В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу, дорогі браття і сестри!
Сьогодні, у 9-ту неділю після святої П’ятидесятниці, Євангеліє устами апостольськими сповіщає нам про чудо, яке звершив Христос і яке нерозривно пов’язане з минулим недільним євангельським читанням про насичення Христом п’ятьма хлібами і двома рибами 5000 людей.
Христос, для того щоб укріпити віру апостолів у Його Божественне походження, дуже часто показував свою Божественну силу і переступав закони природи. Бо метою Христа було не звершити ще одне чудо, а дати ще один «урок» для закріплення вчення, проповідуваного Ним.
Звелівши ученикам відпливти на інший бік Галилейського озера, Христос іде на гору і, як зауважує євангеліст Матфей, для того щоб «помолитися».
Усамітнення Христа відбувається дуже часто. Так Христос, після того як зцілив тещу апостола Петра, також іде на самоті помолитись (Мк. 1.35). Згадаймо і Гефсиманію: там Спаситель також усамітнюється, щоб помолитись (Лк. 22.41).
Христос цим навчає і нас про той час, який у нас має бути відведений для спілкування з Богом. «Ти ж, коли молишся, увійди до кімнати твоєї і, зачинивши двері твої, помолись Отцю твоєму, Який у таїні, і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно» (Мф. 6.6).
Чому Спаситель наголошує на важливості усамітнення? Бо тиша змушує нас думати. Думати над життям, думати над його сенсом, думати, зрештою, і про майбутнє, що чекає нас після смерті, – ось до чого приводить усамітнення і розмірковування над своїм життям.
Учні ж зараз перебувають на середині Галилейського моря. Досвідчені рибалки, які все своє свідоме життя займалися цим промислом, всі як один борються із стихією і не можуть її подолати, розуміючи, що їхні сили у цьому протистоянні є недостатніми. Господь допустив їм це випробування, бо їм належало після стількох чудес, які вони побачили, «приземлитися» і усвідомити, чого вони варті без Христа. І вже потім, під час своїх апостольських проповідей, промовляти: «не я, а благодать Божа, яка зi мною» (1 Кор. 15. 10).
Страх, що охопив учеників як через бурю, так і через Христа, Який ішов до них по воді, є відображенням наших життєвих станів. Ми часто «кидаємось в огонь і часто у воду» (Мф. 17.15), здіймаючи паніку і не володіючи собою. Слова Спасителя: «Заспокойтесь! Це Я, не бійтеся» (Мф. 14.27) є ось вже більш як 2000 років душевним заспокоєнням для кожного з нас.
На доказ того, що це Христос, апостол Петро забажав піти до нього. Він дуже часто проявляв властиву йому імпульсивну віру. Згадаймо хоча б його відважного з мечем проти воїнів, які прийшли схопити Ісуса, і боягузливого апостола Петра біля вогнища поряд із жінкою-служницею.
Для того, щоб зрозуміти теперішню заповзятість і піднесеність в апостола Петра, варто згадати про іншу подію, яка відбулася, коли Христос після Воскресіння з’явився на морі Галилейському (Ін. 21, 7). Апостол Петро вже не просився іти до Спасителя по воді. Він кинувся і поплив. Бо одна справа – бачити безліч чудес і вірити через них, а зовсім інша – віра в Христа, яка є зрілою і не потребує підтримки чудесами.
Цей момент нагадує нам, що для людини немає нічого неможливого в цьому світі, коли вона свято вірить у Бога. Однак будучи затьмареною «стихіями» світу цього, людина тоне. Чи можливо нам не сумніватись? Ні. Бо інколи через сумніви у нас з’являється ясність, та й, зрештою, нам належить через них і зміцнювати нашу віру, бо ми є люди, а людині властиво і боятися, і сумніватися.
Але з Богом наша віра утверджується, коли ми усвідомлюємо, що пливемо в одному човні з Христом, Який і втихомирить бурю на морі, і заспокоїть нас душевно. Цей човен є Церква, і ми всі в ній повинні допомагати одне одному у зміцненні нашої віри, веслувати разом і ніякі перешкоди світу цього нам не будуть страшними. Амінь.
ІЛАРІОН
митрополит Рівненський і Острозький