9-го березня ми вкотре поблагословивши в дорогу провели в так звану зону АТО наших земляків. Та якщо ще у 2014 році чи не щодня ми благословляли і проводжали десятками своїх воїнів на захист нашої держави, то сьогодні ситуація дещо змінилась, і наші воїни про яких сьогодні піде мова відправились на службу вдруге і не мобілізованими державою, а добровольцями по заключеному контракту. Ми провели їх до столиці де вони сіли на потяг, але по дорозі мали можливість поспілкуватися про що сьогодні хочемо вам розповісти, адже, якщо два роки тому коли в державі та в Українській армії був критичний стан, мову про речі які відбувалися вести було недоречно і навіть гріхом, та пройшло вдосталь часу український народ підняв з волонтерами армію з колін і сьогодні хотілося б звернути увагу на дії влади.
Отже розпочнемо і спробуймо порівняти рік 2014 та сьогодення.
Рік 2014: чоловіки отримавши повістки пройшовши медкомісію на вказане число прибували у військомат, звідки автобусом відправлялись на ту чи іншу учбову частину на полігон (форму, бронижелет та т.п. потрібно було знаходити самотужки), де пробували не визначений період часу потім несподівано приїжджав автобус і по певних групах відвозив людей на залізничний вокзал не повідомляючи куди вони прямують, (з однієї сторони це є правильна військова тактика,але з іншої складалося враження що командування і саме не знає куди везти своїх підопічних), і так тоді наші хлопці відправившись з полігону прибувши на залізничний вокзал пробули там майже добу, після чого сіли у потяг та відправились у м. Харків. З Харкова, до місця де знаходилась бригада у якій мали нести службу наші земляки, їхали дві доби (автобусом сьогодні можна подолати цю відстань максимум за годин 7 ), їхали різним транспортом у тому числі і БТР.
Сьогодення:підписуючи контракт воїнам відразу повідомили в якій бригаді та в якому місці, скільки часу вони служитимуть, як і коли вони туди повинні прибути, видали талони на пільговий проїзд залізницею за мінусом 50%. Щоправда форма і спальники хлопці уже мали свої із попередньої «мандрівки». Отже, ситуація на перший погляд кардинально змінилася але… Вирушаємо в дорогу з Дубна нам потрібно на певну годину потрапити в Рівне в частину для отримання маршрутного листа. Ми твердо знаємо що їдемо автомобілем, маючи таку змогу, хоча хлопці без проблем заздалегідь могли б по пільгах їхати електричкою при потребі. В Рівному в частині теж без проблем чітко видають необхідні документи, ще раз інформують і вирушаємо далі. Прораховуємо по часі і бачимо що уже потягом з Рівного до Києва ми б не встигли до відправлення потяга з Києва. Задля цікавості під’їжджаємо на автовокзал і запитуємо скільки буде коштувати проїзд для атошників, водій маршрутки відповідає що вони приватники і їм цю послугу не компенсовують, тому повну вартість, хоча як свідомий громадянин погоджується взяти двох воїнів безкоштовно, у тому випадку, якщо не набереться повна маршрутка пасажирів. Хоча хлопці могли б виїхати від дружин, дітей і матерів на одну добу раніше перекочувати по кілька годин на залізничних вокзалах і згідно чинного законодавства скористатися наданими пільгами.
Зауважу, будь-яких нарікань зі сторони воїнів немає. Вирушаємо далі до Києва, по дорозі кілька раз зупиняємось, зізнаюсь на одній стоянці для авто було бруднувато, поруч зупинився легковик, так як і наші хлопці водій запалив цигарку, допаливши кинув недопалок у купу сміття, дивлюся наші хлопці кудись ідуть відразу не зрозумів, та бачу за кілька метрів стоїть смітник і вони направились до нього щоб викинути туди недопалки. Я був надзвичайно приємно вражений на перший погляд такій дрібниці! Через кілька десятків кілометрів пропоную зупинитися біля кафе повечеряти – сором’язливо відмовляються та я наполіг. Наші воїни спиртного не вживають, але є чудова нагода перевірити, як в дійсності діє закон про заборону продажу алкоголю людям у формі. Бармен відмовляє-приємно! Під час трапези хлопці пригадують як харчувались на передові. І дійсно найбільшою проблемою була вода, та й казанків бракувало, тому в касках зимою топили сніг, а в інші пори року збирали дощову воду (дощ, кажуть, Бог посилав щотижня), а фазани були не делікатесом, а першим доступним харчем, а ще траплялись дикі кабани, які підривались на наших розтяжках (сміються, кажуть класно було…!). Повечерявши один з воїнів дякує і зізнається, що сьогодні вперше їсть бо за біганиною не мав як. Не перестаю дивуватися їхній скромності.
Приїхали на Київський залізничний вокзал, тут уже обладнані спеціальні військові каси, підходимо і касир підказує що у вас є багато проїзних талонів ви можете використати відразу два і їхати цілком безкоштовно.
Звісно користаємося цією можливістю і задаємося питанням: чому б просто навіть не зменшити кількість талонів, але чітко вказати, що кожен талон є одна цілком безкоштовна поїздка? А може звичайний касир на вокзалі просто на відміну від осіб посадових не втратив людяність і робить все можливе від себе щоб допомогти воїну,чи може люди з народу і мислять позитивно для народу,а не для своєї вигоди? Отже квитки на руках, оплатили лише за постіль ,яку мають видати в вагоні, вартістю 33 грн., відправляємось в зал очікувань. По дорозі читаємо приємний надпис: «На залізничному вокзалі діє зала відпочинку для учасників АТО»,і вказано напрям-ідемо туди. Знаходимо і бачимо велику кількість військових, відгороджене маскувальною сіткою місце відпочинку атошників просто переповнене, ще така ж кількість військових розташована уже за межами цієї зали,але тут на нас чекає приємний сюрприз! Це наші невтомні з приємною усмішкою привітні волонтери,які протягом усіх цих останніх, буремних подіями, років цілодобово, міняючи один одного, несуть цей великий і святий подвиг допомоги ближньому! Тут вони готують їжу та чай для військових,є медпрацівники, які відразу підходять до наших хлопців і запитують як вони себе почувають чи не потрібна їм медична допомога,пропонують поміряти тиск. Слава і честь таким людям з великої букви!
За кілька годин прибуває потяг, наші земляки вирушають на схід,а ми повертаємося до нашого Дубна, аби молитися тут у наших храмах за мир та їхнє благополучне повернення. На другий день зідзвонюємося. Кажуть доїхали добре, на вокзалі зустріли інші бойові побратими, теж дубенчани, які приїхали автівкою, доречі теж придбаною Рівенськими волонтерами. І аналізуючи це все бачимо ніби хороші ідеї влади, ніби й вона на правильному шляху, але дуже у цьому всьому відчувається недовершеність, байдужість і віддалення влади від народу. Аби народ відчув що влада дійсно живе справжньою турботою про нього. І не закрадалася думка що все це робиться для піару того чи іншого посадовця. І щоб волонтери були не виконавцями,а ідейодавцями, а держава довершено виконувала потреби свого народу!
Зараз воїни несуть повноцінну службу гідно і віддано, але нас не полишає питання чому в друге вони повернулися туди у холод і жах добровільно залишивши свої теплі домівки? Представники влади відповідають на це двома словами-синдром війни! Але зупинимось ще на мить і коротко пробіжимося по де яких подіях із життя одного з наших воїнів які так схожі до життя майже кожного хто там перебуває. Закінчив середню школу маючи тягу до військової справи мав намір вступити до ВУЗу з військовою кафедрою та погана кардіограма серця стала цьому на заваді,вступив до іншого ВУЗу по закінчені якого отримав повістку на строкову службу до ЗСУ. Відслужив в морській піхоті. По повернені працював ,але жодного дня по своїй спеціальності-не лежала душа,як кажуть. При мобілізації в АТО у 2014 році отримав повістку,швидко і без проблем пройшов медкомісію і 14 місяців прослужив ревно свому народу,нагороджений певними відзнаками. Демобілізувався, повернувся додому, вирішив продовжити життя пов`язане з чоловічою справою, подав документи у новостворену поліцію,успішно склав іспити, але, парадокс,знову на заваді стала та ж сама погана кардіограма серця. Не прийняли! Намагався влаштуватись на службу в якусь із військових частин, але теж безуспішно. Для вироблення посвідчення учасника АТО пішло теж пів року, навіть доводилось спочатку доказувати що дійсно був там,потім хотіли вкрасти п`ять місяців перебування,теж відстояв через купу довідок,поїздок на полігон, в область і навіть в зону АТО. Чуму ж влада знала як відправити,а не знає як прийняти? І мова йде не про одного ,а про тисячі таких воїнів! Отже, не знайшовши себе у місцевому військовому житті він сказав, що не може просто ходити на роботу заробляти гроші,коли знає що таким чином не може бути корисним тим хто лишився там і захищає нас, там він знає де його ворог ,а тут де чекає справедливості і не отримує її,поки що лишатися не може і вирішив повернутися на схід!
Дійсно,можна сформулювати це словосполученням – синдром війни,але може варто владі постаратися виліковувати цей «синдром»,адже ніщо не вічне і війні прийде кінець, і повернуться герої до своїх домівок не вилікуваними, і тоді не шукатимуть правди у довідках, а запитають кожного тож що це, синдром війни, чи байдужість влади?
Повертайтесь живими та здоровими! Хай Бог вас береже,герої нашої землі!
Настоятель Свято-Іллінського собору
прот.Ігор Когут