Незабаром уся Україна відзначатиме свято, про яке на двадцять третьому році української незалежності дивно було б і чути. Це так званий «День святого Валентина». Здавалося б, яку шкоду може принести це солодко-рожево-сріблясто-пухнасте свято людині? Тут потрібно зупинитись з роздумами і перенестися у царину історії.
Усе розпочалося у сиву давнину зі свята Луперкалій, яке святкувалося під час Новорічного фестивалю, присвяченого богині кохання Juno Februata – Юноні Нестримній. Від слова Februata походить і назва місяця Februarius (слов. Фебруарій, рос. Февраль). Луперкалії, як вважалося, започаткували засновники Риму – Ромул і Рем на честь вовчиці, яка вигодувала їх своїм молоком (лат. lupа – вовчиця). У цей час пастухи починали парувати худобу, у якої, як годилось у ті часи, був свій покровитель – бог Фавн, відомий, також, під іменами Пан, Сатир, а ще – Луперк (охоронець від вовків). Фавн (від лат. fatuor –бути одержимим) – древньоіталійський бог плодючості, основною рисою якого була сексуальна одержимість і розпущеність.
Не вдаючися у деталі, обмежимося коротким висновком – у плані інтиму Фавн був абсолютним збоченцем. Йому і був присвячений обряд. На жертовному вівтарі забивали козла – найсмачнішу для вовка тварину, і собаку – тварину для вовка найненависнішу. Після жертвопринесення жерці знімали з нижньої частини забитих козлів шкіру і наряджали «луперків» – оголених юнаків підперезували шкірою і давали у руки ремені зі шкіри цих самих жертовних козлів. Оббігши навколо Палатинської гори луперки бігли по вулицях Риму і били ременями зустрічних жінок, які з ентузіазмом підставляли під удари плечі і груди – це вважалося добрим знаком того, що жінка цього року зачне дитину (жертовний ремінь називався scrotum – мошонка). Як було сказано вище, дійство це проходило в кінці зими у рамках святкування свята Юнони Нестримної, до того ж вшановувався хітливий Фавн, а також вовчиця (lupa – друге значення слова – «блудниця», древньоримський вульгаризм, подібний сучасному, який за аналогією називає розбещену жінку самицею з родини собачих). Така атмосфера сприяла тому, що, зрештою, жінки теж оголювалися і все зводилось до масових оргій. Урочистості закінчувались ще одним своєрідним обрядом. Незаміжні дівчата кидали у велику урну записки зі своїми іменами, а чоловіки виймали ці записки – дівчина ім’я якої було у записці, ставала його коханкою до наступних Луперкалій.
Перші християни ставилися до Луперкалій вкрай негативно. Після легалізації християнської віри Римська Церква неодноразово робила спроби викорінити Луперкалії, які культивували розбещення. Першу таку спробу 496 року зробив папа Геласій. День нестримної пристрасті він запропонував замінити на день християнської любові. Замість бурхливих гулянь був запропонований хресний хід зі свічками. Записки з іменами дівчат, були замінені на записки з іменами християнських святих – чоловіки і жінки витягали записки і весь майбутній рік їм пропонувалось наслідувати чесноти вказаних у записках святих. Покровителем свята став святий мученик Валентин, єпископ Інтерамнський (нині місто Терні в Італії), оскільки призначені урочистості припадали на день вшанування його пам’яті. Цей спосіб частково подіяв – Луперкалії канули у небуття, але натомість народна свідомість, яка тяжко розлучалася із язичництвом, породила легенди про святого Валентина – покровителя закоханих. З часом з’явились передання про чотирьох різних Валентинів, повісті про життя яких були досить суперечливі. В офіційному життєписі святого Валентина Інтерамнського немає жодних згадок про будь-які любовні справи; він прославився даром зцілення і проповіддю серед молоді (він навернув до Христа сина Римського префекта, за що і був ув’язнений розлюченим батьком юнака і страчений у кін. ІІІ ст.).
У 1969 році після реформи богослужіння Католицької Церкви пам’ять святого мученика Валентина через брак документальних даних було віднесено до так званих факультативних свят, тобто необов’язкових, у народі він шанується, як помічник хворих на епілепсію і психічні розлади. «День Валентина« у його сучасному трактуванні ніколи не підтримувався Католицькою Церквою, отож поширене твердження про «Валентинів день, як про свято, запозичене в католиків – невірне. До слова – у Православній Церкві священномученик Валентин Інтерамнський згадується 12 серпня разом зі своїми юними учнями – мучениками Прокулом, Ефивом и Аполонієм і праведним Авундієм.
Моду на святкування «Дня святого Валентина», або як його прийнято називати «днем усіх закоханих» ввели в нас у 80-х роках викладачі англійської мови. Адже найчастіше «Валентинів день» згадується у календарях Великобританії, Франції та США, де у період ренесансу пам’ять про римські Луперкалії тісно переплітається із народними весняними святкуваннями і повір’ям, що у цей день птахи знаходять собі пару. Саме тоді набувають популярності листівки із зображенням сердечка із стрілою. До речі цей «символ кохання» потребує особливої уваги. Згадане «сердечко» до людського серця, чесно кажучи, відношення не має – і як до органу, і як до зосередження почуттів. Це знак, історія якого древніша від Риму і сягає античної Греції. Він був контур-символом зовсім іншого місця, мав назву gluetus, що в перекладі звучить як «сідничний», і означав жіноче начало, стріла – як відомо, символ чоловічого начала.
Отже, як бачимо, що це свято не тільки не має жодного відношення до християн, а навіть до української чи слов’янської культури в цілому. Воно тече в крові західного європейського суспільства і до нас потрапило через ті ж самі ЗМІ. Отже, у результаті ми маємо по суті пропаганду різносторонніх і безрозсудних статевих взаємин. Також, це свято не проходить безслідно і для гаманців. У США було зафіксовано, що минулого року швидкість продажу троянд сягала 24 тисячі одиниць на хвилину, непогане свято для збагачення, чи не так?
Гаманці гаманцями, але душу потрібно берегти. Загалом, нічого поганого в цьому не має, якщо ви будете вітати своїх коханих в цей день, але не надаючи цьому якогось надприродного значення. Отже, не потрібно перетворювати святкування «Дня св. Валентина» на свято Луперкалій з властивою йому розпустою та гедонізмом і влаштовувати справжнє божевілля.
В історії християнської Церкви є багато прикладів коли вона прийняла і освятила велику кількість звичаїв і традицій багатьох народів. Вони стали окрасою богослужінь, забарвили храми і обряди національним колоритом. Згадаємо хоча б наші Пасхальні писанки, Різдвяні колядки, вишиті рушники на іконах. Але ніколи Церква не узаконить того, що розбещує душу, і веде її до спустошення. Апостол Павло сказав у своєму посланні: «Для чистих все чисте, а для осквернених і нечистих немає нічого чистого, але осквернені і розум їхній і совість» (Тит. 1, 15). А хто із шанувальників «Валентинового дня» думає в цей день про душу? Людина без душі – це труп, народ без духовності – це натовп.
Найбільша проблема «Дня Валентина» та, що святкування його – це профанація особистості святого, і підміна самого поняття любові між чоловіком і жінкою, в тому розумінні у якому її оспівує християнство. Та чи варто у час, коли людське у людині стає дефіцитом, розкидатися перед заїжджими торгівцями своїм найбільшим духовним даром – своєю любов’ю. Адже запаси її у світі не безмежні – Господь Ісус Христос попереджав, що вона стане великою рідкістю в останні часи. Розмінюючи істинну любов на блуд, люди наближають кінець, і хай вбереже нас Господь від того, щоб до цього вселенського суїциду долучився і наш народ. Бережімо любов так, як оберігає свої заощадження мудрий купець, який використовує і примножує їх, але не говорить і не хвалиться ними, навіть перед близькими людьми. Як і усе добре в цьому світі, любов легко втратити. Вона приходить до підготовлених і, вибачте за тавтологію, до людей, що люблять любов, не терпить реклами. Вона як книга, яка втрачає свою цікавість, від того, що надто багато про неї розповідали.
Впроваджуючись у школах і навіть дошкільних закладах «День закоханих» закладає у недосвідчених дитячих душах установку на легковажність і емоційність у майбутніх стосунках з протилежною статтю, розкриває таємницю кохання і, навпаки, закриває шлях до повноти притаманних людині радісних переживань від розділеної любові; навіть найневинніші і щирі стосунки набувають поверхневості і втрачають красу, яка не кричить про себе попсовими піснями і розцяцькованими сердечками, а розвивається таємно у душі. Людина, для якої кохання не було сокровенним, яка вихована на «сердечках» і дешевому сердечному популізмі буде лише «займатися любов’ю», але не зможе по-справжньому любити.
Якщо проаналізувати зміст сучасних телепередач, які транслюють в «День Святого Валентина», то можна побачити, що коханню, як духовному почуттю, особлива увага не надається, здебільшого говориться про пристрасті, залицяння та любовні ігрища, пропагуються другорядні речі. Завжди для того, щоб зрозуміти глибше суть речей потрібно дивитись в їхній корінь. Виявляється статеві втіхи – це візитна картка трохи іншого свята, яке святкувалось з давніх-давен і не має ніякого відношення до святого Валентина і, тим більше християнства. Якщо заглибитись в історію виникнення свята, то бачимо звичайнісіньке язичницьке гуляння, якому надали псевдохристиянського блиску.
Найперше, слід з’ясувати ким був насправді святий Валентин, якого «всує поминають» продавці любовних атрибутів. Розповідають, що жив він у III ст. в місті Терні за правління імператора Клавдія II. За цим міфом священик Валентин таємно вінчав закоханих молодят. Священик Української Греко-Католицької Церкви Михайло Димид, директор Інституту церковного права у Львові стверджує, що: «Історії про підпільні вінчання закоханих є легенди, які не підтверджуються жодними джерелами з церковних книг». Далі ця легенда розповідає, що згодом Валентина було схоплено і відправлено до в’язниці. Молодого священика мали стратити, і в останні дні свого життя Валентин закохався в дочку тюремника та перед стратою написав їй листа з підписом «Твій Валентин», ось чому сьогоднішні листівочки називаються «валентинками».
Правдивими в цій історії є лише час та місто народження святого Валентина. Отож, святий Валентин проживав в місті Терні, де й був страчений 14 лютого 270 року, а згодом зарахований до лику святих папою Геласієм у 494 р. Про життя святого Валентина майже нічого не відомо, але вінчати він, скоріше за все, нікого не міг, оскільки саме таїнство Вінчання сформувалося набагато пізніше.
Отож, з’ясуймо, що відзначають 14 лютого, з таким великим розмахом? У календарі Православної Церкви 14 лютого згадуються лише мученики й мучениці Трифон, Перпетуя, Сатир, Ревокат, Саторнил, Секунд, Феліцитата, преподобні Петро Галатійський та Вендиміан, пустельник Вифинійський. Тим часом християни римського обряду 14 лютого вшановують святих Кирила й Мефодія. Як бачимо, у цей день ані Східна, ані Західна Церкви жодним словом не згадують святого на ім’я Валентин.
Цей день щоразу дає привід задуматись над тим, як сатана намагається викривити значення сутності любові, на якій, за словами Ісуса Христа, базується увесь Закон і Пророки… На жаль, ми стаємо свідками того, як високе і святе почуття любові підмінюється пристрастю і пропагуванням статевих стосунків, відірваних від подружнього життя, а сам «Валентинів день» перетворюється на комерцію і гонитву за прибутками. Якщо проаналізувати засоби масової інформації або поцікавитися змістом різних розважальних заходів у численних клубах і дискотеках – можна переконатися, що любові, як духовному почуттю, яке веде до єднання у шлюбі чоловіка й жінки, особлива увага не надається. Здебільшого говориться про закоханість, пристрасть, залицяння та любовні ігрища. Словом – про розпусту під гаслом любові.
Шоколадні і плюшеві сердечка, троянди, іграшки, листівки з освідченнями в коханні, ось що володіє головами мільйонів хлопців та дівчат напередодні 14 лютого. Вітати чи дарувати приємні дрібнички дорогим людям можна хоч щодня, чому саме лише в «День Валентина» слід з особливою любов’ю і трепетом ставитись до коханих? Складається враження, що цілий рік можна ігнорувати свою другу половинку, а потім купуєш їй (йому) яку-небудь іграшку, підморожений тюльпанчик, говориш кілька теплих слів і всі задоволені до наступного року.
Християнам слід пам’ятати, що днем любові для кожного повинно бути не тільки 14 лютого, але й кожен день. Бо не для одного дня, а для всього життя Спаситель дав заповідь: «Полюби ближнього свого, як самого себе».
Після такого історичного екскурсу цілком зрозуміло, що православному християнину не варто ані відзначати «День закоханих», ані підтримувати чи поширювати цю традицію серед інших. Навпаки, слід пояснювати її хибну історію та язичницький зміст.
cвященик Іван Голуб
За матеріалами: Київське Православ`я