласти для себе сувору заборону на всілякі розваги.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Сьогодні ми почули євангельську притчу про милосердного самарянина. Законник, який хотів осягнути сенс віри, пізнати Бога і успадкувати Царство Боже, звернувся до Ісуса Христа із запитанням: «Учителю, що зробити мені, щоб успадкувати життя вічне?» (Лк. 10,25). Він знав, що потрібно любити Бога понад усе і любити ближнього, як самого себе. Однак бажав уточнити: «А хто ж мій ближній?» (Лк. 10,29), щоб любити його, як самого себе?
У відповідь Спаситель розповідає притчу: «Один чоловік ішов з Єрусалима до Єрихона і потрапив до рук розбійників, які зняли з нього одяг, поранили його і відійшли, залишивши його ледве живого» (Лк. 10,30). Ледве живим був! «Стікав кров’ю», – сказали би ми. Тоді йшов тією дорогою, – вдумайтесь у ці слова! – ішов якийсь священик і пройшов мимо. Левит так само не зупинився, а прохожий самарянин підійшов, перев’язав рани його, промив їх оливою і вином. Більше того, посадив на свого віслюка і привіз до заїжджого двору (гостиниці), де про нього було кому подбати. А коли від’їжджав, то заплатив господареві і сказав: «Подбай про нього і якщо витратиш на нього більше, я, коли повертатимусь, віддам тобі» (Лк. 10,35). Після розповіді Христос запитує законника: «Кого з тих трьох вважаєш ти ближнім того, хто потрапив до рук розбійників?» (Лк. 10,36). Законник відповідає: «Того, який змилосердився над ним» (Лк. 10,37). Отож, Господь не тільки цьому законникові, але і всім нам говорить, кожній людині на землі: «Іди і ти роби так само» (Лк. 10, 37). Поруч з нами завжди є люди, які потребують допомоги – матеріальної, фізичної чи духовної та доброго слова-розради.
Ким був самарянин? Інакше ми тепер його не називаємо. Тоді він був просто самарянин – людина без імені, людина, якої цуралися. Як ми сьогодні звикли цуратися: він не нашої віри, не так живе, не так мислить. Самаряни були зневажені юдеями, тому самарянин розумів, як бути цьому чоловікові, покинутому і зневаженому на дорозі. Якщо ти хочеш бути християнином, не проходь повз біль, не минай чужі страждання! Приходьмо до церкви, молімося, каймося в гріхах, приймаймо Святі Тайни, єднаймося з Господом Богом. І тоді наша душа буде спрямована на шлях сповнення закону Ісуса Христа – любові та милосердя. Він бере на себе біль того, кого побили, кого принизили, кого покинули. Спішіть до того, хто лежить немічний, і нікому до нього підійти. Він не питає, хто ця людина, головне, вона – людина! Хочеш бути людиною? Стань, як Христос. Полегши людський біль, страждання. Так і милосердний самарянин – він просто віддав все, що в нього було. Він залишився без грошей, але залишився з Богом, у нього живе серце залишилося, і душа безсмертна залишилася, він Людиною залишився. Треба бути Людиною незалежно від національної чи конфесійної приналежності, освічений ти чи без освіти – для Бога це неважливо. Для Бога важливо, яке в тебе серце. Чи милосердне воно? Чи сповнене добра? Чи не проходиш мимо, не думаєш: «Яка буде мені вигода від цього? Чи заплатять мені або хоч подякують»? А просто ти не можеш інакше: ти не можеш бути байдужим, коли дитина плаче, коли старший страждає. Ти не можеш терпіти, коли іншу людину принижують. Ти не можеш, коли від когось усі відвернулися, – і стаєш поруч з ним. Коли ми піднімаємо когось побитого, лежачого, тоді нас від гріхів, від наших падінь піднімає Господь. Піднімає, ставить на ноги і каже: «Тепер ти живий. Ось тепер ти справжній. Тепер ти людина. Тепер йди до Бога». Тому що найголовніше на шляху до Бога – не залишатися байдужим. Найголовніше на шляху до Бога – не пройти повз того, кого тобі послав Господь, не пройти мимо потребуючого допомоги.
Дорогі браття і сестри! Господь судитиме нас за нашими справами. Він звертається до нас через Церкву, через Євангеліє, через Слово Боже. Якщо ми не зробимо справу любові для свого ближнього, то ми, як той священик, як той Левит, пройшли мимо Христа. Тому що в цьому нещасному – Сам Христос. І в кожній людині присутній Христос, бо людина – це образ Божий, і ми повинні любити цю людину. Кожен із нас, хто прийшов сьогодні до храму, маємо вийти з нього іншими, кращими. Будемо милосердними, як і Отець наш Милосердний. Амінь.
Цей древній чудотворний образ, знаходиться на Святій Горі Афон, в монастирі Дохіар. Монастирське передання відносить час її написання до Х століття, коли настоятелем обителі був святий Неофіт. В 1664 році трапезар Ніл, проходячи у нічний час в трапезну із запаленою лучиною, почув від образу Богородиці, що висів над дверима, голос, який закликав його більше не ходити і не закопчувати святу ікону. Монах подумав, що це витівка когось із братії і не звернув уваги на це знамення, і продовжував заходити в трапезну із запаленою лучиною. Несподівано він осліп. Гірко розкаюючись молився Ніл перед іконою Божої Матері, благаючи про прощення. І знову почув дивний голос, що сповіщав про прощення і про повернення зору. Також був наказ сповістити про це всій братії: « З цього часу буде називатися ця ікона Моя Скоропослушницею, тому що скору буду являти поміч всім, хто буде звертатися до неї, буду являти милість і виконання прохань». Пресвятая Богородиця виконала і зараз виконує Свою обітницю – являє скору поміч і втіху всім, хто до Неї з вірою приходить.
Ще з часів древньої Русі на наших землях великою любов’ю і шаною користувалися списки з чудотворної Афонської ікони « Скоропослушниця». Багато з них прославились чудесами. Особливо помічали випадки зцілень від епілепсії та біснування.
Слід зазначити що один із списків чудотворної ікони « Скоропослушниця», знаходиться на Рівненщині у Свято-Георгієвському чоловічому монастирі, на Козацьких-Могилах. Написаний цей образ в 1893 році на Святій горі Афон в Пантелеймоновому монастирі і подарований обителі на Козацьких Могилах в 1914 році, про що є відповідний надпис на звороті ікони.
Шанований список з чудотворної ікони “Скорпослушниця”, який знаходиться в обителі на Козацьких Могилах
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Щойно, ми з Вами улюблені, прослухали слова істини, які подаються нам із Святого Євангелія. Господь наш Ісус Христос прийшовши у цей видимий світ, щоб визволити людство із полону диявола, творив велику кількість чудес. Лише єдиному слову Спасителя підкорювались стихії, біси покидали одержимих, сліпі прозрівали, прокажені очищалися, кульгаві починали ходити, хворі і немічні піднімались із постелі недуги своєї, навіть мертві воскресали. Так, Владика Неба і землі виявляв Свою невимовну любов до всього творіння, адже сам прихід Месії у цей грішний, сповнений усякого зла світ був проявом найдосконалішої Божественної любові.
Сьогодні Свята Матір Церква у Євангельському читанні розповідає нам, дітям Своїм, про два величні чуда, які сотворив Владика Христос.
Слід зазначити, що коли Господь Ісус Христос проходив з проповіддю Євангелія Царства, то за Ним окрім, святих апостолів, йшло завжди багато народу. Хтось заради цікавості, хтось бажаючи стати свідком якогось чуда, хтось бажаючи отримати зцілення, були й такі, які йшли з ненавистю, бажаючи схопити Його і віддати на смерть.
Як розповідає святий апостол і євангелист Лука, одного разу до Господа Ісуса звернувся шанований чоловік на ім’я Іаїр, котрий був начальником синагоги, із благанням зцілити його тяжко хвору доньку. Христос відразу вирушив до оселі цього нещасного, але, оскільки Його оточувало багато народу йшов повільно. В натовпі знаходилась одна жінка: «…що дванадцять років страждала на кровотечу, витратила на лікарів усе своє майно і в жодного не змогла вилікуватися. І, підійшовши ззаду, доторкнулася до краю одежі Його; і вмить кровотеча у неї зупинилась» (Лк. 8: 43 – 44). За словами блаженного Феофілакта єпископа Болгарського, ця жінка вже ні про що земне не помишляла: «…але тільки вірила, і спаслася. І вона доторкнулася до Ісуса, спершу думкою, а потім тілом…». Господь промовив: «хто доторкнувся до Мене?…, бо Я відчув, як сила вийшла з Мене» (Лк. 8: 45 – 46). Звичайно, Ісус Христос будучи Серцезнавцем знав, хто доторкнувся до Нього, але Він хотів випробувати віру цієї жінки. І ось вона оголошує перед усім народом про свою хворобу і про миттєве зцілення. Вона тремтить, визнаючи, що порушила Закон. Край одягу Спасителя нагадує про те, що слід виконувати всі заповіді Господні. Ми бачимо, що віра жінки, а не нехтування Законом Мойсеєвим вела її до Христа. І Він з подивом промовив до неї: «Дерзай, дочко! Віра твоя спасла тебе! Іди з миром» (Лк. 8: 48). І коли, ще всі перебували під враженням від сотвореного Спасителем чуда до Іаїра, який разом з натовпом ішов з Христом до свого дому і з нетерпінням очікував зцілення дочки, підійшов слуга, який сказав: «Твоя дочка вмерла, не турбуй Учителя» (Лк. 8: 49). Вмить нещасний батько опинився на межі відчаю, але Спаситель підбадьорив його: «Не бійся, тільки віруй і спасенна буде» (Лк. 8:50). Але, як можна вірити, коли дочка вже померла? Здавалося б, все скінчено, ніякого виходу немає. Та любов до своєї дитини і чудо, свідком якого щойно був начальник синагоги, змушували його сподіватися на неможливе. Ймовірно, Іаїр думав, що сталася помилка і йому невірно повідомили, а можливо, і зовсім ні про що не помишляв, тому що в такій ситуації людський розум замовкає. Горе змушує людину сподіватися навіть на неможливе. Тут також ми можемо побачити приклад справжньої віри Іаїра, коли, за словами великого святителя Іоана Золотоустого «…обітниці стають вищими за людське розуміння, а ми твердо уповаємо на силу обіцяного».
Коли Господь з учениками прийшов до дому Іаїра, то застав сопілкарів та плакальників і побачив великий смуток, бо всі плакали над нею, настільки очевидною була смерть нещасної дівчини.
Спаситель сказав: «Вона не вмерла, але спить» (Лк. 8: 52), ступивши на поріг будинку, де покоїлося бездиханне тіло дівчинки. Родичі та знайомі Іаїра, що прийшли розділити його горе, почали голосно сміятися зі слів Ісуса. Вони довіряли тільки своєму розуму, який говорив: той, хто не дихає, у кого не б’ється серце, чиє тіло омертвіло ніколи не встане. Для таких Господь не являє чудес, бо вони негідні їх. Блаженний Феофілакт навчає, що Господь дозволив увійти з Собою тільки Петру, Іоану та Якову, як обраним з учеників і як здатним промовчати про чудо, бо Він не бажав, щоб воно передчасно було відкритим для багатьох. Він приховував більшу частину своїх діл, можливо, через заздрість юдеїв, щоб, запалені заздрістю, вони не були піддані осудженню. Христос взяв дівчину за руку і наче до живої звернувся до неї: «дівчино, встань» (Лк. 8: 54).
Ми бачимо у Христі два єства: людське, яким Він вимовляє прості людські слова і робить звичайні людські жести, і Божественне, яким Він воскрешає померлу, кличе її душу з пекла і змушує повернутися в тіло, відновити його і зробити здоровим. Ми бачимо, що саме за вірою батьків Син Божий сотворив чудо тілесного воскресіння їхньої дочки. Святе Євангеліє сповіщає нам, яким чином це сталося: «повернувся дух її, і воскресла вмить…» (Лк. 8: 55). Тут тлумачі Священного Писання вбачають благу вість про безсмертя наше. Тіло людське, взяте з землі, повертається в землю. Але дух людини, народжений диханням Божим, не можна знищити – він не може згнити, змішатися з землею, безслідно зникнути – він переходить у вічність. Саме цю безсмертну частку повернув Ісус в тіло дочки Іаїра, воскрешаючи її. Святитель Миколай Сербський (Велимирович) говорить, що: «Своїм дотиком і словами Господь сотворив два чуда: по-перше, зцілив тіло; по-друге, повернув дух з духовного світу в здорове тіло. Бо якби Він не зцілив тіла, то яка тоді була б поміч для дівчини, коли до неї, хворої, повернувся б її дух? Вона б ожила тільки для того, щоб знову хворіти і знову помирати! Таке неповне воскресіння було б не відродженням, а мукою. Але Господь не дає неповних дарів – лише повні; і не дає недосконалих – лише досконалі. Він повертав сліпцям не одне око, але обидва, для глухих повертав слух не одним вухом, але обома; і розслабленим зціляв не одну ногу, але дві. Так і тут. Він повертає дух в здорове тіло, а не в хворе, щоб вся людина була живою і здоровою».
Отже, чого навчає нас сьогоднішня євангельська розповідь? Наголошує на важливості віри у нашому житті. І начальник синагоги Іаїр і кровоточива жінка отримали за вірою своєю.
Всім нам потрібно молитися про те, щоб Господь дав нам таку віру. Ми маємо найбільше щастя бути членами Святої Церкви Православної. Якщо жінка тільки до краю одягу доторкнулася, ми ж можемо не до краю одягу Христового торкатися, а з’єднуватися з Самим Господом. Пречисте Тіло і Божественна Кров Спасителя і Господа нашого Ісуса Христа освячує нас, очищає нас, обожнює нас. Але слід пам’ятати, що навіть і причастя Святих Тайн Христових не допоможе людині, якщо людина приступає до нього без віри, без страху Божого, без покаяння, без усвідомлення своєї провини. За вірою Іаїра Господь повернув до життя померлу його доньку. Так Господь повертає життя і нашим душам, які помирають в гріхах.
Тож будемо благати Всемилостивого Спасителя нашого Господа Ісуса Христа, щоб Він зміцнив нашу віру, щоб ми покинули гріх і всією душею і всім серцем прославляли Бога, Який відродив нас для життя вічного. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Слава Ісусу Христу!
Дорогі брати і сестри, євангельське читання 18-ї неділі після П’ятидесятниці від святого апостола і євангеліста Луки розповідає нам про зцілення Христом біснуватого у Гадаринській країні.
Сам прихід Ісуса Христа до людей у місцевість, яка взагалі не дотримувалася старозавітних приписів та була пройнята язичницькими віруваннями, був викликом, як для апостолів, так і для людей, які постійно ходили за Спасителем. Та й зустрічають Господа у цьому краї не сотні й тисячі людей з тілесними хворобами та бажанням почути Його проповідь, а оголений, закований у кайдани чоловік несповна розуму.
Мешканці цієї округи не тільки були безсилі допомогти йому, їхні зусилля вгамувати його, зв’язавши ланцюгами, не давали жодного результату. Можна здогадатися, що з місцевих людей, котрі знали про цього «мешканця гробів», ніхто не наважувався сам проходити повз ці місця, тому що боялися нападу.
Діалог, який описує апостол у Євангелії, між Христом і бісом, що називає себе Легіон, показує на дію диявола у цьому світі та його спокуси супроти людини. Для нас стає зрозуміло, що Бог завжди переможе зло, бо диявол лише навіює свою силу, але її немає. Бо і в цьому випадку Христос дозволяє, щоб біси увійшли в стадо свиней з подальшою його загибеллю, «щоб ти зрозумів, що якщо б вони (тобто злі духи) тільки могли б, то вони з людьми вчинили б так само“, – так про це навчає святитель Іоанн Золотоустий.
Здавалося б, подія закінчилася, чудо звершено, однак далі відбуваються речі, які показують нам ставлення людей до Христового благовістя як у ті часи, так і зараз.
На відміну від безлічі інших чудес і зцілень, які звершував Спаситель, і які у людях зумовлювали відчуття вдячності, подиву і прославлення Бога, євангеліст Лука розповідає, що великий страх огорнув тих мешканців, що стало причиною прохання відійти з цієї місцевості. Що ж це за страх охопив їх?
По-перше, втрачені свині були завеликою ціною, яку вони ніколи не погодилися б заплатити задля отримання «скарбу» духовного; а по-друге, їх наповнила страхом постать Ісуса Христа, Який мав якусь особливу силу, мав у собі блиск слави, частинку якої отримав Мойсей від спілкування з Богом (Вих. 34. 29-34). І вони, замість того, щоб запросити Його в своє місто, як зробили жителі Сихара (Ін. 4. 40), просять Його залишити їхні околиці. Легше, звичайно, вигнати такого Пророка, аніж змінювати власне життя і звичаї. Легше мати серед себе біснуватих, аніж жертвувати матеріальним добробутом. Легше мати страх земний, ніж спасенний.
Чи не нагадує ця подія нас із вами? Бо і ми часто стаємо рабами страху і дозволяємо йому вести нас.
Страх – це стіна та перешкода для прояву любові, бо «у любовi немає страху, але довершена любов проганяє страх, бо страх має муку. Той, хто боїться, не довершений у любовi» (1 Ін. 4. 18). Бо коли відходимо від Господньої любові, якою «Вiн ранiше полюбив нас» (1 Ін. 4.19), ми ховаємося від Нього. Страх заступає нам Його обличчя; якщо ж ми з ним, то в нашому серці панує мир і довіра, – почуття, які непомильно засвідчують єдність із Богом.
Кожний з нас пережив у своєму житті щось подібне. Ці ситуації називають по-різному: депресія, відкинутість і самотність. Але кожен, усвідомлюючи, що він у цій боротьбі не сам, а з Богом, долає цей страх і починає розуміти, що Христос тебе буде шукати і чекати, подібно до сьогоднішнього біснуватого, щоб повернути до стану усвідомлення свого життя і прославлення Свого Творця.
ІЛАРІОН
митрополит Рівненський і Острозький
В ім’я Отця, і Сина, Святого Духа!
Християнство започатковане проповіддю Ісуса Христа і святих апостолів, які розповсюдили його між народами. Якраз на цей час і припадає життя Димитрія Мироточивого.
Великомученик Димитрій народився в Македонії, в місті Солунь, його ще називають Фессалоніки, де церкву заснував святий апостол Павло. Батько був воєводою Солунським і таємним християнином, тому хлопця виховували в християнських традиціях. Коли Димитрій змужнів і став хоробрим воїном, його також було обрано воєводою Солуні.
За час свого управління великомученик Димитрій мав би боротися з християнами, натомість він сприяв будівництву капличок та служінню вірних. Імператору Максиміану донесли, що Димитрій є християнином. Дізнавшись про це, Максиміан вирішує сам почути правду від воєводи.
Повертаючись із воєнного походу, імператор зупинився в Солуні і при зустрічі з Димитрієм Максиміан спитав, чи це правда, що про нього говорять, ніби він є християнином? Димитрій роздав усе своє добро людям, а сам пішов до Максиміана і сказав, що він з дитинства є християнином і поклонятися ідолам не буде. Максиміан наказав усунути його з високої посади і кинути до в’язниці.
І ось у в’язниці Димитрію явився ангел зі словами: «Радуйся, страдальче Христовий, мужайся і кріпися». Від цих слів загорілося серце святого великомученика Димитрія любов’ю до Бога і довіри в Ісуса Христа.
В той час Максиміан став забавлятися і забавляти жителів міста кривавим видовищем: силач Лій з помосту скидав християн на гострі списи, де ті, стікаючи кров’ю, у муках помирали. Бачачи,ищо Лій убив багатьох християн, молодий християнин Нестор поспішив до ув’язненого Димитрія попросити благословення на боротьбу з Лієм, на що Димитрій сказав: «Ти переможеш Лія, а сам постраждаєш за Христа».
У битві Нестор перемагає Лія, кинувши його на списи, а Максиміан наказує стратити Нестора мечем. Він посилає воїнів у темницю, щоби стратити Димитрія.
Християни похоронили великомученика Димитрія, а над його гробом збудували храм, де відбуваються численні чудеса, зцілення. Навіть після мученицької смерті святий великомученик Димитрій оберігає Солунь від ворогів, а тисячі людей вшановують і моляться до нього у кожній потребі. Амінь.
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу!
Дорогі брати і сестри, сьогодні у храмах ми чуємо євангельське читання від святого апостола і євангеліста Луки, в якому Спаситель розповідає притчу про багача і Лазаря.
Серед усіх притч, промовлених Спасителем, ця притча стоїть осторонь від інших. Чому? А все через те, що події, про які в ній іде мова, не обмежуються лише цим світом: бо поряд з розповіддю про життя багача і Лазаря тут, на землі, нам ще розповідається про життя після смерті, потойбічний світ.
Для кращого розуміння змісту притчі нам необхідно розповісти і про її головних персонажів. Отож Лазар. Це єдиний випадок у Євангелії, коли Спаситель вживає у притчі персональне ім’я. Грецьке ім’я “Лазар” є відповідником єврейського імені “Єлеазар”, що перекладається як “Бог мій помічник”. Це ім’я було досить поширене в єврейському народі, і його ми неодноразово зустрічаємо у Старому Завіті. Власне, дане ім’я є більшим, ніж назва однієї з осіб у притчі. Ім’я “Лазар”, або “Бог мій помічник”, є віддзеркаленням віри і надії жебрака, на кого він у своєму житті уповав.
Натомість Спаситель, розповідаючи про іншу особу, для її назви вживає слово «багач», що, власне, характеризує також його життя і уповання на земні блага. Він настільки зрісся зі своїм добром, що багатство стало його ідентичністю.
Проте опис всього життя цих двох осіб займає лише три коротких рядочки, як раптом неочікувано змінюється ситуація – помирає Лазар і відразу потрапляє в рай, помирає і багач – і потрапляє в пекло. Дана притча явно ілюструє нам, що що матеріальний достаток багача не є ознакою Божого благословення, бо приводить свого господаря до пекла. Так само і бідність Лазаря не є ознакою того, що Бог його відкинув, бо Лазар опиняється на лоні Авраамовому.
Лазар опинився в раю не тому, що був бідним, а тому, що зробив Бога своїм помічником. Слово Боже не вчить, що усі бідні опиняться в раю. Так само і багатий опинився в пеклі не тому, що був заможним, а тому, що свою надію, поміч і опору бачив у власному достатку. Ось основний посил сьогоднішнього євангельського читання.
Напевно, кожен з нас може навести подібні ситуації з власного життєвого досвіду, бо дивлячись на навколишній світ і людей, які нас оточують, ми неодноразово задумуємося про справедливість і про те, чому така нерівність у матеріальних благах серед людей. І, як бачимо, Христос дає відповідь.
Бо багатство й інший достаток – це насправді випробовування нас у вірі і розумінні від Кого це все. Отож поряд із зростанням якості життя кожного з нас потрібно бути обережними щоб наша безтурботність не привела нас до егоїстичності та духовної “сліпоти”.
Водночас ця притча в особливий спосіб закликає нас не бути байдужими до чужого горя, не легковажити духовними благами, коли стаємо засліплені матеріальними. Задаймо собі запитання: кого ми бачимо навколо себе – потребуючих чи багатих?
Кожен з нас у своєму житті може щось вділити ближньому, бо ми потребуємо одне одного через наші життєві чи то проблеми, чи потреби, які для нас стають можливістю творити добрі діла.
Пам’ятаймо, потребуюча людина для нас не ворог! Вона не хоче всього нашого майна, вона хоче тільки хвилин спілкування, добрих слів, а можливо, інколи і милостині. Гріх багача полягав не в тому, що він зробив Лазарю, а в тому, що він для нього не зробив.
Отож не закриваймо двері нашого серця і не стуляймо повік, щоб нам не тільки дивитися, але і бачити тих, кому ми потрібні. Амінь.
ІЛАРІОН
митрополит Рівненський і Острозький