Усіх нас любить Господь, тому що кожна людина – Його дитя. Але є в Нього й особливо улюблені діти. Через них світло Всевишнього сходить до інших людей, даруючи спокій, милість і зцілення. Таким улюбленим був преподобний Серафим Саровський. Дванадцять разів являлася йому Богородиця, і з Її заступництвом святий творив чудеса, повертаючи людям здоров’я, розум і віру.
У ніч з 19 на 20 липня 1759 року дружина багатого курського купця Ісидора Мошніна, Агафія, народила хлопчика. Його назвали Прохором. Родина Мошніних жила дружно і богобоязливо. Коли Прохору виповнилося три роки, його батько вирішив збудувати храм, але незабаром після початку будівництва занедужав і помер. Усі справи – і торгівельні, і домашні – лягли на плечі Агафії, тому церква росла поволі. Якось семирічний Прохор заліз на недобудовану дзвіницю і, не втримавшись, впав на землю. Люди кинулися на допомогу, але хлопчик, усім на подив, залишився живий і неушкоджений. Це стало першим знаком небесного заступництва.

Наступний знак був поданий через три роки. Десятилітній Прохор важко занедужав, і рідні вже втратили надію на його порятунок. Але хлопчикові уві сні з’явилася Богородиця, втішила його і пообіцяла видужання. Невдовзі у Курську відбувався хресний хід з чудотворною “Корінною” іконою Божої Матері. Під час ходу пішов дощ, і хресний хід, для скорочення шляху завернув у двір Мошніних. Агафія винесла сина, і ікону пронесли над ним. Після цього Прохор почав швидко одужувати.
З раннього віку хлопчикові довелося допомагати братові і крамниці. Але не до торгівлі лежала його душа. Часто Прохор згадував світлий і невимовно прекрасний образ; Божої Матері зі свого видіння. Бажаючи дізнатися про Неї більше, він увесь вільний час проводив на богослужіння в храмі або за духовними книгами. За надто разючий був контраст між духовним світом, що відкрився йому, і повсякденним життям з його дрібними турботами й інтересами.

Чимдалі більше Прохор цурався торгівлі, розваг з однолітками, то ж коли він попросив у матері благословення на постриг, Агафія не здивувалася. У 1776 році 17-літній юнак з кількома молодими земляками помандрував до Києво-Печерської лаври.
У дев’ятьох верстах від Києва знаходиться Китаївська пустинь, де жив тоді відомий і шанований старець Досифей. Туди і завітали по дорозі до Лаври курські юнаки. Поговоривши з кожним, пустельник відразу виділив Прохора серед інших, з особливою теплотою благословив і сказав: “Іди, чадо Боже, і пребуди в Саровській обителі. Місце це буде тобі у спасіння. З допомогою Божою там закінчиш ти свою земну дорогу”. Відтепер і назавжди юнаку став зрозумілим його шлях.
Але не відразу Прохор пішов в монастир під містечком Саровом. Він почував, що ще не зовсім готовий до випробувань, праці і труднощів чернечого життя. Тому юнак повернувся в Курськ і два роки прожив там, збираючи сили для духовного подвигу. Лише 20 листопада 1778 року 19-літній Прохор прийшов у Саровську обитель і відразу потрапив на всеношну. Світло і радісно служили в монастирському храмі, і, схиливши коліна, розчулений юнак зрозумів, наскільки мудрим було пророцтво Досифея.

Ласкаво прийняв Прохора настоятель отець Пахомій і благословив на послух. Молодий послушник одразу віддав себе молитві. Він одним з перших приходив у храм, непорушно вистоював Літургію, потім повертався до келії і знову молився або читав Євангеліє, Псалтир і твори святих отців.
Незабаром послушник за недужав і пролежав у своїй келії три роки відмовляючись від лікування і уповаючи лише на свою Небесну Покровительку. І Вона виявила свою милість. Вдруге Богородиці відвідала Прохора, подарувавши йому зцілення.

У 27 років Прохор прийняв постриг з іменем Серафим. Невдовзі його рукопоклали в диякони. У цьому першому священному сані пробув він шість років. Беручи участь у здійснення Божественної Літургії, преподобний Серафим удостоївся бачення Самого Господа Ісуса Христа. У сяйві Він йшов по повітрю, оточений безліччю ангелів і під час співу “Святий Боже” увійшов у вівтар через намісну ікону Спасителя. Це явлення так вразило Серафима, що він завмер на місці. Диякони під руки ввели його у вівтар, де він простояв нерухомо дві години, переживаючи серцем чудесне видіння, перш ніж пояснив, що відбулося. Після цього випадку він часто подовгу молився у лісі на самоті.

У 37 років отець Серафим став священиком. Незабаром він випросив благословення залишити монастир і оселитися в п’ятьох верстах від обителі, на березі ріки Саровки. Серафим вибудував дерев’яну келію і жив трудами своїх рук з городу та пасіки. По хліб він ходив у монастир раз на тиждень, але потім і зовсім відмовився від хліба, харчуючись лише овочами. Пізніше він вирішив суворо поститися, і більше двох років їжею йому була трава снить.
Одного разу троє селян напали на Серафима, вимагаючи грошей. “Я не від кого нічого не беру”, – сказав їм чернець, але одержимі нечистою силою розбійники не повірили йому й почали бити його сокирою. З проломленою головою і зламаними ребрами, усього знівеченого, вони кинули Серафима на землю, вважаючи його мертвим, і увірвалися в келію. Лиходії перевернули все, але знайшли лише ікону Богородиці та кілька картоплин.
Скалічений отець Серафим чудом доповз до монастиря. Його поклали в келії, викликали лікарів, але ті, оглянувши ченця, вирішили, що він не виживе. Поки вони радились, Серафим впав у забуття і знову побачив Божу Матір. З апостолами Іоанном і Петром Вона підійшла до постелі і, глянувши на хворого, мовила: “Цей Нашого роду”.

Прийшовши до тями, Серафим відмовився від лікування. Незабаром він уже міг вставати з ліжка, а через півроку залишив монастир і повернувся у свою келію на Саровці. Коли знайшли розбійників, преподобний наполіг, щоб їх не карали. Покарав лиходіїв сам Господь: пожежа спалила їхні будинки.
Життя своє проводив преподобний у мовчанні, вірний своєму правилу: “Від мовчання ніхто ніколи не каявся”.
Прагнучи до безперестанної молитви, Преподобний тисячу днів і ночей молився, стоячи на камені. Один камінь був у нього в келії – на ньому стояв преподобний Серафим удень, а інший – у лісі, для молитви вночі. Преподобний нікому не розповідав про цей свій подвиг – лише випадково ченці довідалися про нього.

Так пройшло шістнадцять років. Навесні 1810 року преподобний Серафим повернувся в обитель. Тут він відразу зачинився в келії, ні до кого не розмовляючи, їжу ченці залишали йому біля дверей, часто забираючи потім недоторканою. Піч в келії не топилася, лише тепліла лампада біля ікони Богоматері. У сінях, нагадуючи про смерть, стояла зроблена руками преподобного проста дубова труна.
Десять років провів преподобний у мовчанні, а говорити з людьми став після того, як йому знову з’явилася Пречиста Діва зі святими Онуфрієм Великим і Петром Афонським. Вона звеліла старцю приймати людей, що жадають благословення, поради і розради. Так вийшов отець Серафим на новий подвиг. Щодня, з раннього ранку до пізнього вечора, вислуховував прочан, які, почувши про повернення старця, без кінця ішли в монастир. Преподобний приймав тих, хто дійсно потребував духовної допомоги, серцем своїм знаючи їхні біди.

Люди, що побували в преподобного Серафима, зцілювалися від хвороб, уникали неминучої загибелі й інших небезпек.
Багаторічний піст, безсонні ночі в молитвах і смирення плоті підточили здоров’я Серафима. Ноги вже погано слухалися, зігнулася спина, але ніхто ніколи не чув від старця нарікань, тому що він знайшов здоров’я духовне, немислиме без щирої віри. Як і раніше, він дивився на світ з світлою посмішкою, був незмінно лагідний і привітний. Людей, що відвідували його, він завжди вітав: “Радосте моя! Христос Воскрес!”

Ночі старець проводив у монастирі, а вдень ішов у ліс, де довго молився на високому березі Саровки. Але люди продовжували приїжджати до нього: витоптуючи стежини до монастирського храму, вони терпляче чекали, поки чудотворець прийде на літургію, щоб отримати благословення або хоч доторкнутися до краю його одежі.

У невеликому селі Дивєєво, біля Саровської обителі, поміщиця Агафія Мельгунова заснувала маленький монастир, а перед кончиною попросила преподобного Серафима подбати про сестер своєї обителі. До цього старці на Русі ніколи не опікувалися жіночими монастирями, але Преподобному знову з’явилася Богородиця з дванадцятьма апостолами і доручила йому цю справу. Довелося Серафиму, не залишаючи молитовного подвигу, нести ще і тяготи піклування про монастир. Усе життя Дивєєвської дівочої громади було влаштоване за молитвою і благословенням преподобного.
У 1831 році одна з тутешніх черниць стала свідком дванадцятого, останнього відвідування Серафима Божою Матір’ю. Піднявся сильний вітер, усе осяялося світлом, і полинув чудесний спів; до старця, що впав на коліна, наблизилися два ангели з квітами, за ними з’явилися Богородиця, Іоанн Предтеча, апостол Іоанн Богослов і 12 святих дівиць. Черниця отямилася лише під кінець розмови Богоматері з Преподобним. “Не залишай сестер моїх дивєєвських”, – промовила Пречиста. “О Владичице, я збираю їх, але сам не можу ними управляти”, – смиренно відповідав Серафим. “Я тобі допоможу у всьому”, – сказала Богородиця, а потім додала: “Незабаром, улюбленцю Мій, будеш з нами”, – і, благословивши Саровського старця, зникла. 1 січня 1833 року в неділю старець востаннє прийшов в храм, поставив свічки біля всіх ікон і причастився.

Потім він попрощався з усією братією, і поцілував кожного і сказав:

Тіло поклали в просту труну, зроблену колись самим преподобним, і поховали праворуч соборного вівтаря. Немов до живого, продовжували йти до Серафима прочани – і чудеса зцілень продовжувалися. 19 липня (1 серпня) 1903 року при величезному скупченні народу преподобний Серафим був прославлений Церквою. Як і передбачав святий, улітку весь народ заспівав Великодні 19 липня (1 серпня) – перше (1903 р.) і друге (1991 р.) знайдення його мощей.
Старець Серафим був одним з тих людей, яких Господь посилає світові, щоб не вмерла в наших душах віра в милість Божу і надія на спасіння.

За матеріалами: www.bogoslov.kharkov.ua