Життя святого Антонія Великого – зачинателя пустинного подвижництва – це ідеал боговгодництва і водночас дорога, що нею кожна душа, коли захоче, може йти до повної досконалости.
Божа печать проявилась на Антонієві ще в дитинстві. Тиха, щиросердечна вдача, схильність до усамітнення відводили його від дитячих забав та пустощів і тримали вдома, на очах батьків, що берегли свого сина, як зіницю ока. Так і виріс він у віддаленні від людей, виходячи з дому лише до церкви. За такого життя благодать Божа, одержана під час Хрищення, без перешкод формувала його дух. Тому природно, що він дуже швидко відчув насолоду життя в Бозі й загорівся, як каже святий Атанасій, божественним бажанням.
Та незабаром Антонієві батьки відійшли до Бога, тож він був змушений узяти на себе турботи, пов’язані з маєтком і вихованням сестри. Це відразу дало йому відчути велику різницю між життям у Бозі та життям у земних клопотах. Тому, почувши в церкві слова Господні:Якщо хочеш бути досконалим, піди продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі (Мт. 19:21) і: Не журіться завтрашнім днем (Мт. 6:34), Антоній за сердечним покликом вирішив покинути мирське життя і, роздавши все майно бідним, почав жити єдино для Бога.
Перші роки свого життя у відреченні од світу святий Антоній провадив так, як це робили інші відомі тоді подвижники, всього навчаючись від них. Відомо, що подвиг відречення од світу [коли подвижники дбають лише про те, як подобатися Господеві (1 Кор. 7:32)] у Церкві Божій існує з самого її заснування – як суттєва необхідність в її будові, від святих Апостолів отримавши перші основоположні закони. Але спочатку аскети (так називались люди, що присвячували себе такому способу життя), зрікшись світу і житейських турбот, залишались у своїх домах, усамітнюючись де-небудь у затишному кутку і там віддавались молитвам, роздумам про Бога, постові, чуванням та іншим подвигам. З часом, коли християнство поширилось територіяльно й численно, багато подвижників почало кидати свої сім’ї та, віддаляючись за місто чи поселення, самітньо жило в якій-небудь природній печері, запустілій гробниці або в зробленій невеличкій келії. До святого Антонія найревніші подвижники жили переважно саме так. Бажанням наслідувати їх загорівся і святий Антоній Великий.
Початок подвижницького життя – послух. Антоній почав наслідувати послух тогочасних подвижників. Християнські чесноти виніс він з виховання: тепер йому належало пізнати подвиги, необхідні для тих, що бажають жити в Бозі. Тому Антоній відвідував знаних тоді подвижників, навчався у них і повертався з набутим досвідом до свого усамітнення. Таким чином, як зауважує святий Атанасій, він, як мудра бджола, звідусіль збирав духовний мед до свого серця, як до вулика. Від одного переймав він стриманість у їжі, спання на голій землі, тривале чування; в іншого навчався невтомности в молитві, уваги до помислів і богомислення; ще в іншого брав приклад працелюбности, вірности правилам і терпеливости; у всіх же запозичав той дух твердої віри в Христа Господа і братньої любови до всіх, стараючись поєднувати в собі одному все, чим особливо відрізнявся кожен зі знаних йому отців.
Без перевірки свого життя життям інших і без стороннього наставництва ніхто не досягав вищих ступенів подвижницького життя. Життям старців святий Антоній перевіряв своє життя. Під їхнім проводом неухильно прямував дорогою досконалости. У такому послусі він прожив п’ятнадцять років: спочатку недалеко від свого селища, у гробниці, куди приходив до нього один щиросердний селянин, що приносив йому хліба – єдину поживу Антонія – і забирав у нього рукоділля. Святий жив з праці рук своїх. Увесь свій час Антоній ділив між рукоділлям, молитвою і роздумами про божественні істини Писання; в цих дійствах утвердив його Ангел Божий, що з’явився йому, коли одного разу мучив його дух нудьги. (Достопам’ятні розповіді, п. 1)
Ось що пише про святого Антонія Созомен (Церковна історія, кн. 1, гл. 13): «Пізнавши, що добре життя з часом стає приємним (хоча спочатку буває і важким), Антоній придумував різні досвіди подвижництва, все більше й більше суворі, з кожним днем стаючи стриманішим і завжди, немовби тільки починаючи, надавав нової сили пориву та ревності своїй; тілесні бажання приборкував працею, проти душевних пристрастей озброювався богомудрою ненавистю до них. Поживою його був хліб із сіллю, питтям – вода, а часом обіду – захід сонця; нерідко два дні і більше він взагалі нічого не їв. Чував же цілими ночами й на молитві зустрічав день, а якщо і долав його сон, то на короткий час. Спав переважно на голій землі й тільки її вважав своїм ложем. Намащуватися ж олією, митися чи користуватися іншими вигодами він собі не дозволяв, тому що від цього розніжується тіло. Не міг терпіти ледарства, а рукоділля не покидав майже весь день».
Таким важким шляхом ішов святий Антоній. Але, як відомо, життя без боротьби не буває, як і світла без тіней. Якби не було в нас гріха і не мали б ми ворога, розвивалось би в нас і росло без перешкод тільки добро. Оскільки ж гріх і ворог наш, диявол, обидвоє, пред’являють на нас свої права, то ніхто не обходиться без боротьби з ними. Потрібно знесилити їх та перемогти, щоб вільно йти далі. Інакше вони завжди будуть в’язати руки й ноги тим, що хочуть ступати правильним шляхом. Ось чому благодать Божа, що кріпила дух святого Антонія, кидала його у вир боротьби, щоб, випробувавши його, як золото в горнилі, скріпити моральні сили і дати простір для їхнього діяння. Ворог мав вільний доступ до нього, але подвижника підтримувала сокровенна Божа поміч.
Святий Атанасій детально описує цю боротьбу. Ворожі стріли, – каже він, – були дуже відчутні, але мужній борець відбивав їх, нітрохи не вагаючись.
Спочатку ворог намагався розбудити в Антонієві жаль за покинутим світом, за знатністю роду, намарно запропащеним багатством і, особливо, – за сестрою, покинутою без нічого на чужі руки. Тут же приводив на гадку безмірну трудність і жорстокість безутішного самітнього життя, непризвичаєність та невитривалість тіла, якому важко встояти проти усіх випробувань і витримати таке життя (якому не видно кінця) далеко від людей, без усяких потіх, у неперервному самовмертвінні. Такими підступами ворог збуджував цілу бурю помислів, але був відкинутий не тільки твердістю святого Антонія, що непохитно стояв у своєму намірі й своїй рішучості, але й переможений великою його вірою, що все покинуте і всі теперішні терпіння – ніщо порівняно з безконечними благами, що їх приготував Бог для вибраних Своїх, бо Господу набагато угодніший той, хто вільний від усіх житейських турбот і земних пут. – Тож врешті ворог повержений був у порох безперервними Антонієвими молитвами, що зроджували в серці його найсолодші потіхи.
Лукавий, переможений у наступі з одного боку, нападає на молодого борця з іншого: починає випробовувати його тілесною похітливістю, бентежачи вдень та вночі. Боротьба була жорстокою і тривалою, що не втаїлась навіть від сторонніх. Ворог навіював нечисті думки, а святий Антоній відганяв їх молитвою; коли ворог розпалював тілесну похіть, той охолоджував її постом, чуванням і всяким томлінням тіла; уночі диявол прибирав на себе жіночий вигляд, намагаючись викликати похітливе бажання, – Антоній же поривався вгору і спогляданням тамтешньої краси та живим усвідомленням святости, що її удостоюється єство наше в Господі Ісусі Христі, розвіював оманну підступність. Спокусник намагався викликати в ньому почуття насолоди від задоволення, а блаженний протиставляв йому почуття страшної гіркоти мук у вічному вогні – й залишався неушкодженим. Надокучливість та потворність нападів врешті виробили в Антонієві відразу до всіх нечистих порухів, гнів та сильну досаду на них: це позбавляло ворога можливости не лише наближатися до Святого, а навіть здалеку як-небудь спокушати і тривожити його. Бо ненавість до пристрасних порухів є вогненними стрілами, що спопеляють ворога. Так старий досвідчений змій був переможений юністю, що мала пристрасну плоть, і відступив засоромлений, бо слузі Божому співдіяв Сам Господь, що заради нас воплотився і переміг усю ворожу силу, як це визнає кожен істинний подвижник, кажучи з Апостолом: Не я, але благодать Божа, що зі мною (1 Кор. 15:10).
Однак диявол не відступив від святого Антонія. Бачачи Божий покров над молодим борцем, що осіняє тільки смиренних, ворог задумав позбавити Антонія цього покрову збудженням гордости та зарозумілости. Тому з’являється йому малим чорним підлітком і принижено каже: «Ти переміг мене», гадаючи, що Антоній припише цю перемогу собі й тим самим прогнівить Бога. Але святий Антоній спитав його: «Ти хто такий?». Той відповів: «Я дух розпусти, що збуджує в людині розпалення похоті й кидає її у тілесний гріх. Я обманув багатьох, що дали обіт невинности; немало тих, що тривалий час умертвляли своє тіло, довів я до падіння, але ти всі мої сіті порвав, стріли поламав, – і ось я переможений». Тоді святий Антоній, дякуючи своєму Богові Спасителю, закликав: Господь зі мною, моя допомога, і я дивитимусь на тих, що мене ненавидять (Пс. 118:7), а потім, відважно поглянувши на ворога, сказав: «Чорним допустив тобі мій Бог явитися мені на доказ чорноти злих задумів твоїх, і підлітком – на викриття твого безсилля. Тому і гідний ти всілякої зневаги!». Від цих слів дух утік, мов обпалений вогнем, і вже більше не наближався до Антонія.
Перемога над пристрастями наближає до безпристрасности; безпристрасність же утверджується настільки, наскільки приносить душевний мир із солодким відчуттям, що дає молитва й богомисліє, збуджує в серці духовну теплоту, яка, збираючи в собі всі сили духа, душі й тіла, веде людину до самозаглиблення, до невимовної потреби бути на самоті з єдиним Богом. Це нездоланне стремління до внутрішнього предстояння перед Богом є другим ступенем духовної зрілости, й саме до нього підійшов на той час святий Антоній.
Жив Святий один, але до нього навідувався один щирий добродій із села, та й сам він ходив до старців, у сільську церкву на богослужіння, особливо – на Літургію. Все це було пов’язане з усякого роду розсіянням, хоч як він не старався уникати його. Дух святого Антонія, що потребував внутрішнього самозаглиблення, почав домагатися рішучого усамітнення, щоб нічого не бачити й не чути.
До цього, як мовилось, душа доходить сама собою, прямим шляхом подвижництва, але прискорюють його і надають йому вирішального поштовху всілякі сильні пориви самозречення. Виявити такий порив святому Антонію допоміг випадок, коли на нього явно напали біси. Демони, позбувшись можливости впливати на очищену душу через помисли, починають підступати ззовні, являються відкрито, чим сподіваються пошкодити подвижникові або ж захитати його добрі наміри. Благодать же Божа допускає це задля поступу подвижника, відкриваючи йому тим вихід на вищий ступінь і водночас наділяючи особливою владою над самими духами-спокусниками. Так сталося і зі святим Антонієм.
Опам’ятавшись якось у притворі сільської церкви, святий Антоній, ледве дихаючи, сказав до свого друга: «Неси мене знову в моє усамітнення». Цим він виявив готовість віддати себе на смерть, щоб тільки жити боговгодним життям. Це означало те саме, що й на ділі померти заради Господа, бо готовість на це була цілковита.
Готовість на смерть заради Господа і служіння Йому є всепереможною зброєю, бо чим ще можна спокусити або злякати того, хто її має? Вона вважається і первнем подвижництва, і твердинею його. Господь і Спаситель, Засновник нашого подвижництва, всі дні Свого земного життя бачив перед Собою смерть, але в Гетсиманському саду під час молитовного боріння Він остаточно переміг її; страждання і хресна смерть лише довершили те, що там було висловлено. За цим слідувало триденне суботування перед славним Воскресінням. Цей шлях долають усі душі, що йдуть слідом за Господом. Першим кроком на цьому шляху є самовідречення, і в яких би малих зачатках воно не було, в ньому завжди є якась частка готовости на смерть. Наскільки зростає самовідречення – росте і ця готовість, бо вона є душею самовідречення. Хто дійде до такого ступеня готовости, що й у Спасителя в саду, того одразу ж у дусі очікує сходження на хрест, а відтак – духовне суботування, за котрим слідує й духовне воскресіння у славі Господа Ісуса. Ось це і звершилось тоді в дусі святого Антонія. Словами до друга (щоб ніс його знову туди, де його так випробовувано) він показав, що в його дусі було те саме, що у Спасителя, коли Він, після молитви в саду, сказав учням: Уставайте, ходімо! Ось наблизився мій зрадник! (Мт. 26:46). Відразу після цього Антоній пішов углиб пустині, де двадцять років перебував у безмовності, що й було розп’яттям його і суботуванням у дусі.
Жив він у старому покинутому капищі, де був колодязь із водою, а хліб приносив йому раз на півроку його друг. Як Антоній трудився і подвизався та що з ним там діялося, – ніхто не знає. Але судячи з того, яким він вийшов із затвору, можна зробити висновок, що це був час витворення його духа Духом Святим. Там сталося те саме, що стається з гусеницею, коли вона загортається у кокон. Ніхто не бачить, що з нею робиться тоді: вона ніби завмирає. Але всеоживляюча сила природи діє в ній і свого часу із кокона вилітає прекрасний різнобарвний метелик. Так і зі святим Антонієм. Ніхто не бачив, що діялося з ним, однак Дух Божий невидимо для всіх витворював у ньому нову людину на образ Божий. Коли закінчився час творення, йому звелено було вийти на служіння вірним. І він вийшов, зодягнений різноманітними благодатними дарами Духа Святого. Як Христос воскрес із мертвих у славі Отця, так святий Антоній вийшов тепер обновлений у дусі.
На тому закінчилось творення духа святого Антонія. Усе подальше його життя було нічим іншим, як роздаванням плодів, що дозріли у ньому за два попередні періоди. Це був час служіння для добра Церкви. Антоній володів даром чудотворення і влади над бісами, силами природи і тваринами, даром читання думок і видіння того, що відбудеться у майбутньому, але найпліднішим з усіх його дарів був дар слова. І найбільше з усіх інших дарів саме ним послужив він меншій братії своїй.
Святий Атанасій пише, що Бог дав святому Антонію могутнє слово, яке проникало до глибин людських сердець. Він умів говорити з такою силою і переконливістю, що багато знатних заможних людей (військових і цивільних) скидали з себе життєві тягарі та ставали монахами. Та й хто, йдучи до нього засмученим, повертався непотішеним? Хто, приходячи до нього в сльозах за померлими, відходив непотішеним; хто з гнівливих не змінював відразу гніву на лагідність? Монахи, що впали в недбальство, після зустрічі з ним знову ставали ревними і дужими у подвигах. Юнаки, побачивши святого Антонія і послухавши його, відрікалися утіх і починали любити невинність. Скільки дівиць, що були вже зарученими, лиш узрівши здалеку святого Антонія, переходили у стан наречених Христових!
З цього свідоцтва видно, що святий Антоній не приховував джерела свого, Богом дарованого, пізнання. Та й приходили до нього переважно послухати слово істини й знайти собі потрібну настанову. І всіх їх, як научав Апостол, Антоній повчав, картав, умовляв. Інколи щедрим потоком виливалось його слово, деколи говорив він не так розлого, але завжди змістовно й сильно. Антонієві короткі афоризми передавались потім із уст в уста, творячи своєрідне усне правило подвижництва й увійшли відтак у збірники достопам’ятних повчань святих Отців. Інколи святий Антоній писав і послання своїм духовним дітям, ченцям різних обителей, окреслюючи загальні правила життя у Христі Ісусі або лікуючи якісь немочі братії.
Усе, що вийшло з уст святого Антонія і закарбоване на письмі, принесе багату поживу душі, що шукає повчань. Дійшли до нас, крім обширного Слова, поміщеного у життєписі, двадцять послань до ченців, двадцять коротких слів про чесноти і пороки, сто сімдесят глав про добру мораль, правило для монахів з двома додатками, а також багато повчальних і корисних висловів та оповідань про святого Антонія, розсіяних по різних патериках.