У Богослужінні четвертої неділі Великого посту Свята Церква пропонує нам високий приклад посницького житія в особі преподобного Іоана Ліствичника, який написав твір, в якому він показав ліствицю або порядок добрих діянь, що призводять нас до Престолу Божого.
Святий Іоан народився близько 570 року і був сином святих Ксенофонта і Марії. На 20 році життя він прийняв чернечий постриг в Синайському монастирі. Після смерті старця Мартирія, під керівництвом якого перебував 19 років, святий Іоан віддалився в пустинне місце, зване Тола, де провів 40 років у строгому пості, молитві, самоті і мовчанні. Він ухилявся від всякого роду особливих подвигів. Куштував він все, що дозволялось за чернечою обітницею, але – помірно. Не проводив ночей без сну, хоча спав не більше того, скільки необхідно для підтримки сил, щоб невпинним неспанням не погубити розуму. Перед сном довго молився; багато присвячував часу читанню спасенних книг. Але якщо у зовнішньому житті преподобний Іоанн діяв у всьому обережно, уникаючи крайнощів, небезпечних для душі, то у внутрішньому духовного житті він, «запалюваний божественною любов’ю», не хотів знати кордонів. Він особливо глибоко був пройнятий почуттям покаяння і проливав рясні сльози, сокрушаючись про свої гріхи. Все життя його була безперервна молитва і безмірна любов до Бога. Після 40 років подвигів він став ігуменом Синайської обителі, але через 4 роки знову пішов в усамітнення і мирно відійшов до Господа, 80 років від народження.
Найбільший з подвижників благочестя, преподобний Іоан не тільки сам досяг висоти духовної досконалості, а й іншим залишив керівництво для їхнього духовного життя, написавши спасенний твір «Ліствиця», де представив 30 ступенів духовного сходження. У «Ліствиці» описується боротьба подвижника благочестя з такими пороками і пристрастями (обжерливість, блуд, сріблолюбство, гордість, марнославство, гнів тощо), які однаково властиві і ченцям, і мирянам. Разом з цим «Ліствиця» скеровує до виховання чеснот, обов’язкових для християн (наприклад, лагідність, ціломудрість, терпіння, смирення, молитва та ін.) Зображуючи шлях поступового сходження до моральної досконалості, «Ліствиця» є вірне і надійне керівництво до духовного життя для ревнителів благочестя та спасіння душі.
«О, роде невірний, доки Я буду з вами?
Доки терпітиму вас?» (Мк. 9.19)
Це слова Спасителя світу, стурбованого людською байдужістю і безвір’ям. Як не дивно, але більшість людей вважають себе віруючими людьми. Кажемо, що віруємо, бо розуміємо, що без віри важко жити. Віра допомагає долати перешкоди, які виникають на нашій життєвій дорозі.
Без віри не могли обійтися навіть будівничі комунізму. Руйнуючи віру в Бога, вони намагалися заповнити порожнечу в людських душах вірою в партію і світле комуністичне майбутнє. Але їхня віра, на жаль, була матеріалістичною, бездуховною, а отже мертвою.
Кожен з нас, на жаль, якоюсь мірою контактував з цією вірою і носить її печать у своїй підсвідомості. Ця печать не дає нам можливості, по-справжньому повірити в Бога, відчути Його присутність у нашому житті.
Матеріалістична любов до земних речей, займає дуже важливе місце у наших серцях, що і є причиною нашої бездуховності, а отже, і усіх бід та негараздів, які мають місце у нашому житті. Цілком добровільно людина стає рабою гріха, а її душа, створена на образ Божий, – власністю диявола.
Проте, в супереч тому, що відбувається, багато людей більше ніж переконані у тому, що свої відносини з Богом вони будують правильно. Мовляв, до церкви ходжу, перед Пасхою сповідаюся та причащаюся. Нікого не вбив, нікого не обікрав. Це, до речі, дуже небезпечний стан. Стан самозадоволення і хибне відчуття святості, який називається «прєлєстю» і дається людині від лукавого. Хто відчуває, що перебуває в такому стані, повинен негайно бити на сполох і робити усе можливе, щоб від нього звільнитися.
Бо саме до таких псевдосвятих звертається Спаситель світу у сьогоднішньому Євангелії: «О роде невірний, доки Я буду з вами? Доки терпітиму вас?». Ці слова повинні розбудити наш розум і заставити нас працювати над зміцненням нашої віри.
Із Євангелія ми дізнаємося, що злі духи не хотіли коритися апостолам, поки їхня віра не стала твердою, мов камінь. То, що ж потрібно нам, грішним, щоб звільнитися з під влади злих духів, і чи можливо взагалі це зробити?
Так, можливо, але для цього потрібно мати віру, хоча б як гірчичне зерно, і тоді у людини не буде нічого неможливого, тому що віра є здійсненням очікуваного і впевненість у невидимому. Крім цього, віра дає нам відповідь на життєво важливі запитання: хто я? яке моє походження? звідки і куди я прямую? що буде зі мною після смерті?
Хто має віру, той має ціль життя і напрямок руху. Хто віри не має, той не знає для чого живе, блукає у темряві і його рух хаотичний. Віра – найбільший дар Божий. Щасливий той народ, що вірує в Бога і живе по вірі: «Усякий, хто вірує в Нього, не осоромиться» (Рим.10. 11). А там, де бракує віри – там безлад і неправда: «Немає праведного ні одного; немає, хто розумів би; немає, хто шукав би Бога; всі ухилилися з путі, негідні всі до одного; нема того, хто чинить добро, нема жодного; гортань їхня – відкритий гріб; язиками своїми обманюють… руїни і пагуба на дорогах їхніх… Немає страху Божого перед їхніми очима» (Рим. 3. 10-13, 16, 18.). Як бачимо, без віри в Бога життя перетворюється на пекло.
Людям без віри в Бога злий дух пропонує своє щастя. Він штовхає їх у вир земних розкошій, напоює напитком тілесних насолод, кидає ними у вогонь пристрастей і в каламутні води гріха…
Нас з вами, віруючих людей, Спаситель називає світлом для світу. Він закликає нас: «Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого на небесах» (Мф. 5. 14).
Я хотів би звернути нашу увагу на декілька ознак, які записані у Св. Письмі і є доказом того факту, що людина є дійсно віруючою. У 16 главі Діянь Апостолів євангеліст Лука розповідає про таку подію: «Суботнього дня ми вийшли з міста на річку, де за звичаєм було місце молитви і, посідавши, розмовляли з жінками, що посходилися» (Дії.16. 13). Там було багато жінок, але лише одній з них на ім’я Лідія, яка шанувала Бога, Бог відкрив серце, щоб зважати на те, що говорив Ап. Павло. Прийнявши хрещення, вона благала Апостолів: «Якщо ви признали, що я вірна Господеві, то прийдіть до мого дому і живіть там. І змусила нас» (Дії. 16. 15).
Отже, першою ознакою віруючої людини є відкрите серце, щоб вона могла приймати слово Боже, бути щедрою і проявляти Божу любов.
Друга ознака віруючої людини – відкриті вуха. В Об’явленні Івана Богослова сказано: «Хто має вуха нехай чує, що Дух промовляє Церквам…» (Об. 2. 7). З допомогою відкритих вух людина слухає і кориться Св. Духові як скарбові добра і життя подателю, іде за голосом Христа: «Мого голосу слухають вівці Мої, і Я знаю їх, і вони слідують за Мною» (Ін. 10. 27). Якщо ж людина не чує, вона ніколи не повірить, а якщо не повірить, то не піде за Христом.
Третя ознака віруючої людини – відкриті очі. Коли Христос воскрес із мертвих, Він явився Своїм учням на дорозі до Емаусу, але, як пише Ап. Лука: «…очі їхні були закриті, щоб не впізнали Його» (Лк. 24. 16). «Коли ж Він сів з ними до столу, поблагословив хліб і подав їм, тоді очі їх відкрилися і вони впізнали Його» (Лк. 24. 31). Відкриті очі потрібні для того, щоб краще пізнати Христа, пізнати силу Його воскресіння (Флп. 3. 10) і наближення часу Його приходу.
Четверта ознака віруючої людини – відкриті руки. «В Іоппії була одна учениця, на ймення Тавіфа, що в перекладі Сарною зветься. Вона була повна добрих вчинків і милостині, які чинила. І трапилось тими днями, що вона захворіла і померла… Учні покликали Ап. Петра… І обступили його всі вдовиці, плачучи та показуючи йому сукні і плащі, що їх Сарна пошила, як була живою. Петро встав навколішки і помолився… і, звернувшись до тіла, сказав: Тавіфо, кажу тобі, встань, вона розплющила свої очі і підвелася» (Діян. 9. 41). Відкриті руки потрібні не лише для того, щоб брати, але і щедро подавати, працювати на благо Церкви і допомагати усім, хто потребує допомоги. «Нехай кожен дає, як серце йому призволяє, – не в смутку, не з примусу, бо Бог любить тих, хто дає з радістю!» (2 Кор. 9. 7).
Ну, і п’ята ознака віруючої людини – відкриті уста. Відкриті для захисту Христового вчення перед єретиками і лжепророками. Відкриті для проповіді і утвердження маловірних. Відкриті для утіхи засмучених. Відкриті для молитви і прославлення Божого імені між людьми.
Той, хто володіє відкритим серцем, відкритими вухами, відкритими очима, відкритими руками і устами, той справді є віруючою людиною. Кому ж бракує віри, тому відповідно, бракує цих якостей. Господь навчає нас: «Просіть і дасться вам, стукайте і відчиниться».
Тому, якщо ми вважаємо себе віруючими людьми, то стараймося жити по вірі. «Моїх учнів пізнаєте по любові між собою» – навчає Спаситель світу. Він хоче, щоб віруючі люди були світлом для світу. Тобто, щоб світ міг рівнятися на них, брати з них приклад любові, доброти і милосердя. Пам’ятаймо – доказом справжньої віри є добрі діла. Так як мертвим є тіло без душі, так само мертвою є наша віра без добрих діл. Демони також вірують, що Бог є і тремтять перед ним, але яка їм з цього корись, коли вони нічого доброго не роблять. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
25 березня – день Благовіщення Пресвятої Богородиці – один з 12 головних (двунадесятих) свят у житті православних людей. В цей день Церква Христова святкує виявлення надвічної Божої таїни і початок нашого спасіння. В чому ж полягає ця Божа таїна? У надвічній раді Святої Тройці, коли ще не був створений всесвіт, Бог поклав Сину Божому спасти людей від гріха і смерті.
Благовіщення було виявленням цієї таїни. Сутність таїни полягає у тому, що Син Божий стає Сином Діви. І ця подія – початок нашого спасіння. Апостол Павло про цей факт каже: «І безперечно – велика благочестя тайна: Бог явився у плоті, виправдав Себе в Духові, показав Себе в Духові, показав Себе ангелам, проповіданий у народах, прийнятий вірою в світі, вознісся у славі” (1 Тим. 3, 16).
Благовіщення – це радісна, блага вістка. Перше слово привітання Архангела Гавриїла було – «Радуйся». І свято Благовіщення є перш за все свято тихої, небесної радості. Радості з приводу примирення з Богом і поверненої на землю благодаті. Разом з тим, Благовіщення є свято торжества смирення, чистоти і ціломудрості, свято непорушної віри у всемогутність Божу і безмежної Любові Бога до людства. «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3, 16).
З події Благовіщення, «початку нашого спасіння», починається те джерело «води живої», яке пізніше перетворюється на велику ріку і, накінець, у безмежне море новозавітніх чудес, таїнств і благодаті Святого Духа, якими Господь так щедро обдаровує тих, хто прагне правди. Благовіщення – свято Шлюбу Неба і землі, коли блакитне небо сходить на землю і з’єднується з нею. І цим ми завдячуємо Пресвятій Богородиці.
В Особі Божої Матері людство надало Сину Божому свою плоть і свою кров для того, щоб Він, спокутувавши і освятивши цю плоть, відновив союз між небом і землею, між Богом і людиною. Радість Благовіщення є разом з тим вже і початок хресної печалі і страждань. Син Божий приходить на розп’яття, смерть і добровільне поховання, щоб дати людям визволення і вічну радість.
Найбільший дар благословення Господа благословенна Діва Марія здобула тому, що була смиренною Його рабою. “Її будуть ублажати всі роди” (Лк. 1, 48). Усі покоління людей, які прийшли завдяки Її смиренню до торжества в їхньому житті благодаті й істини (Ін. 1, 17), будуть прославляти Її як Матір Господа, і милість Всесильного Бога буде простиратися на всі покоління до тих, хто має страх Його (Лк. 1, 50).
Православні християни глибоко усвідомлюють участь Пресвятої Богородиці у справі нашого спасіння. Бо саме Вона з усього роду людського, дала плоть і кров Єдинородному Сину Божому. Без участі людини спасіння було б неможливим.
Господь спасає нас Своєю благодаттю, але за нашою участю. Тому слова Пресвятої Діви: «Я – раба Господня, нехай буде Мені за словом твоїм» – мають сакраментальне значення. Без них, тобто без згоди Пресвятої Діви Марії, наше спасіння не відбулося.
Церква глибоко шанує Пресвяту Богородицю і називає її чеснішою від херувимів і славнішою від серафимів. До Божої Матері ми звертаємось з такою молитвою: «Пресвята Богородице, спаси нас!» А не – «Пресвята Богородице моли Бога за нас», як ми молитовно звертаємось до ангелів і святих.
Наш побожний український народ завжди святкував Благовіщення особливо. З великої шани до цього свята, за церковним звичаєм, “у цей день навіть ластівка не в’є собі гнізда”. На Благовіщення треба приходити до храму, щоб у молитвах дякувати Богу за Його незбагненне милосердя до нас грішних. Благовіщення – це дійсно виявлення одвічної Божої таїни і початок нашого спасіння.
Амінь.
ІЛАРІОН,
митрополит Рівненський і Острозький
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Сьогодні, посередині Великого посту, Церква Христова виносить своїм вірним Животворчого Хреста для поклоніння й урочисто його возвеличує: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святе воскресіння Твоє славимо!»
Перші тижні ми намагаємося якомога ревніше витримати строгість посту, однак з часом знесилюємось і, за неміччю людською, втрачаємо ревність та стриманість, з якими розпочинали піст. Тому в цю неділю, для підкріплення духу, Церква ставить нам за взірець Ісуса Христа, Який був розп’ятий на Хресті. Вона нагадує нам, що ми маємо сильну зброю в боротьбі з ворогами, і тією зброєю є Святий Хрест Господній.
У старозавітних людей бути розп’ятим на хресті вважалося найстрашнішою карою та ганьбою, але для нас, християн, розп’яття Христове є силою Божою проти видимих і невидимих ворогів. Хрест називаємо Живоносним деревом. У давнину перші люди спокусилися із райського дерева і для них воно стало смертним, бо, споживши його плодів, люди пізнали смерть і втратили райську насолоду.
Господь Ісус Христос зійшов з неба і добровільно розіп’явся на Хресті не для того, щоб заставити людей служити Йому, а щоб самому послужити людям і навчити їх служити й допомагати один одному. І як Христос заради нас йшов на Голгофу страждати, хоч був невинуватий, так і ми повинні наслідувати Його, йти своєю життєвою дорогою, нести свій хрест, який кожному Господь дає відповідно до його сил.
Хрест Спасителя розкриває зміст страждань людини і показує, що життя – це подвиг, а за ревність виконання заповідей Божих Господь дає людині блаженство. Хрест наближує нас до Спасителя, тому що без випробування неможливо прийти до усвідомлення своїх гріхів та принести щире покаяння перед Богом.
Отже, Хрест Христовий є символом всесвітньої перемоги над смертю й ознакою воскресіння та вічного життя. Він також є символом спасіння людей від гріха.
Роздумуючи над хресними стражданнями Спасителя, ми бачимо, що і для кожного з нас Господь приготував свій хрест, з яким ми проходимо ціле життя. Адже терпіння, негаразди, хвороби і прикрощі даються нам для того, щоб була випробувана наша тілесна сутність, чи гідні ми увійти у Царство Боже.
Бог знає кількість волосин на голові кожної людини, і знає про навіть найменший біль і страждання кожного з нас. Та кожен, маючи свого хреста, несе його неоднаково. Одні несуть із примусу, бо змушені обставинами життя, тож часто впадають у відчай, озлоблюючись, нарікають на Бога, а іноді, проклинаючи, заробляють ще більший гріх. А хто несе свій хрест із терпінням, смиренністю, лагідністю і милосердям, той упевнений, що отримає нагороду не земну, а вічну та нетлінну.
Дорогі у Христі брати і сестри, припадімо до Хреста Господнього і зі щирими сльозами покаяння просімо у Бога сили нести свій життєвий хрест – нести без нарікання, а в терпінні та покорі. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Сьогодні, в другу неділю Великого посту, у Святій Євангелії розповідається, як Господь Ісус Христос уздоровив розслабленого в місті Капернаумі. Розслаблений був хворим, розбитим паралічем. Він лежав, ніби мертвий, не міг ходити, тому його принесли на постелі четверо добрих людей.
Ми пам’ятаємо зі Святого Письма, що чотири чоловіки несли ноші з хворим, а коли підійшли до дому, де перебував Спаситель, то не змогли туди ввійти через скупчення людей. Вони залізли на покрівлю, розібрали її й на мотузках спустили розслабленого перед Христа. Спаситель, побачивши їхню віру, сказав розслабленому: «Чадо, відпускаються тобі гріхи твої» (Мк. 2,5).
Чи замислювалися ми коли-небудь, хто були ці люди, які несли розслабленого? Адже там не зазначено, чи це були рідні хворого: діти, батьки чи брати. Мабуть, це були просто друзі або сусіди. Вони старалися не для себе, а для цього хворого. Отже, не віра самого розслабленого дала йому прощення гріхів і зцілення. Допомогла йому віра ще й інших добрих людей.
Уздоровлюючи хворого, Господь насамперед говорить про відпущення його гріхів. Цим Спаситель показує, що причина недуги була в гріхах. Тому Божественний Лікар спершу хоче усунути отруйний корінь хвороби – гріхи. Відпускаючи їх, Господь зціляв і недуги, підрубуючи корінь, ламав і дерево хвороби.
Зовсім інакше думали лукаві й невірні фарисеї та книжники, які були там присутні. Вони вважали, що Спаситель богохульствує, адже ніхто не може прощати гріхів, окрім Бога. «Що легше – сказати розслабленому: прощаються тобі гріхи? Чи сказати: встань, візьми постіль свою і ходи? Та щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі відпускати гріхи, – говорить розслабленому: тобі кажу: встань, візьми постіль твою та йди до дому твого» (Мк. 2,9–11). Хворий встав і пішов.
У наших гріхах – причина смерті: «Відплата за гріх – смерть» (Рим. 6,23). У гріхах – причина наших хвороб, нещасть і бід. «Якщо захочете і послухаєтеся, то будете споживати блага землі; якщо ж зречетеся і будете чинити опір, то меч пожере вас» (Іс. 1,19–20). Тому і для нас найкращий спосіб урятуватися від лиха й недуги – перемога над гріхом, молитва до Господа та покаяння в гріхах.
«Чи хворіє хто у вас, – навчає апостол Яків, – нехай покличе пресвітерів Церкви і хай помоляться над ним, помазавши його єлеєм в ім’я Господнє; і коли гріхи він учинив, простяться йому».
Віра одного ставиться в заслугу іншому, любов одного зараховується іншому. Це велика й важлива християнська істина. І яку велику втіху подає вона віруючому серцю, коли воно палає любов’ю до ближнього! Наша віра, наша молитва перед Господом благотворна і спасенна не тільки нам, але й тим, за кого ми просимо й молимося. Христос постраждав на Хресті, а ми кров’ю Його очистилися від гріхів, бо страждання Христові ставляться нам у виправдання через віру в Нього. Отже, через віру – за молитви інших, небесних заступників і живих людей, ми одержуємо благодатну допомогу від Господа.
Так і ми повинні допомагати один одному нести тягарі життя. З любов’ю та наполегливістю євангельських носіїв розслабленого ми повинні знайти способи прийти до Христа, щоб ми могли почути від Нього: «Прощаються тобі гріхи встань, візьми постіль свою і ходи» (Мк. 2,9).
Сьогодні, у другу неділю Великого посту, Церква вшановує пам’ять святителя Григорія Палами. Згадується він як переможець над єретиками Варлаамом і Акиндином, які не хотіли признати Божественного світла, яке явив Господь на Фаворі. Вони навчали, що Божественне світло, як і всемогутність Божа, є щось, що держиться сотвореного, розділюючи одне й інше. Цю науку заперечив Григорій на соборі 1341 року. Варлаам втік до Італії, а Акиндин ще продовжував боронити цю науку, а потім святий Григорій на Соборі в Константинополі ще виразніше показав хибність цієї науки.
Святитель Григорій Палама був єпископом Фессалонікійським тридцять років. Життя його описав Філофей, Патріарх Константинопольський, який жив у другій половині чотирнадцятого століття та після канонізації склав йому службу.
Святитель Григорій Палама є покровителем християнських мовчальників і молільників, яких називали безмовниками. Вони намагалися оберігати тишу в серці, ховаючись у далеких обителях на горі Афон, відрізані від усього світу морем, скелями. Чому цього святого, покровителя мовчальників, ми прославляємо у дні Великого посту? Тому, що саме у цей час нам важливо пізнати і нагадати собі про мовчання і тишу.
Ось для чого нам сьогодні нагадують про мовчальників, ось чому сьогодні Церква закликає нас боротися з пустослів’ям, марнослів’ям, порожньою балаканиною, використанням дару мови на зло собі. «Постав, Господи, охорону устам моїм і двері огорожі в устах моїх» (Пс. 114,3), – говорить нам Святе Письмо. Ось за це ми молимось, просимо Господа, а Він чекає від нас, щоб і ми взяли участь, щоб захотіли цього, щоб ми дістали дар Божий. Амінь.
| Cвяті сорок мучеників Севастійських загинули у 320 році біля міста Севастія (нині турецьке місто Сівас) за відмову зректись християнської віри.
У 313 році імператор Константин Великий підписав указ, за яким християни могли вільно сповідувати свою віру та їхні права прирівнювались до прав язичників. Проте його співправитель Лікіній був переконаним язичником і в своїй частині імперії вирішив викорінити християнство. Він готувався до війни із Константином і, боячись зради, вирішив і своє військо очистити від християнства, змушуючи воїнів зректись віри в Христа. Так було і в провінції Вірменія, де в місті Севастія гарнізоном керував ревний язичник Агриколай. Саме у його підпорядкуванні було 40 каппадокійських воїнів-християн, які виходили переможцями з багатьох битв. Коли їх змусили зректись християнства й принести жертву язичницьким богам, вони відмовились і за це були кинуті Агриколаєм у в’язницю. Через сім днів у Севастію прибув знатний сановник Лісій для суду над воїнами й також змушував їх зректись віри в Христа. Святі воїни твердо відповідали: «Можеш взяти не тільки наше військове звання, але й наше життя. Для нас немає нічого важливішого за Христа-Бога». Розлючений Лісій звелів каменувати воїнів, але, як говорить Святе Передання, каміння летіло повз них. Мучителі зрозуміли, що їх оберігає якась невидима сила й знову кинули до в’язниці. Тут їм з’явився Господь і промовив: «Хто вірує в мене, навіть якщо й помре, то оживе. Не бійтесь та будьте мужні, бо вам приготовані Нетлінні Вінці». Наступного дня, вечором, їх зв’язаними повели до озера, яке знаходилось неподалік Севастії. Тут їх роздягли, завели в холодне озеро і їхні тіла почали замерзати в крижаній воді, бо надворі була зима. Їхні муки посилювались ще й тим, що на березі озера було розкладено гарячу баню. Їм потрібно було тільки повідомити охоронців що вони відрікаються Христа й тоді їм дозволили б відігрітись у гарячій воді. Та Святі воїни цілу ніч мужньо стояли в крижаній воді, підтримуючи один одного молитвами та псалмами. Ранком один із воїнів не витримав холоду й попрямував до гарячої води, щоб відігрітись та, тільки відчувши на собі гаряче повітря, мертвим упав на землю. В цей момент тюремний сторож Аглай побачив над воїнами неземне світло. Це настільки його вразило, що він об’явив себе християнином, скинув із себе одяг та приєднався до 39-ти Мучеників. Коли прийшли мучителі, то, побачивши, що воїни не замерзли, вирішили перебити їм голінки та спалити. Обвуглені кості Мучеників були викинуті в річку, так щоб християни не змогли їх із честю поховати. Через п’ять днів святі мученики з’явились у сні Єпископу Севастійському Петру та розповіли про свій подвиг. Єпископ разом із християнами зібрав кості Святих Мучеників та з честю їх похоронив. Відомі й імена мучеників Севастійських. Це: Киріон, Кандид, Домн, Ісихій, Іраклій, Смарагд, Євноїк, Валент, Вивіан, Клавдій, Приск, Феодул, Євтихій, Іоанн, Ксанфій, Іліан, Сисиній, Аггей, Аетій, Флавій, Акакій, Єкдекій, Лісімах, Александр, Ілій, Горгоній, Феофіл, Доміціан, Гаій, Леонтій, Афанасій, Кирил, Сакердон, Миколай, Валерій, Філиктимон, Северіан, Худіон, Мелітон й Аглай. |
Перша Неділя Великого посту називається в церковному календарі Торжеством Православ’я. Провівши нас через першу седмицю Святої Чотиридесятниці, підживляючи читанням Великого покаянного канону преподобного Андрія Критського, повчаючи псалмами та піснеспівами духовними, Матір Церква приводить нас до пристановища, яке є першим променем, що провіщає нам Пасхальну радість Світлого Христового Воскресіння. Цей Воскресний день є особливим святом, що відзначається християнами з сивої давнини. Приводом для встановлення такого Торжества стала перемога Православної Церкви над іконоборчою єрессю на VII Вселенському соборі в Нікеї у 787 р. і утвердження цієї істини на Константинопольскому соборі у 842 р. при імператриці Феодорі.
Чому ж радіємо ми сьогодні ? А радіємо ми перемозі добра над злом, істини над неправдою. Ми торжествуємо, бо Церква Христова у ті далекі часи зберегла неушкоджене вчення Господа Ісуса Христа, зберегла і утвердила його на віки.
Після великих гонінь, які піднімали на християн Римські імператори, настав період видимого благоденства Церкви. Але ворог роду людського – диявол, знайшов інший спосіб, щоб порушити спокій церковний. Єретики вже не повставали зі зброєю проти Церкви, як це робили язичницькі імператори, а озброювались проти стада Христового своїми хибними вченнями. Таким чином, єресіархи, висуваючи свої доктрини, спотворювали Божественну істину. Вони руйнували Христову Церкву з середини. Арій, Македоній, Несторій, Євтихій, Аполлінарій один за одним, як хижі вовки, терзали Хітон Христовий.
Але Господь зберіг неушкодженою Невісту Свою, посоромивши цих лютих звірів – служителів сатани. Спаситель сказав: «…збудую Церкву Мою і врата пекла не здолають ЇЇ» (Мф. 16. 18). Він обіцяв Своїм ученикам і апостолам перебувати з ними до кінця віку, послав Духа Утішителя, Який живить Церкву Божу, Єдину, Святу Соборну і Апостольську. Саме тут, в цій Церкві, Бог настановив своїх учеників на всяку істину і наказав неушкоджено зберігати її. Через гордість світлосяйний Денниця був скинутий з Неба і став сатаною, так само гординя, пихатість та самовпевненість відділяє єретиків і сектантів від Тіла Христового, яким є Церква. Натхненні Духом Святим отці і вчителі перемогли єресі. Навчають вони стійкості у спасительному Православ’ї і нас.
З’являються різні лжевчення і зараз, різноманітні секти заманюють в свої сіті православних християн. Глава Церкви – Ісус Христос – застерігає нас: «…встануть лжехристи і лжепророки і покажуть великі знамення і чудеса, щоб звабити, якщо можливо, і обраних» (Мф. 24. 24), «…не йдіть слідом за ними» (Лк. 21. 8). Тому нам треба прислухатися до слів Господа і, взявши хрест свій, слідувати за Христом. Він щодня кличе нас: «Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим; бо ярмо Моє – благо, і тягар Мій легкий» (Мф. 11. 28-30).
Господь навчає нас навчатися в Нього, а не у спотворювачів істини. Слід пам’ятати що Засновником Церкви, Наріжним Каменем ЇЇ є Боголюдина Ісус Христос, і до єдності з Богом людина приходить тільки через Христа, Який є Пастир Добрий, є двері, через які хто увійде – спасеться (Ін. 10. 9).
Дорогі браття і сестри! Слідуймо за Спасителем дорогою прямою, не звертаючи ні на право ні на ліво, перебуваючи у спасительній огорожі Святої Церкви Православної. Благаймо Всемогутнього Бога, Який є утвердженням тих, хто на Нього надіється: «Господи, утверди Церкву Твою, що ЇЇ заснував єси, Чесною Твоєю Кров’ю. Амінь.
«На ріках вавілонських, там ми сиділи і ридали…», – це слова ізраїльських невільників, які сумують і страждають у неволі на чужій вавилонській землі. Як кара за гріхи вавилонський полон став для народу Ізраїля нестерпним випробовуванням. Важка праця, насилля і приниження, життя ізраїльтянина не вартувало і ломаного гроша.
Закон Мойсея вимагав жертвоприношень за гріхи, але єрусалимський храм був спалений і зруйнований. Таким чином, народ був позбавлений надії на прощення гріхів, принижений і зневажений, він просив спасіння, але воно не наступало…
Вже третю Неділю підряд Церква співає пісню вавилонських невільників. Співає для нас – поневолених гріховними пристрастями невільників гріха, віддалених від своєї любої батьківщини – дому Небесного Отця.
Гріх має велику владу над нашими тілами, тому апостол народів говорить: «Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе у мені. Нещасна я людина, хто визволить мене від тіла цієї смерті?» (Римл. 7, 18-24).
Завтра початок великого посту. Піст – це час боротьби і звільнення з гріховних кайданів. Через піст ослаблюється людська плоть, притуплюються плотські бажання, з’являється благодатна можливість для духовних роздумів.
Через роздуми приходить усвідомлення свого гріховного стану, Господь посилає можливість звільнення від гріхів через покаяння.
Я хочу сьогодні розповісти вам одну історію про гріх і чудесне навернення до Бога. Колись давно жив на світі страшний розбійник. Маючи жорстоке серце і лиху вдачу, він вбивав, кривдив, грабував, не маючи жодної уяви про милосердя.
Одного разу, він прибув до багатого, але дуже богобійного чоловіка. Бажаючи обікрасти його, він прикинувся бідним смиренним подорожнім. Господар прийняв його по-християнськи, накормив, напоїв, запросив на нічліг і, навіть, відпустив йому свою кімнату. Запаливши свічку біля ікони Божої Матері, де завжди сам молився, він пішов спати у іншу кімнату.
Світло свічки в дивний спосіб освітлювало лик Божої Матері і це привернуло увагу розбійника. Йому пригадалася рідна мати, дитинство. Він згадав, яким щасливим він був колись і яким він став тепер. Він давно не мав матері, вона рано померла, але тут біля нього була інша Мати, Мати Божа, яка дивилася йому просто в душу.
Сталося чудо, у розбійника пробудилася совість. Він упав перед іконою на коліна і став щиро молитися, він каявся у своїх гріхах, гірко ридав витираючи хустинкою сльози.
В той час господар будинку довго роздумував про свого гостя і не міг заснути. Під ранок він заснув і йому приснився дивний сон. Він побачив душу свого дивного гостя, яка стояла перед вагою. Чорні ангели положили на вагу усі його гріхи, вбивства, насильства, грабунки, украдене золото і срібло, закривавлені трупи людей. Душа стоїть і тремтить від страху. З другого боку ваги стоять добрі ангели, але нічого не можуть вдіяти. На протилежну сторону ваги вони положили лише одну монету, яку розбійник кинув колись жебракові.
Чорні ангели радіють, а білі сумують і плачуть. Їм шкода нещасної душі, але допомогти їй не можуть, бо немає добрих діл. Розбійник не зробив нічого доброго, що могло б засвідчити на його користь. Але раптом один з ангелів ніби пригадав щось і швидко полетів на землю. Невдовзі він повернувся з мокрою від сліз хустинкою і положив її на вагу. Сталося диво – мокра хустинка переважила тарілку з гріхами…
Господар прокинувся від цього дивного і страшного сну. На дворі вже світало. Він наляканий пішов у кімнату, де ночував розбійник. Перед іконою Божої Матері догоряла свічка. Розбійника на ліжку не було, він лежав перед іконою із складеними на грудях руками. Він уже не дихав, а на грудях у нього лежала мокра від сліз хустинка.
Ця розповідь повинна і в наших серцях розбудити жаль за гріхи, визвати сльози покаяння. Люди не каються у своїх гріхах, а тому світ, у якому ми живемо, став холодним, жорстоким і немилосердним. Як влучно сказав колись Гоголь: «Господи, Боже, як страшно і темно у Твоєму світі».
Гріх панує у всіх сферах нашого життя, це видно неозброєним оком по нелюдських відносинах між людьми. Бідні стають ще біднішими, багаті стають ще багатшими. Суди не об’єктивні, прав той, у кого більше прав. Народні обранці, прикриваючись іменем слуг народу, служать не народові, а своїм інтересам. Обман і неправда стають нормою життя.
Тільки покаяння і навернення до Бога може врятувати цей світ від погибелі, вивести з неволі, з темряви – до світла. Життя за Божими заповідями гарантує усім людям добробут, щастя і справедливість.
Розбійник, про якого я розповідав вам, виростав без матері. Він не знав про Бога і Божі заповіді, тому його руки були в крові. Ми ж з вами не розбійники, ми – християни. Ми будуємо храми, хрестимо дітей, слухаємо Боже Слово, ми освічені і цивілізовані люди, тому, якщо ми вміємо грішити, хтось – свідомо, а хто може і не свідомо, то ми обов’язково повинні навчитися каятись. «Обмийтеся!- закликає нас великий Шевченко, – Образ Божий багном не скверніте».
Велику силу мають сльози покаяння. Вони здатні висвітлити найчорнішу, найгрішнішу душу, розм’ягчити найтвердіше, найжорстокіше серце. «Блаженні ті, що плачуть»- говорить Спаситель світу. Але, на жаль, людина не завжди здатна плакати над своїми гріхами, бо сльози покаяння – це надприродний дар Божий.
Тому, якщо ми бачимо в храмі людину, яка плаче чи-то під час сповіді, чи-то під час проповіді священика, то знаймо: вона плаче не просто так. Вона плаче тому, що Дух Cвятий торкається струн її душі. Від цього ніжного дотику душа хвилюється і тріпоче, а через очі – дзеркало душі – назовні виходять сльози радості.
Просімо Господа, щоб у час Великого посту Він торкнувся наших сердець Своїм Животворящим Духом, дав нам побачити наші прогрішення, подав нам сльози покаяння і визволив нас від лукавого. Амінь.
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Свята Церква присвячує сьогоднішній день спогадові прийдешнього для всіх нас Страшного Суду Божого. Євангельське читання, яке ви чули, описує нам його грізну картину устами Самого Судді – Господа нашого Ісуса Христа. Так, браття і сестри, страшне, приголомшливе і разом з тим величне видовище виникне колись при кінці світу. Це буде остаточне торжество добра і правди! Ми найчастіше підкреслюємо невідворотність покарання за гріхи. Так, нерозкаяні грішники матимуть заслужену відплату. Але для людського роду це радісний день – день перемоги добра над злом, правди – над неправдою.
Все людство і всі ми будемо неминуче присутні там, – і не простими, сторонніми спостерігачами, а неодмінними його учасниками. Кожен з нас постане там як підсудний – підсудний, але не обов’язково засуджений. Це буде Божий Суд, а це означає – справедливий суд, суд безсторонній. Кожен від своїх справ або уславиться, або посоромиться.
Від кожного з нас вимагатиметься докладний звіт за все наше земне життя, за кожну його мить – звіт не лише за діла і слова, а й за найпотаємніші думки і почуття. Жоден таємний помисел, жодна прихована мрія, як би ретельно ми не таїли їх навіть од самих себе, – ніщо не сховається від всевідання Божого. Слово Боже і власна совість – ось хто буде обвинувачувати нас на цьому суді, – звинувачувати невблаганно і неупереджено. Блаженний буде той, хто зможе протиставити цьому гідний захист – свої добрі справи і щире покаяння, принесені Богові за свої гріхи ще за життя на землі. Але що буде, коли смерть захопить нас у стані нерозкаяності?
Якщо тут, у наших земних, людських судах, опиниться на лаві підсудних справедливо вважається за тяжке нещастя, то з яким страхом і тремтінням ми маємо готуватися до майбутнього Суду Божого, де перед лицем Самого Бога і в присутності всього світу відкриються всі наші гріховні таємниці? Тут, на землі, ми часто вводимо в оману інших і самих себе і видаємося кращими, ніж ми є насправді. А там з усіх спаде покривало лицемірства й облуди, і ми постанемо перед лицем Правди Божої такими, які ми є насправді, за суттю свого морального життя. Там уже немає покаяння, і владарює саме правосуддя. Там уже не буде милості Божої, яка так щедро сходить на людину під час її земного життя. І горе тому, хто не схотів скористатися або знехтував всепрощенням Божим тут, на землі. “Ідіть від мене, прокляті, в огонь вічний, уготований дияволу і ангелам його”, – почує він грізний вирок з уст Праведного Судді.
Яка страшна доля! І дивно! Ми знаємо, що чекає на нерозкаяного грішника, а водночас живемо так, начебто це нас зовсім не стосується. Ні про смерть, ні про майбутнє життя ми майже не думаємо. Тільки одна свята Церква невпинно нагадує нам, що, крім земного життя, є вічне життя, яке починається тут і триває за труною, і що земне життя порівняно з ним – не більш, як мить. Без цього нагадування ми, можливо, зовсім забули б про нього.
Разюче це дивне, незрозуміле протиріччя в людській природі, яке ми постійно спостерігаємо навколо себе і в самих собі. Ви знаєте з власного досвіду, з яким інтересом і з якою передбачливою турботливістю ми намагаємося якнайкраще влаштувати своє земне життя. Ми не шкодуємо ні праці, ні здоров’я, щоб здобути засоби для зручного і спокійного життя, щоб забезпечити своє майбутнє. Вірніше сказати, до цього зводиться у нас весь сенс життя. Чи чекаємо ми якогось для себе благополуччя, ми чекаємо на нього з нетерпінням, а решта відступає немов на другий план. Коли нам загрожує небезпека, ми докладаємо всіх зусиль, щоб відвернути її: не спимо ночей і шукаємо засобів, щоб уникнути майбутньої неприємності. Одне слово, матеріальний добробут і життєве щастя – центр, навколо якого обертаються всі наші думки, почуття і бажання. І в цьому відношенні ми виявляємо невситиму спрагу. Тільки-но досягнемо того, чого посилено прагнули, як виявляється, що наші бажання вже вимагають більшого. І знову починається гонитва за примарами щастя. І так до нескінченності. Людина ніколи не задовольняється своїм теперішнім, а все шукає чогось кращого в майбутньому.
Чим же закінчується це невтомне шукання земних благ? Досить якоїсь випадкової застуди або несподівано виявленої невиліковної хвороби, і безжалісна смерть одним своїм помахом перетворює на ніщо всі наші мрії і намагання. Як не згадати при цьому слова Христа Спасителя, звернені до багатія, який надбав велике багатство: “Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти наготував?” (Лк. 12, 20). Таке нетривке і ламке земне благополуччя.
Але з якої причини нас майже не цікавить наше загробне життя? Можна подумати, що кожен з нас вважає себе безсмертним на землі. Але ж смерть неминуче прийде до кожної людини. Чому ми, живучи на землі, майже не замислюємося: що буде з нами по той бік труни? Де ж здоровий глузд, де наша логіка?
Ми, християни, віримо, що вічне життя існує, що без нього земне життя безглузде. Ми знаємо, що чекає на нерозкаяних грішників, а між тим живемо так, немов і Суд Божий, і вічні покарання грішникам готуються для когось іншого, а нам зовсім не загрожують.
Не так поводилися святі, пустельники і подвижники благочестя. Вони завжди тримали в пам’яті й берегли в серці цей великий день Страшного Суду і готувалися до нього щодня і щогодини. Це надихало їх на подвиги і на боротьбу з гріхом.
Деякі християни, присипляючи свою совість, заспокоюють себе тим, що немає підстав боятися Суду Божого, бо любов і милосердя Бога нескінченні. Бог – безмежна любов, і тому все прощає і покриває. Всі, хто так думає, повинні уважно прочитати 25 главу Євангелія від Матфея. Суд Божий зображено тут з незаперечною ясністю. Його віддалене відлуння відчувається вже тепер і змушує тремтіти нечисту совість.
Православна Церква, ґрунтуючись на непохитних підвалинах Слова Божого, у суворій відповідності з переданням святих отців і вчителів, визнає всю невичерпну глибину любові й милосердя Божого. Але разом з тим вона вірує, що Господь не лише безмежно благий, а такою ж мірою і правосудний. Любов і правда, милосердя і правосуддя найдосконалішим чином поєднуються в Богові, і не лише не виключають, а й взаємно доповнюють одне одне. В Богові милість та істина зустрінуться, як говорить Святе Письмо, правда і мир облобизаються (Пс. 84, 11).
Любов Божа зробила і робить для нас усе, щоб забезпечити нам блаженну вічність. Але за труною вже починається Царство правди Божої. На землі ми маємо повну можливість покаятися в усіх гріхах, і любов Божа прощає кожного розкаяного грішника. Суд Божий – це межа, де любов переходить у правосуддя, де милосердя змінюється на відплату. І горе тому, хто не вмів за життя зрозуміти любов Божу і скористатися нею, хто відкинув розкриті обійми Отця Небесного.
Любов Божа існує і діє в світі не для того, щоб заохочувати нашу недбалість і беззаконне, гріховне життя. До чого призводять міркування тих, хто визнає в Богові лише безмежну любов і відкидає правосуддя? Якщо так міркувати, то в земному житті не буде ніякого стримуючого начала: роби все, що хочеш, гріши скільки завгодно – Бог милостивий, усе простить. Чи можна мати про Бога таке неправильне і спотворене уявлення? Звичайно, не можна і навіть грішно!
Піднесемо ж дяку Богові за те, що Він відкрив для нашої користі таємницю майбутнього Свого Суду і Свого правосуддя. Нехай ця таємниця буде для нас постійним застереженням і грізним нагадуванням. Вона зупинить і охоронить нас від багатьох гріхів і допоможе нам тримати свою совість у такому стані, щоб ми спокійно, без страху могли постати в день Страшного Суду перед очима правосудного Бога. Амінь!
Присвячуючи неділю М’ясопусну нагадуванню про останній Страшний суд Христів, Церква, маючи на увазі цей суд, встановила клопотати не тільки за живих членів своїх, але і за всіх, від віку спочилих, що у благочесті пожили, всіх родів, звань і станів, особливо ж за померлих раптовою смертю, і молить Господа про помилування їх. Урочисте всецерковне поминання покійних в цю суботу (а також в Троїцьку суботу) приносить велику користь і допомогу спочилим батькам і братам нашим і разом з тим служить виразом повноти церковного життя, якою ми живемо. Бо порятунок можливий тільки в Церкві – спільноті віруючих, членами якої є не тільки ті що живуть, але і всі спочилі у вірі. І спілкування з ними через молитву, молитовне їх поминання і є вираженням нашої спільної єдності в Церкві Христовій.
Встановлення вселенської родительської суботи перед Неділею М’ясопустною відноситься до передання апостольського, що підтверджується Уставом Святої Церкви, складеним в V столітті преподобним Савою Освяченим на основі найдавнішого передання, і звичаєм давніх християн збиратися в певні дні на цвинтар для поминання померлих, про що збереглося письмове свідоцтво IV століття (святий Іоанн Золотоустий в Словах 62-м і 18-м).
Підставою для встановлення цього поминання послужило те, що в недільний день седмиці сирної (масниці) Свята Церква здійснює спогад Другого пришестя Христового, і тому напередодні цього дня, як би в день, що передує Страшному суду Христовому, і притому наближаючись до духовних подвигів Святої Чотиридесятниці, коли нам слід увійти в найтісніший союз любові з усіма членами Царства Христового – і святими, і тими, що живуть, і померлими, заступництвом за всіх від Адама до сьогодні (до нинішніх днів) померлих у благочесті та правдивій вірі праотців, отців і братів наших від всякого роду : від роду царів, князів, монахів, мирян, юнаків і старців, і всіх, кого вода покрила, війна винищила, землетрус поглинув, вбивці вбили, вогонь попалив, тих, що були пожерті звірами, птахами і гадами, загиблі від блискавки і тих що замерзли на морозі, тих що були вбиті мечем, тих, яких кінь потоптав, тих, що були каменем задавлені землею були засипані, тих,які напоєні були отрутою, тих, які кісткою удавилися, – раптово померли і залишилися без узаконеного поховання, – молиться, благаючи Праведного Суддю явити їм Свою милість у день справедливої всім відплати.
В заупокійної єктенії в суботу м’ясопусну виголошується: «Ще молимося за спокій душ рабів Божих, праотців, отців і братів, що тут лежать і повсюди, православних християн». При цьому поіменно згадуються за особливою книжкою, « Синодиком» всі отці, матері, браття і сестри, що упокоїлись в надії на воскресіння та життя вічне.
Слід сказати ще й таке, що Святі отці узаконили чинити поминання про всіх померлих з такої причини. Багато дуже нерідко вмирають неприродною смертю, наприклад: під час мандрів по морях, в непрохідних горах, в ущелинах і проваллях, трапляється, гинуть від голоду, на пожежах, на війні, замерзають. І хто перелічить всі роди і види трагічної і ніким не очікуваної смерті? І всі ці нещасні позбавляються узаконеного псалмоспіву і заупокійних молитов.
Ось чому святі отці, рухомі людинолюбством, встановили, грунтуючись на вченні апостольському, здійснювати це загальне, вселенське поминання, щоб ніхто, – коли б, де б і як би не закінчив земне життя, – не позбувся молитов Церкви».