Свята великомучениця Катерина була дочкою правителя Александрії Єгипетської Конста під час правління імператора Максиміна (305 – 313). Живучи в столиці – центрі еллінської ученості, Катерина, яка була рідкісної красою і розуму, отримала чудову освіту, вивчивши твори кращих античних філософів і вчених. Юнаки з найіменитіших родин імперії хотіли руки прекрасної Катерини, але жоден з них не став її обранцем. Вона оголосила батькам, що згідна вийти заміж лише за того, хто перевершить її в знатності, багатстві, красі та мудрості.
Мати Катерини, таємна християнка, повела її за порадою до свого духівника, святого старця, що творив молитовний подвиг у самоті в печері неподалік від міста. Вислухавши Катерину, старець сказав, що він знає Юнака, Котрий перевершує її у всьому, тому що “Його краса світліша за сонячне сяйво, Його мудрість керує всіма творіннями, Його багатство розливається по всьому світі, але це не зменшує його, а множить, висота роду Його – незбагненна”. Образ Небесного Нареченого народив у душі святої діви гаряче бажання побачити Його. Істина, до якої линула її душа, відкрилася їй. На прощання старець вручив Катерині ікону Божої Матері з Богонемовлям Ісусом на руках і звелів з вірою молитися Цариці Небесній – Матері Небесного Нареченого про дар бачити Її Сина.
Катерина молилася цілу ніч і удостоїлася бачити Пресвяту Діву, Яка просила Свого Божественного Сина подивитися на Катерину, котра стояла перед Ними навколішки. Але Дитина відвертала Свій лик від неї, кажучи, що Він не може дивитися на неї, тому що вона потворна, нікчемна, злиденна й божевільна, як і будь-яка людина, не омита водами святого Хрещення й не відзначена печаттю Духа Святого. У глибокому сумі Катерина знову пішла до старця. Він з любов’ю прийняв її, наставив вірі Христовій, заповів зберігати чистоту й цнотливість і безперестанно молитися, і звершив над нею таїнство святого Хрещення. І знову святій Катерині було видіння Пресвятої Богородиці з Дитям. Тепер Господь ласкаво дивився на неї й дав їй перстень, обручивши її Собі. Коли видіння скінчилося і свята прокинулася від сну, на руці її світилося кільце – чудовий дарунок Небесного Нареченого.
У цей час в Александрію на язичницьке свято прибув сам імператор Максимін. Із цієї нагоди свято було особливо пишним і багатолюдним. Лемент жертовних тварин, дим і сморід жертівників, що палали безперестанку, гомін юрби на аренах переповнювали Александрію. Приносилися й людські жертви – на смерть у вогні прирікали сповідників Христа, які не відступили від Нього під катуваннями. Свята любов до мучеників – християнам і сердечне бажання полегшити їх долю спонукали Катерину піти до головного жерця і владики імперії, імператора-гонителя Максиміна.
Назвавши себе, свята сповідала свою віру в Єдиного Правдивого Бога й мудро викрила омани язичників. Краса дівчини зачарувала правителя. Щоб переконати її й показати торжество язичницької мудрості, імператор повелів скликати 50 найученіших мужів імперії, але свята взяла гору над мудрецями, так що вони самі ввірували в Христа. Свята Катерина осінила мучеників хрестом, і вони мужньо прийняли смерть за Христа і були спалені за велінням імператора.
Максимін, не сподіваючись більше переконати святу, спробував спокусити її обіцянкою багатства й слави. Отримавши гнівну відмову, імператор наказав піддати святу жорстоким тортурам, а потім кинути в в’язницю. Імператриця Августа, яка багато чула про святу Катерину, забажала бачити її. Умовивши воєводу Порфирія із загоном воїнів супроводжувати її, Августа прийшла до в’язниці. Імператриця була вражена силою духу святої Катерини, обличчя якої сяяло Божественною благодаттю. Свята мучениця розкрила імператриці, Порфирію та воякам християнське вчення, і вони, увірувавши, навернулися до Христа.
Наступного дня мученицю знову привели на судилище, де під погрозою колесування запропонували їй зректися від християнської віри і принести жертву богам. Свята непохитно сповідала Христа й сама підійшла до коліс, але Ангел розтрощив знаряддя страти, і вони розлетілися на шматки, перебивши багатьох язичників. Побачивши це чудо, імператриця Августа й царедворець Порфирій з 200 воїнами перед усіма сповідали свою віру в Христа і були обезголовлені. Максимін знову спробував спокусити святу мученицю, запропонувавши їй шлюб, і знову отримав відмову. Свята Катерина твердо сповідала вірність своєму Небесному Нареченому – Христові та з молитвою до Нього сама поклала голову на плаху під меч ката. Мощі святої Катерини були перенесені Ангелами на Синайську гору. В VI столітті за одкровенням були знайдені чесна голова і ліва рука святої мучениці і з почестями перенесені в новостворений храм Синайського монастиря, побудованого святим імператором Юстиніаном (527 – 565; пам’ять 14 листопада).
За матеріалами: hram.lviv.ua
Майбутній ігумен Меркурій, прикраса землі Української та її слава, народився у 1870 році і одержав при хрещенні ім’я Максим. Батьки преподобного походили із благочестивих селян та проживали у с. Щаснівка Бобровицького району Чернігівської області. Відомо, що батька святого звали Матвієм. В с. Щаснівка у праці, навчанні та молитві пройшли дитячі та юнацькі роки майбутнього святого. Він не мислив себе без Бога і з ранніх літ мріяв про монашество.
У зрілому віці, усвідомивши сенс людського буття, пізнавши Бога та полюбивши красу Церкви, преподобний направився до Києво-Печерської Лаври, де молився та виконував покладені на нього послухи. Серце святого було переповнене любов’ю до обителі — Святої Лаври. Як говорить псалмоспівець Давид: Припала душа моя до Тебе, і правиця Твоя підтримує мене (Пс. 62, 9). Так і душа преподобного припала до Господа. За велику ревність до молитви, доброту, любов, працелюбство Максима зарахували до братії Києво-Печерської Лаври та постригли в ченці з іменем Меркурій, на честь преподобного Меркурія, посника Печерського, в Дальніх печерах, пам’ять 24 листопада (7 грудня за новим стилем). Незабаром монаха Меркурія було рукоположено в сан ієродиякона, а пізніше він прийняв сан ієромонаха.
Життєвий шлях святого у монастирі був шляхом бездоганного послуху, повного відречення своєї волі, мужньої перемоги спокус і скорбот. Такий великий досвід і праця над собою не дали майбутньому ігумену зламатися у страшні часи гоніння на Церкву Христову в ХХ столітті, не дали зректися того, до чого покликав його Пастиреначальник Христос, не дали загинути душі преподобного та тим душам, яких духовно окормляв отець Меркурій в Лаврі, а пізніше і на приході у с. Бригинцях.
Після жовтневого перевороту для Церкви, монастирів та, зокрема, монахів почались важкі часи. У 1926 році Києво-Печерську Лавру нові власті “признали” історико-культурним державним заповідником і вирішили “колишню святиню” перетворити у “Всеукраїнське музейне містечко”. Було ізольовано монахів разом з церковною общиною, а пізніше і витіснено її новоствореним музеєм. До 1930 року монастир було повністю ліквідовано. Частина братії була вивезена за сотні кілометрів від Києва і розстріляна, інші були ув’язнені, або ж заслані, а сама Лавра була пограбованою, розореною та збезчещеною. Вигнанцем з улюбленої обителі став і ієромонах Меркурій, який багато перетерпів скорбот, бачив руйнування великої Православної святині, що століттями залишалася оплотом віри, кораблем спасіння, дороговказом до Небесного Царства. Але за час перебування в Лаврі преподобний Меркурій настільки духовно зріс, що його не лякали труднощі, які виникли на його шляху. У всьому він бачив провидіння Боже і завжди у всьому покладався на волю Божу.
Болісно було святому бачити руйнування рідного монастиря під час Другої Світової Війни. Ще важче сімдесятилітньому старцю було пережити руйнування 3 листопада 1941 року Свято-Успенського Лаврського собору. В ці страшні часи воєнного лихоліття, наприкінці 1942 року, преподобного отця Меркурія направили на парафію у Бригинці, сусіднє від рідної Щаснівки село.
І знову, як і у монастирі, та і по цілій Україні – розруха, знову пустота та спраглі душі віруючих людей, які чекали слова правди, істини і любові, люди, які не мислили свого земного життя без Церкви, люди, які терпіли багато випробувань, але залишались вірними Господу. Таку картину побачив святий старець Меркурій, коли прибув до Бригинців. Втішало одне: тут живуть люди, які горять любов’ю до Бога.
На Бригинецькому кладовищі раніше була гарна дерев’яна церква, але радянська влада її закрила. Згодом у церкві було відкрито швейну майстерню. Та “непокірні” люди не тільки не хотіли там працювати , але й не хотіли замовляти там одягу. Храм радянська влада наказала зруйнувати. Доля тисяч Українських храмів не оминула і Бригинецького. Преподобний застав вже тільки руїни колись прекрасного храму.
Після приходу на Бригинецьку парафію о. Меркурій деякий час проводив богослужіння в однієї парафіянки вдома, але завжди всім повторював, що так довго тривати не може. І так довго не тривало, бо всі свої старечі сили преподобний віддавав для того, щоб на місці колишнього храму стояв новий. Незважаючи на всі перешкоди, з Божою допомогою батюшка з прихожанами збудували невелику церковцю. Отець Меркурій дуже радів з того, що постав новий, хоч і не такий величний, але все ж таки прекрасний і затишний храм. В страшні воєнні та повоєнні роки, коли було зруйновано, спалено, знищено багато святинь, у Бригинцях молитвами та стараннями преподобного будувалася святиня. Святий престіл для храму отець Меркурій змайстрував своїми руками. У 1946 році церква на честь Пресвятої Тройці була освячена та відкрита для прихожан. Храм та престіл збереглися до сьогоднішнього дня.
Сільська влада не могла змиритись з тим, що у них діє релігійна громада, не могли змиритись, що відкрито храм і люди потоком ідуть до батюшки за порадами, молитвами та зціленнями від недуг, а старець приймав усіх, будучи для “всіх усім”. Всі хто хоч раз зустрічалися з о. Меркурієм довго його пам’ятали, його очі випромінювали благодать, сяючи радістю та любов’ю до ближніх.
Через своє ревне служіння Богу та молитовну допомогу людям батюшка не раз терпів багато скорбот. До сьогоднішнього дня люди передають із уст в уста чудесне порятування отця Меркурія від вірної смерті. Сільський голова з двома енкаведистами вивели батюшку до скирди в поле, щоби вчинити над ним розправу. Отець Меркурій молився і готувався до переходу у вічність, коли поступив наказ «вогонь!».. Але зброя дала відсіч, те ж саме трапилось і вдруге. Тоді кати вирішили відпустити святого, думаючи, що коли він йтиме вистрілять йому в спину. Але воля Божа була іншою, і втретє сталося так, як і два перших рази. Преподобний залишився неушкодженим, посоромивши диявола та безбожну владу, яка вважала, що де сила – там і правда. Старець знав, що правда тільки в Бозі, тому тільки сказав: «Цього разу не прийшлося вмерти».
У березні 1949 року отець Меркурій був нагороджений Патріаршою Грамотою в якій сказано: «Благословення за усердні труди на славу святої Церкви», підписаною Святійшим Патріархом Олексієм, а на початку п’ятдесятих років ієромонах Чернігівської єпархії Меркурій був возведений у сан ігумена.
Преподобний Меркурій подвизався на Бригинецькій парафії до 1956 року, будучи ревним служителем Церкви Христової. Проводячи дні свого життя в постійній боротьбі, подвигах, постах і молитвах, батюшка одержав від Бога дар зцілення, і багатьом людям допомагав чим тільки міг. Святий все робив зі смиренням і простотою, нічого не робив з користю для себе. Його серце було простим, а не двояким і нечесним; добрим, а не лукавим. Отець Меркурій жив, маючи в душі мир і добрі стосунки з всіма людьми, з усім творінням. Про це свідчать колишні парафіяни, які запам’ятали отця Меркурія, як доброго і милосердного пастиря, що готовий був душу свою положити за свою паству. До сьогоднішнього дня людей, які за життя мали можливість бачити та спілкуватися з преподобним залишилось не так вже й багато, але їхні діти, внуки і правнуки, зберігають передання своїх батьків та й самі мають змогу відчувати на собі благодатні молитви святого старця перед Престолом Божим.
Проживши Богоугодно 86 років від народження, 7 листопада 1956 року преподобний отець Меркурій відійшов з миром до Небесних Божих осель. Поховали батюшку біля вівтаря ним збудованого Свято-Троїцького храму, у якому він прослужив 10 років, на Бригинецькому кладовищі.
Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату від 21 жовтня 2011 року преподобний ігумен Меркурій Бригинський був причислений до лику святих місцевого шанування.
Урочисте прославлення преподобного Меркурія Бригинського відбулося 7 грудня 2011 року в кафедральному соборі святої великомучениці Катерини м.Чернігова, при служінні єпископату на чолі зі Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом.
У жовтні 2012 року преподобного Меркурія Бригинського визнали загальноцерковним святим.
Спогади і свідчення про молитовне заступництво отця Меркурія
Люди, які пам’ятають батюшку Меркурія згадують про нього і свідчать про його молитовну допомогу і заступництво перед Престолом Бога Живого.
Спогади раби Божої Старченко К.Ф.
Отець Меркурій жив недалеко від нас. Він був середнього росту, з лагідними очима і теплою усмішкою. Запам’яталось мені, коли мати чи бабуся посилали мене занести батюшці гостинця, він завжди чимось пригощав і обов’язково давав велику просфору. У нього була дуже велика бібліотека, він постійно молився, а ще ніколи не їв м’яса і був великим посником.
До батюшки часто, особливо в нічний час, приїжджали люди, багато партійних, хрестили дітей, сповідались і причащались. Отцю Меркурію довіряли. Також приходило багато недужих людей, він читав молитви на зцілення і люди одужували.
Ігумен Меркурій був дійсно великим подвижником, людиною з великої літери. Завжди відвідую його могилку і сміливо можу назвати його святим.
Спогади рабів Божих: Тикуліч О.П., Пугач Н.Я., Старченко Г.Д., Новік О.
Батюшка відповідально ставився до своїх обов’язків, а особливо – до людей. І як людина, і як священик Меркурій був добрим і справедливим. А ще у нього був Божий дар – він зцілював людей від хвороб. Отець Меркурій користувався дуже великим авторитетом.
Від самої його смерті і по теперішній час відбуваються паломництва до могили нашого священика. Кожен намагається хоч доторкнутися до землі, трави на могилі. Ми віруємо, що наш батюшка святий.
Свідчення р.Б. Ніни:
«Моя донька, тяжко страждала, сильно гнив палець на нозі і це завдавало їй великого клопоту. Чим тільки вона не лікувалась, які тільки ліки та мазі не застосовувала? Все було марно, нічого не допомагало.
Я, людина глибоко віруюча, завжди надіялась на Божу допомогу, і така допомога за молитвами нашого дорогого отця Меркурія прийшла. Як і багато людей у нашому селі, і не тільки у нашому, я прийшла на могилку до батюшки з своїм горем, помолилась, взяла травички з могилки і положила у доньчину шкарпетку. За декілька днів палець не тільки перестав гнити, а й затягнулась рана. Нога повністю стала здоровою. Дякую нашому отцю Меркурію за його молитовну допомогу. Воістину, сильна молитва праведника.
Свідчення р.Б. Тетяни:
«Я раба Божа Тетяна (Божок Тетяна Володимирівна), довго хворіла. У мене страшенно боліли ноги, але ніякі ліки не допомагали. Я не раз була свідком молитовного заступництва старця, тому з вірою та надією пішла до могилки отця Меркурія, довго молилась, а потім стала навколішки біля останнього спочинку святого і щиро, з вірою попросила про зцілення, одразу ж відчула полегшення. Вставши з колін я не могла не радіти, мої ноги стали здоровими».
Свідчення р.Б. Надії:
«Горе не оминуло мене стороною. Життя не було легким, але завжди була надія на Бога, Пресвяту Богородицю та святих угодників Божих.
Я пересувалась по квартирі з двома паличками, бо боліли ноги. Мій духівник, в черговий раз прийшовши мене посповідати та причастити, розповів, що у с. Бригинці є могилка отця Меркурія, і що молитвами до нього люди отримують зцілення від хвороби ніг. Тоді ж витяг з кишені підрясника декілька листочків барвінку з могилки і дав їх мені. Цими листочками я стала натирати ноги, закликаючи в поміч отця Меркурія, і допомога прийшла. Я отримала велике полегшення для своїх хворих ніг».
Спогади рабів Божих: Тикуліч О. П., Пугач Н. Я.
Батюшка відповідально ставився до своїх обов’язків, а особливо – до людей. І як людина, і як священик Меркурій був добрим і справедливим, не любив неправди. А ще у нього був Божий дар – він зцілював людей від хвороб. Отець Меркурій користувався дуже великим авторитетом в місцевого населення, і у всій окрузі.
Коли батюшку перевели з Києва до нього приїжджало багато людей підводами, здалеку, він відчитував, і багатьом допомагав.
Свідчення зібрав протоієрей Роман Кіник
Джерело: Рівненська Єпархія УПЦ КП