Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
Цього недільного дня з євангельського читання, яке подається нам Церквою для настанови, ми чуємо притчу Спасителя про виноградник та негідних робітників у ньому. Як і все у Священному Писанні, ця притча є багатогранною, а тому, щоби більшу користь отримати від неї, послідовно розглянемо декілька її аспектів, кожен з яких для нас є корисним та повчальним.
Найперше слід звернути увагу на час і обставини виголошення притчі, адже вони є важливими для правильного її розуміння. Виголошується вона після входу Господнього у Єрусалим, наступного дня, тобто у понеділок, коли Син Божий, після ночівлі у Вифанії, повертається до храму для проповіді. При чому ранок цей розпочинається з того, що за словом Господа Ісуса Христа в одну мить засихає безплідна смоковниця, на якій Спаситель не знайшов плодів, а саме лише листя.
Звернімо увагу, що з одного боку стається це ніби раптово і тому викликає здивування учеників. Але з іншого боку це є символічна дія, яка знаходить своє роз’яснення, зокрема, у притчі про безплідну смоковницю, яку ми читаємо у 13-ій главі Євангелія від Луки. «Один чоловік – говорить Господь, – мав у своєму винограднику посаджену смоковницю, і прийшов шукати плоду на ній і не знайшов. І сказав виноградареві: ось третій рік я приходжу шукати плоду на цій смоковниці і не знаходжу; зрубай її, навіщо вона і землю займає? Але той сказав йому у відповідь: господарю, залиш її і на цей рік, поки я обкопаю її і підсиплю гноєм. Можливо, дасть вона плід; а якщо ні, наступного року зрубаєш її» (Лк. 13:6-9).
У свою чергу, ця притча відсилає нас до слів проповіді Іоана Хрестителя, який говорив: «Створіть же плоди, достойні покаяння, і не думайте говорити в собі: отця маємо Авраама. Кажу бо вам, що Бог з каміння цього може створити дітей Авраамові. Вже й сокира при корені дерева лежить: всяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубується і вкидається у вогонь» (Лк. 3:8-9).
Отже, насправді не раптово Господь промовляє до смоковниці: «Нехай не буде надалі від тебе плоду повік» (Мф. 21:19), і вона відразу засихає, але звершує пророчу дію, стверджуючи чудом слово, раніше ним проповідуване. Зверніть увагу на те, що у притчі про смоковницю згадується про три роки, протягом яких господар приходить шукати плоди на дереві. Вказівка ця очевидно теж не є випадковою, бо саме протягом понад трьох років Спаситель публічно проповідував Євангеліє. Але ті, до кого Він прийшов, не прийняли Його, не почули голосу ані Іоана Хрестителя, ані Самого Господа, не створили плодів, достойних покаяння. А відтак були відкинуті й осуджені, як безплідне дерево.
Далі Господь проповідує у храмі та викриває начальників і вчителів народу, використовуючи притчі. Притча, яку ми сьогодні чуємо з читання, у 21-ій главі Євангелія від Матфея називається «другою», бо перед нею Спаситель звертається до служителів храму і старійшин з іншою притчею – про двох синів, кожному з яких господар велів піти працювати у винограднику. Перший, сказавши «не хочу», згодом розкаявся і пішов, а другий, сказавши «іду, господарю», не пішов. «Котрий з цих двох виконав волю батька? – запитує Спаситель слухачів. – Кажуть Йому: перший. Ісус говорить їм: істинно кажу вам, що митарі і блудниці поперед вас йдуть у Царство Боже» (Мф. 21:31).
Отже, саме у контексті цих євангельських подій, а також попередніх дій та слів Спасителя, слід розглядати нам притчу про злих виноградарів, бо цей контекст дає нам пряме розуміння значення притчі. Адже злими виноградарями є якраз ті, хто слухав притчу, а промовляв її той самий Син, якого Господар виноградника послав до злих робітників зі словами: «Посоромляться сина мого. Але виноградарі, побачивши сина, сказали один одному: це спадкоємець, ходімо уб’ємо його і заволодіємо спадщиною його. І, схопивши його, вивели геть з виноградника і вбили» (Мф. 21:37-39).
Саме так і станеться за кілька днів, коли первосвященники і старійшини, з якими тепер розмовляє Спаситель, зібравши раду, осудять Його на смерть, Він буде виведений поза стіни Єрусалима і страчений на хресті. Але вже зараз ті, хто вчинять це зло, висловлюють самі собі осудження, бо відповідаючи на питання Христа: «Коли прийде господар виноградника, що він зробить з цими виноградарями? Говорять Йому: злочинців цих покарає смертю, а виноградник віддасть іншим виноградарям, які віддаватимуть йому плоди своєчасно» (Мф. 21:40-41).
Таким чином пряме і безпосереднє значення притчі полягає в осудженні, чи навіть краще сказати – самоосудженні первосвящеників та старійшин, яким від Бога було доручено виноградник, тобто народ Ізраїля, але вони замість того, щоби приносити добрі плоди, виявилися жорстокими, і Сина Божого осудили на смерть, бажаючи привласнити собі і сам виноградник. Вони виглядали, як плодоносне дерево, але залишалися безплідними.
За кожним архієрейським богослужінням звучать слова з 79-го Псалма, які промовляє ієрарх, звертаючись до народу та благословляючи його: «Споглянь з небес, Боже, і подивись! Завітай у виноградник цей. І охорони його, бо його насадила правиця Твоя» (Пс. 79:15-16). Псалмоспівець називає виноградною лозою безпосередньо народ Ізраїля (Пс. 79:9-10), і коли зараз у притчі Господь Ісус Христос говорить про виноградник, то слухачі правильно розуміють думку, яку Він хоче їм відкрити, а саме, що вони, начальники народу, є тими злими виноградарями, які будуть покарані, а сам виноградник, тобто народ Божий, буде переданий для турботи іншим виноградарям, які належно піклуватимуться про нього і віддаватимуть плоди Богові.
Цим оновленим виноградником є Церква Христова, діти Авраама у вірі, грішники, які розкаялися, нащадки язичників, які, як перший з синів у притчі, спочатку не схотіли виконати волю Отця Небесного, але потім через проповідь апостольську навернулися.
«Я є лоза, а ви гілки; хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене не можете робити нічого. Хто не буде в Мені, той буде відкинутий геть, як гілка, і всохне; а такі гілки збирають і кидають у вогонь, і вони згоряють» (Ін. 15:5-6) – так сповіщає нам Спаситель, нагадуючи, що хоча ми, християни, і перебуваємо у винограднику Церкви Божої, однак якщо кожен з нас особисто не буде живитися від Нього, Глави Церкви, як гілки живляться від лози, то буде безплідним, всохне і сам себе осудить на відкинення і вогонь вічний.
Відтак, ще одне значення притчі – історичне. Бо виноградник – це народ Ізраїля, насаджений Богом для принесення плодів праведності, чудесно вирощений від похилих віком бездітних Авраама і Сарри. Однак Писання Старого Завіту дає багато свідчень того, як покликані Богом – не здійснювали свого обов’язку, як часто ухилялися від виконання заповідей і навіть зрікалися Самого Бога, кланяючись ідолам та живучи в нечесті за гріховними похотями сердець своїх.
Тому Господь посилав до народу Свого слуг-пророків, але їх не хотіли слухати та «схопивши слуг його, кого побили, кого вбили, а кого побили камінням. Знову послав він інших слуг, більше, ніж перше; і з ними зробили так само» (Мф. 21:35-36). Однак, не бажаючи загибелі грішників, Господь послав у світ Сина Єдинородного, і Він став тим наріжним каменем, про який згадує Спаситель після завершення притчі, запитуючи слухачів: «Невже ви ніколи не читали в Писанні: камінь, який відкинули будівничі, той самий став наріжним каменем? Це від Господа, і дивне в очах наших» (Мф. 21:42).
Який же висновок маємо зробити з почутого ми з вами, дорогі брати і сестри?
Найперше – що Господь довготерпеливий і милосердний, і навіть вирок і осудження Він звершує не поспіхом, але дає кожному можливість і час на покаяння. Він звіщає грішникам Свою волю, нагадує про заповіді, яких слід дотримуватися, про що докладно ми чули також минулого недільного дня.
Однак, якщо замість того, щоби приносити добрі плоди, ми відкидаємо і слова Писання, сповіщені через пророків та апостолів, і не слухаємо Самого Сина Божого, виганяючи Його за межі свого життя так, ніби ми самі є його власниками – то і до нас, як до злих виноградарів, неодмінно прийде час звіту та відплати. І якщо не потурбуємося, щоби бути справді плідними, щоби покаяння наше і все життя приносило істинно добрі плоди, а не було лише формальністю – то як безплідна смоковниця всохнемо, як неродюче дерево і сухі гілки з виноградника – будемо зрубані та вкинені у вогонь невгасимий, як злі виноградарі – будемо справедливо погублені, прийнявши достойне за свої гріхи.
Відтак, другий висновок, пов’язаний з попереднім, який маємо зробити та покласти собі на серце – що виноградником є наше життя, а кожен з нас особисто – є працівником у ньому. Не ми самі собі дали життя, але як дар кожен з нас його отримав від Бога Творця. Бо Він – Єдиний, Хто, як засвідчив апостол Павло під час проповіді у афінському Ареопазі, дає «усьому життя i дихання‚ i все» (Діян. 17:25). Тож якщо ми не будемо слухати настанов Божих, сповіщених як через Писання, так і через служителів Господньої волі, якщо будемо безсоромно відкидати Самого Сина Божого, якщо вважатимемо що життя – це виключно наша власність, наше особисте діло, і ми можемо розпоряджатися ним на власний розсуд, як нам заманеться, – тоді не уникнемо відплати за гріхи та вічного осудження.
Це нагадування стосується загалом усіх нас, християн, але також у особливий спосіб притча, яку сьогодні чуємо під час літургії, є нагадуванням про відповідальність для священнослужителів. Бо Церква Христова є виноградником, а священики та єпископи є покликаними Богом працівниками в ньому. Тому нам слід пам’ятати про цю відповідальність, щоби не успадкувати осудження злих виноградарів. Адже, як говорить Спаситель: «Від усякого, кому дано багато, багато й вимагається, і кому багато довірено, з того більше й спитають» (Лк. 12:48).
Тож трудімося гідно у винограднику Божому і віддаваймо Господу в усьому належний плід!
Амінь.