Святитель Петро був уродженцем Галицько-Волинського князівства і походив із благочестивої сім’ї. Досягнувши повноліття, юнак виявив бажання вступити до одного з монастирів на Волині. За побожне життя та неухильне виконання чернечого послуху він був рукоположений у пресвітера.
У монастирі майбутній Святитель навчився писати ікони і робив це з великою майстерністю. Досі православні вшановують написані святителем Петром ікони Божої Матері “Петровську” і “Новгородську”.
Згодом ієромонах Петро вирішив усамітнитися, і тому, з благословення ігумена, залишив монастир та оселився неподалік Львова на березі ріки Рати, що впадає у Західний Буг (район с. Двірці Сокальського р-ну Львівської області). Тут він поставив келію для себе, а згодом і невелику церкву для братії, що оселялася біля нього. Незабаром поруч з його келією постав Ратенський Спасо-Преображенський монастир.
Святитель Петро, виконуючи обов’язки ігумена Спаської обителі, був для братії дбайливим батьком, повчаючи і словом, і прикладом свого богоугодного житія. Він був настільки добрим і милосердним, що жодного подорожнього не відпускав без милостині, і коли не мав що подати, то роздавав написані ним образи.
Слава про подвижницьке життя святого Петра дійшла й до могутнього князя Юрія Львовича Галицького, котрий разом із своїми боярами приходив слухати його повчання.
У 1303 році, стараннями князя Юрія, Галицька єпископія піднеслася до рангу митрополії. Це відбулося не випадково. Після повного зруйнування Києва військами хана Батия останній Київський митрополит Максим переніс свою резиденцію з Києва до Володимира-на-Клязьмі. Саме це стало приводом для відокремлення Галицької єпархії та заснування окремої Галицької митрополії. Галицькі митрополити, як і Київські, канонічно підпорядковувалися Константинопольському Патріарху.
Після смерті першого Галицького митрополита Ніфонта князь Юрій Львович відрядив до Константинополя ігумена Ратенського монастиря Петра з проханням поставити його Галицьким митрополитом. Але Патріарх Афанасій поставив його не лише Галицьким, але ще й митрополитом Київським і всієї Русі.
Митрополит Петро жив спочатку у Галичі, а потім у Києві. Останні роки свого життя митрополит Петро провів у Москві, звідки керував церковними справами на території північноруських, київських та галицьких земель. Так син Галицької Русі став першим митрополитом Московським.
Затвердившись на митрополії, Святитель з ревністю та любов’ю піклувався про зміцнення побожності своєї пастви. Незважаючи на фізичну слабкість і небезпечне на той час подорожування землями Русі, він невтомно відвідував підвладні єпархії, навчаючи вірних Святої Віри та правил благочестивого життя.
Руська земля тоді ще була в підлеглості у татар, і добробут її залежав від волі ханів. У 1313 році на ханський престол зійшов новий хан Узбек, що прийняв магометанську віру. Святитель Петро вирушив до Орди і був ласкаво прийнятий ханом та зумів отримати від нього грамоту, що не лише підтверджувала колишні права духовенства, але й додавала нових.
Теплі дружні стосунки склалися у святителя Петра з князем Московським Іоанном Калитою. Святитель передбачав майбутню велич столиці Північної Русі. Він забажав перенести свою кафедру із спустошеного татарами Києва до Москви, де князь Іоанн, з благословення Митрополита, у 1326 році заклав новий кам’яний Успенський собор. У цьому ж храмі, біля жертовника, Святитель облаштував свою гробницю.
Святитель Петро відійшов до Господа 21 грудня 1326 року. Мощі Святителя, від яких з часу його поховання здійснилась безліч чудес, нині спочивають в Успенському соборі Московського Кремля. Канонізація святителя Петра, Митрополита Київського і всієї Русі, була здійснена у 1339 році його наступником митрополитом Феогностом.
Пам’ять святителя Петра, Митрополита Київського і всієї Русі, чудотворця, святкується 21 грудня (3 січня за н. ст.); 24 серпня (6 вересня за н. ст.); 5 (18 за н. ст.) жовтня; у Неділю перед 26 серпня (8 вересня за н. ст.) із Собором Московських святих; 10 (23 за н. ст.) жовтня із Собором Волинських святих та у Неділю другу після П’ятидесятниці із Собором всіх святих землі Української.
Джерело: Рівненська єпархія