В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Возлюблені у Христі, браття і сестри!
В сьогоднішньому Євангельському читанні розповідається про велике чудо зцілення розслабленого, котре створив Господь наш Ісус Христос, та про Його милосердя до страждаючого людства.
З Євангельської розповіді ми бачимо, що біля Овечої купальні знаходилася велика кількість хворих, сліпих, кривих, усохлих, котрі очікували руху води, яке відбувалося тоді, коли Ангел Господній, час від часу сходив в купальню та збурював воду, і, хто перший входив в неї після збурення, той одужував, хоч би яку недугу мав. Лежав тут тридцять вісім років і розслаблений, та йому ніколи не вдавалося першим ввійти в воду по її збуренні. «Чи хочеш бути здоровим?» – запитав його Ісус. Недужний відповів Йому: «Так, Господи, але чоловіка не маю, щоб, коли збуриться вода, опустив мене в купальню; коли ж я приходжу, інший вже поперед мене входить». Ісус говорить йому: «Встань, візьми постіль твою і ходи». І він відразу одужав, взяв постіль свою і пішов (Ін.1.1-15).
Святі Отці, котрі джерелом свого життя, на відміну від нас, завжди мали Святе Письмо, так тлумачать цю подію, розкриваючи в ній глибокий духовний зміст.
Народ, котрий зібрався кругом Овечої купелі, образ світу, не просвітленого Христом, та прагнучого благодаті і чуда. Воля цього світу для переборення гріховного начала розслаблена і паралізована, його населяють сліпі, котрі залишені здатності розрізняти між добром та злом; криві, котрі не находять в собі сил слідувати шляхом правди Божої; усохлі, котрі закам’яніли у гріхах, тузі та відчаї. Тілесні страждання в їхньому земному житті послані їм для зцілення душевних язв, тому що тутешні страждання являються тільки напоумленням, тоді як вічні страждання будуть являтися вже покаранням.
Цей страждаючий світ прагне до купелі слізного покаяння, в котрій тільки і може звершитися чудо преображення нашої немочі в силу Божу. Але навіть тут кожен зайнятий тільки собою, помишляючи лише про особисте благо і не звертає уваги на потреби ближнього. «Не маю чоловіка!» – ось згорьований стогін цього світу, що гине в егоїзмі та самолюбстві.
Вражаючими для нас, при всьому цьому, видаються сумирність та віра, з котрими довгих тридцять вісім років очікував розслаблений милості Божої. Він не вивергав з себе хулу на Небеса, не проклинав день і час свого народження, не впадав у відчай, подібно до декого з нас, що переносять набагато менші страждання. Він терпеливо очікував Чоловіка, Котрий одного разу явився йому, – не раніше і не пізніше, ніж це було необхідно для спасіння, тому що нікому з нас не дається ноша понад наші сили.
І все ж таки Спаситель враховує за потрібне запитати розслабленого: чи точно він прагне зцілення? Питання тільки на поверхневий погляд видається нам марним, але Господь побуджає кожного з нас дослідити природу нашої немочі, укоріненої в гріховнім житті. Чи готові ми зректися себе, щоб, одягнувшись в нову людину, відродитися душею та тілом? Чи готові ми, ради зцілення, змінити свій спосіб життя? «Тоді встань і ходи» – говорить Христос.
Розслаблений грішник ні на мить не засумнівався в Божественній владі Ісуса створити над ним чудо, підняти його з ложа хвороби. І був нагороджений зціленням. «Потім Ісус зустрів його в храмі сказав йому: ось, ти одужав, не гріши більше, щоб з тобою не трапилося, чого гіршого» (Ін.5.14). З цих слів ясно видно, що істинну причину недуг потрібно шукати в раніше звершених гріхах, як особистих, так і гріхах наших родичів, від котрих ми наслідуємо як тіло, так і душу. Тому, перед тим, як вчинити гріх, кожна людина повинна знати, що на ній лежить відповідальність не тільки за своє життя та спасіння своєї душі, але і за життя та спасіння душ своїх дітей, внуків та правнуків. Вона повинна пам’ятати, що померши за людський рід, Христос поклав на нас єдиний обов’язок: жити за Його законами.
Гріх – причина всіх печалей людини і в часі, і в вічності. Скорботи являються звичним наслідком, приналежністю гріха, подібно до того, як страждання, викликані тілесними недугами, являються звичною приналежністю цих недругів.
Три кари визначені правосуддям Божим для всього людства за його гріхи. Дві з них вже звершилися, а одна ще повинна звершитися. Першою карою була вічна смерть, котрій підпало все людство в праотцях за непослух Богу в Раю. Другою карою був всесвітній Потоп за те, що людство допустило панування плоті над духом, за приниження достоїнства людського життя, котре нагадувало скоріше життя безсловесних тварин, ніж людей, наслідників Неба, створених по образу та подобі Божій. Останньою карою повинно стати руйнування та кончина видимого світу за відступлення людства від свого Спасителя Ісуса Христа, за остаточне ухилення людини від Бога і її прагнення до єднання з дияволом, з котрим вона зріднилася в своєму гріховному житті.
З історії людства, а особливо з старозавітної історії ми можемо бачити, як цілі людські спільноти впадали в особливий рід гріха: ідолопоклонство, п’янство, блуд. Так содомляни були знищені небесним вогнем за угоду плоті; каменя на камені не залишилося від величного Єрусалимського храму, за ухилення від заповідей Божих; повністю спустошений та зруйнований римлянами був Єрусалим, за відречення від Спасителя та боговбивство; не раз, на протязі віків, були сплюндровані і наші землі та домівки, за ухилення народу від законів Христових. Заразний гріх, і важко вистояти окремій людині проти гріха, котрим захоплене ціле суспільство.
Після того, як рід людський був викуплений від вічної смерті Боголюдиною, всі, хто увірував у Христа і обновив себе святим Хрещенням, вже не раби гріха, і мають свободу вибору: або ж противитися гріху, або ж піти його дорогою. Ті, котрі упокорили себе гріху, знову втратили цю свободу. Ті ж, котрі під керівництвом Слова Божого ведуть боротьбу з гріхом, противляться йому, одержують в свій час повну перемогу над гріховністю, що являється і перемогою над вічною смертю. Хто отримав цю перемогу, той ухиляється і від особливого гріха суспільства, котрим воно заражене.
Перед нами постійно повинен стояти приклад святих мучеників, котрі не бажали коритися безумним ідеям та вченням потьмареного гріхом суспільства, і бажали за краще померти, щоб спасти свою душу, ніж жити з мертвою душею. Захоплений особистим гріхом не може не захопитися суспільним, тобто він не може розгледіти його з ясністю, не розуміє його як слід. Тому суть подвигу проти гріха – в розірванні, припиненні дружби з ним в самій душі, в розумі, в серці.
Святі, всі без виключення, не дивлячись на те, що перемогли силою Христовою смерть і розкрили в собі вічне життя ще підчас цього земного життя, переносили різні скорботи та спокуси. Чому так? Хоча гріховність і переможена в праведних людях, але їм ще не надана незмінність в добрі на протязі всього земного подорожування, тому і не віднімається у них свобода у виборі між добром та злом. Незмінність в добрі – це якість майбутнього віку. Земне ж життя до останнього часу – це нива вільних подвигів. Допоки християнин, хоча б він і був храмом Духа Святого, мандрує на землі, доти вічна смерть може воскреснути в ньому, гріховність може знову обійняти його і тіло, і душу. Але і одного особистого подвигу недостатньо, потрібна поміч від Бога. Допомагає Бог Своєю благодаттю та жезлом батьківського покарання, співрозмірно благодаті кожного. Шлях земного життя для всіх святих бух шляхом багатотрудним, тернистим, виповненим всіляких бід.
Немає людини, котра б без шкоди для своєї душі, могла перебувати на висоті земної величі та в благоденстві, хоча б і була рівноангельною за мораллю. В нас, в наших душах насаджена падінням здатність змінюватися і ми не можемо не відповідати зовнішнім обставинам. Тому і підіймає нас з землі, відриває від неї, вводить у спасіння десниця Господня, Його всесвяте Слово і Його всесвятий Промисел, розбавляючи скорботами наше тимчасове благополуччя, і разом утішаючи нас благодатною духовною утіхою, котра вдихає в наше серце потяг до Неба. Без цієї допомоги Божої, нашими нещасними нахилами, котрим ми не можемо протистояти одними особистими силами, ми б прив’язалися виключно до одного матеріального і страшно, погибельно обманули би себе, забувши про вічність, про приготовані нам блага в ній, втратили б їх безповоротно.
З покірністю Богу, з подякою, істинні служителі Божі приймали попущені їм Промислом Божим, скорботи. І особливо правильно поступить всякий грішник, якщо в скорботах, котрі його торкнулися, зверне свій внутрішній погляд на свої особисті гріхи, зізнається та визнає винним себе в них і усвідомить, що скорбота являється праведним покаранням Божим. Є і інша причина скорбот: це – милосердя Боже до немічного людства. Попускаючи грішникам скорботи, Бог збуджує їх до того, щоб вони отямились, згадали про вічність, про своє відношення до неї, згадали про Бога, про свої обов’язки до Нього. Скорботи слугують ознакою, що ці грішники не забуті, не відкинуті Богом, що в них ще жевріє здатність до покаяння, виправлення та спасіння, «бо Господь, кого любить, того карає; б’є кожного сина, якого приймає» (Євр.12.6). Цю істину звіщає нам Священне Писання, врозумляючи, утішаючи і укріпляючи нас.
Терплячи належним чином попущені нам від Бога спокуси, ми наближаємося до Бога, набуваючи дерзновення до Нього. В якому б виді не явилося покарання Боже, потрібно приймати його зі смиренням і відразу ж прагнути до задоволення тієї Божественної цілі, з котрою посилається покарання: прибігти до цілющого ліку покаяння, поклавши в своїй душі завіт утримування від того гріха, за котрий карає нас рука Господня. З вірністю вкаже нам на нього наша совість. Прощення гріха та вибавлення від скорботи дарується нам від Бога при умові залишення гріха, згубного для нас і мерзотного перед Богом. Повернення до гріха слугує причиною величезних бід. Тридцять вісім років томився розслаблений в недузі за свій гріх. Чи може ще бути важчим покарання за гріх, як життя в хворобах? Так. Це вічна мука в пекельній безодні, що очікує на всіх нерозкаяних та невиправних грішників.
Господь наш Ісус Христос Сам стоїть біля дверей нашого серця і стукає в них, щоб відкрили ми Йому двері через покаяння наше – і він ввійде до нас, і зцілить нас, і укріпить, і утішить. «Ось, стою при дверях, – говорить Господь, – і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною» (Апок.3.20). Слава Тобі, Всеблагому Спасителю нашому, на всякий день, і час, завжди – нині, і повсякчасно, і на віки вічні.
АМІНЬ!