Найближчою важливою подією із життя Ісуса Христа, що наступає після празника Христового Різдва, є Господнє Обрізання і надання імені. Цей празник ми святкуємо 14 січня. Святе Євангеліє про це так говорить: “Як сповнились вісім днів, коли мали обрізати хлоп’ятко, назвали Його Ісус — ім’я, що надав був ангел, перше, ніж Він почався у лоні” (Лк. 2, 21). Ісус Христос, як Бог і Законодавець, не був зобов’язаний виконувати релігійні приписи ізраїльського народу, та все-таки Він їм добровільно підкорився і їх зберігав. З тієї причини Він восьмого дня після народження піддався обряду обрізання.
Старозавітне обрізання було прообразом новозавітного хрещення, що втілює нас у Христа. Святий апостол Павло, називаючи хрещення нерукотворним обрізанням, каже: “У Ньому ви були й обрізані обрізанням нерукотворним, коли ви з себе скинули це смертне тіло обрізанням Христовим. Поховані з Ним у хрещенні, з Ним ви разом також воскресли” (Кол. 2, 11-12).
Празник Обрізання, хоча вважається великим, не належить до 12 великих дванадесятих празників. Він не має ані перед- ані попразденства і, властиво, закінчує попразденство Христового Різдва. Канон утрені празника уклав святий Степан Саваїт (VII ст. ).
Святитель Василь Великий народився близько 330 року в місті Кесарії в благочестивій християнській сім’ї Василя та Емілії. Батько святителя був адвокатом і викладачем риторики.
Початкову освіту Василь отримав під керівництвом своїх батьків і бабусі Макріни, високоосвіченої християнки. Після смерті батька й бабусі Василь вирушив для подальшої освіти в Константинополь, а потім до Афін, де досконало вивчив різноманітні науки – риторику і філософію, астрономію і математику, фізику і медицину. Приблизно в 357 році Василь повернувся до Кесарії, де деякий час викладав риторику. В Антіохії, в 362 році він був присвячений в сан диякона єпископом Мелетієм, а в 364 році присвячений в сан пресвітера єпископом Кесарійським Євсевієм.
Виконуючи своє служіння, святитель Василь ревно проповідував і невпинно дбав про потреби своєї пастви, завдяки чому здобув високу повагу і велику любов.
Незабаром (370) святитель Василь був обраний Собором єпископів на Кесарійський кафедру. У тяжкий для Церкви час він проявив себе як палкий захисник православної віри, захищаючи її від єресей своїми словами і посланнями. Особливо слід відзначити три його книжки проти аріанського псевдовчителя Евномія, в яких святитель Василій Великий вчив про Божество Святого Духа і єдність Його природи з Отцем і Сином.
За своє коротке життя святитель Василь залишив нащадкам безліч богословських праць: дев’ять бесід на Шестиднів, 16 бесід на різні псалми, п’ять книжок на захист православного вчення про Святу Трійцю, 24 бесіди на різні богословські теми, сім аскетичних трактатів; правила чернечі; статут подвижницький; дві книги про Хрещення; книгу про Святого Духа, кілька проповідей та 366 листів різним особам.
Святитель Василь Великий, поряд із святителем Миколаєм Чудотворцем, здавна користувався особливим шануванням у віруючих християн. Частка мощей святителя Василя і понині перебуває в Почаївській Лаврі. Чесна глава святителя Василя благоговійно зберігається в Лаврі святого Афанасія на Афоні, а правиця його – у вівтарі храму Воскресіння Христового в Єрусалимі.
За матеріалами: Церква.info
Життя Святителя Петра Могили, Митрополита Київського і Галицького та всієї Руси.
(за іншими даними 1597 чи навіть 1590 року) та був третім сином молдавського господаря Симеона й угорської князівни Маргарети.
Стародавній молдавський рід Могил згідно з оповідями польського історика і геральдиста Окольського походив від славного римлянина Луція Сцеволи, а за іншими даними — від Візантійських імператорів.
Батько майбутнього Київського Митрополита спочатку був головою міста Хотина, потім гетьманом Сучавським, господарем Волощини, а згодом і самої Молдавії У 1596 р. одержав від Польської держави право польського шляхетства.
Незважаючи на перебування в родинних зв’язках із польськими магнатами Потоцькими, Вишневецькими та Корецькими, рід Могил завжди залишався православним.
Родина Могил була благодійниками Львівського ставропігійного братства. Так на пожертви Єремії і Симеона Могил у Львові побудовано Храм Успіння Пресвятої Богородиці (1591).
У 1607 році батько Петра Могили був отруєний братовою жінкою, і він з матір’ю змушений був переселитися на західні українські землі, які на той час перебували під владою Польщі.
Початкову та середню освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі. Можливо він і вчився також у Львівській єзуїтській колегії, де в той же час навчався майбутній український гетьман Богдан Хмельницький.
Після закінчення навчання у Львові Петро подорожує по Західній Європі, здобуваючи вищу освіту в кращих закордонних університетах. Він добре знав грецьку мову, яку вивчав у Львівському братському училищі та латинську, якій приділяли увагу в єзуїтських колегіях. У закордонних університетах (зокрема Сорбонському) Могила вивчав латинське богослів’я. Пізніше, розробляючи систему освіти в Києві, він запозичив усе позитивне, що було в навчальних закладах Західної Європи.
Після повернення до Польщі його опікуном став коронний канцлер і гетьман Станіслав Жолкевський – глибоко релігійна людина. В цей час Петро здобуває ґрунтовні знання з військового мистецтва та стає старшиною польської армії.
У 1620 році разом зі своїм опікуном бере участь у битві під Цецорою. Для Жолкевського ця битва виявилася останньою, бо турки вщент розбили польське військо й він загинув. Петро опинився серед тих щасливців, яким вдалося врятуватися. В цей час він стає власником деяких маєтків, що знаходилися під Жовквою, неподалік від Львова.
В 1621 році Петро Могила бере участь у битві проти турків під Хотином. У ній брало участь українське козацтво під проводом гетьмана Петра Сагайдачного.
Тим часом Петро Могила, починаючи з 1622 року, часто навідувався в Київ до свого духовного наставника Іова Борецького, Київського Митрополита. В 1624 році серйозно захворівши, він отримав у Крехівському монастирі чудесне зцілення від мощей старця Герасима. Після цього Могила повністю відрікся від права на молдавський престол на користь своїх братів. Згодом він приймає чернецтво від Архімандрита Захарії Копистинського.
В цей час церковне життя було дезорганізованим: моральний стан ієрархії та духовенства перебував на низькому рівні. У цей тяжкий для православної церкви час Господь поставив світильником Української Православної Церкви Петра Могилу.
У 1627 р. після смерті Архімандрита Захарії Копистенського він був обраний Архімандритом Києво-Печерського монастиря. Молодий архімандрит, воєводич молдавських земель і одночас польський шляхтич, без вагань став на сторону православних українців і білорусів, в опозицію до пануючого суспільства, гнобителів християнства. Також він розпочинає культурно-просвітницьку діяльність у церкві видавництвом книг у Печерській друкарні та заснуванням школи в Києво-Печерській лаврі.
Для цього він зібрав талановитих молодих людей і послав їх за кордон вчитися на свої кошти. Потім вони стали викладачами Могилянської школи.
Також на власні кошти він поновив Успенський собор, побудував у Голосієві під Києвом монастир, а також притулок для старців. При захисті прав Києво-Печерської лаври чи інших православних церков Петро Могила діяв сміливо й наполегливо. В цей час він бере участь у православній делегації, яка після смерті Сигизмунда III повинна була відстоювати права православної церкви у Варшаві на сеймах: конвокаційному, елекційному й коронаційному нового короля Владислава IV.
Велика заслуга Петра Могили в тому, що він добився урівняння в правах Православної Церкви з греко-католицькою, про що було записано в «Пунктах заспокоєння» 1632 р. Із цього часу православна ієрархія визнається польським урядом.
Велику увагу Петро Могила приділяв книговиданню й освіті. Побачивши, що церковно-службові книги містять багато розбіжностей, а то й помилок, він розширив Лаврську друкарню, запровадив видання книг латино-польським шрифтом.
У 1629 році було видано «Служебник», схвалений Митрополитом на Київському Соборі. У ньому було введено додаток — догматичне і обрядове пояснення Літургії. В особистих записках Архімандрита збереглося декілька канонів і співів на честь Пресвятої Богородиці з нагоди чудесного спасіння Києво-Печерської обителі від польського нашестя в 1630 році.
Щодо освіти, то в «домогилянський період» вона забезпечувалась трьома школами: Острозькою, Віленською та Львівською. Її піднесення і розвиток Могила вбачав у заснуванні таких колегій, які б по духу були православними, а в науковому відношенні — рівнялись західноєвропейські та польські. У різні держави для навчання були направлені найздібніші молоді ченці.
Ще до коронації 1632 року на основі протоколу, підписаного 49-ма православними депутатами сейму, замість старого та хворого Ісаї Копинського, Петро Могила обирається новим Київським Митрополитом. Урочисту хіротонію, яка проходила в Успенській церкві м. Львова очолив тодішній екзарх Вселенського Патріарха Львівський Єпископ Єремія (Писаревський).
Польський король Владислав IV, вступивши у права, негайно її затверджує. Через 2 дні до Константинополя відбула делегація Української Православної Церкви й Патріарх Кирило Лукаріс не тільки благословив нового ієрарха, а й призначив його екзархом Вселенського престолу.
Восени 1632 року Петро Могила поєднав Лаврську і Братську школи. Був створений Києво-Могилянський Колегіум, а згодом Академія, яка стала першим українським православним університетом.
Турбувався Митрополит і про розширення мережі навчальних закладів по Україні, створюючи колегіуми: 1636 року в Кременці, 1638 — у Вінниці, 1639 — в Гощі, в 1640 — в Більську і Яссах, 1646 — в Торговіште. Здібні учні посилались для навчання в Європу, серед них — майбутні світильники Українського Православ’я: Інокентій Гізель, Софроній Почаський, Лазар Баранович та інші.
Реформу внутрішньої організації церкви Митрополит Петро розпочав із посилення дисципліни та суворої моральності як серед духовенства, так і чернечої братії. Також запровадив щорічні єпархіальні пастирські собори.
У 1634 році заснував консисторію — нову установу, яка мала забезпечувати слідство і церковний суд над духовенством.
Остання велика праця Петра Могили «Требник» побачила світ за два тижні до його смерті. У ній найдокладніше було описано всі таїнства та обряди нашої церкви, і вона стала одним з основних церковно-богослужбових енциклопедичних творів Українського Православ’я.
За життя Митрополита Петра Могили було дві спроби поєднання Православної і Греко-Католицької церков — у 1635 і 1643 роках та обидві виявилися невдалими. Проте все своє життя він настійно шукав шляхи до здійснення цієї ідеї.
У кінці 1646 року Митрополит відчув, що настає час завершення його земного подвигу й взявся за складання заповіту, в якому просив похоронити його в Успенському Соборі Києво-Печерського монастиря. Основна частина родинного майна, гроші й доходи пішли на Київську колегію.
Відійшов до Господа Святитель Петро Могила о 4 годині 14 січня 1647 року. Святі його мощі спочивали в головній Лаврській церкві до листопада 1941 року, поки страшний вибух не знищив усе.
12 грудня 1996 року Архієрейський собор Української Православної Церкви Київського Патріархату ухвалив рішення про зарахування до сонму українських святих Митрополита Київського і Галицького та всієї Руси — Петра Могилу. У 2002 році до сонму святих його причислила й Румунська Православна Церква.