Будемо любити не словом чи язиком, а ділом і правдою (1 Ін. 3, 18)
Останнім часом можна помітити, як «українські» священнослужителі Московського Патріархату панічно пишуть статті, щоб виправдати свої беззаконні нехристиянські антиукраїнські дії. Нещодавно в інтернеті натрапив на одну із таких «перлин» під назвою «Блаженні гнані заради правди» розміщеної на офіційному сайті Рівненської єпархії УПЦ МП автором якої є монах Венедикт (Лимар), який замість того, щоб займатися його прямими чернечими обов’язками – духовним удосконаленням і молитвою, вирішив своєю неправдивою статтею в дусі «Почаївських листків» переконати українців, що УПЦ МП є єдиною в Україні Церквою, завдяки якій український народ може спастися, що її священнослужителі не беруть в руки зброю, і не стріляють у наших воїнів, і не воюють на боці сепаратистів, що їхні священики не сіють ворожнечу, проповідуючи з амвонів храмів по всій Україні ненависть і розділення, замість спасительної любові Христової. Вони у всіх своїх негараздах звинувачують «войовничий Київський Патріархат», страшних уніатів та «Правий сектор», які поборюють «Канонічну Церкву».
Тому, дивлячись на таке лукавство, цинізм і продовження кремлівської пропаганди священнослужителями Московського Патріархату, я вирішив написати цю статтю. Пишу не для того, щоб комусь щось довести, а для того, щоб українське суспільство могло більш детально ознайомитися і проаналізувати істинність висловлювань та дій духовенства Російської Церкви, і чи дотримуються вони заповідей Христових – найперше, любові.
Насамперед хочу зазначити, що Богом бережена Українська земля і український народ переживають складні часи свого становлення. І в даний період історії потом і кров’ю виборює свою споконвічну мрію – справжню, не примарну і таку довгоочікувану незалежність. І що найбільш обурює, жахає і спонукає не мовчати – це те, що ця вся антиукраїнська кампанія відбувається під цілковитим покровительством і безпосередньою участю великої частини духовенства, що належить до УПЦ МП. Російська Церква в Україні сіє ворожнечу і ненависть, з уст священнослужителів і фанатично налаштованих вірних Московського Патріархатулунають заклики не молитись за українську владу, військо і тих, хто в даний час,ціною свого життя, відстоює нашу незалежність. Щоб не бути голослівним, хочу підтвердити свої слова прямою цитатою висловлювань, які прозвучали з уст єпископа Банченського – Лонгина (Жара): «Я никогда не буду поминать на Божественной литургии этих проклятых руководителей нашей страны, этих неверующих, не имеющих страха Божия, которые сидят в креслах и раздают приказы об убийствах». Якщо взяти до уваги те, що єпископ Лонгин є близьким другом Президента-втікача Віктора Януковича, то стає зрозумілим, чому владика так ненавидить теперішню владу, що навіть називає її проклятою, не зважаючи на те, що це є страшним гріхом. Адже, апостол Павло пише: «Благословляйте гонителiв ваших; благословляйте, а не проклинайте» (Рим. 12, 14). Також Преосвященний Лонгин закликає: «Призываю вас быть едиными и не отправлять своих детей на смерть. Наша православная вера не позволяет нам убивать друг друга. Они хотят гибели наших людей, живущих в мире и с Богом, ради своих политических интересов, ради тех, кто защищает их бизнес и руководящие должности». Залишається тільки здогадуватися, чому владика Лонгин, або не бачить, або свідомо не хоче бачити того, що не Україна йде з війною проти іншого народу, а на нашу землю прийшли загарбники, які хочуть поневолити Українську державу. І прямим обов’язком української влади є посилати воїнів для захисту українського народу і нашої землі від ворога, який називаючи себе старшим братом (хоча невідомо, з якої причини він для нас є старшим братом) безневинно вбиває наших дочок і синів, спалює вогнем зі своєї страшної зброї нашу святу землю, грабує народ України і зневажає все українське. Всім відомо, що Церква завжди благословляла тих, хто йшов захищати свою землю від ворога-загарбника.
Поведінка духовенства Російської Церкви в Україні нагадує поведінку книжників і фарисеїв, які напоказ довго молилися, вважали себе великими виконавцями закону Мойсея, а насправді були «гробами розмальованими повними всякої нечистоти» (Мф. 23. 27). Так само в «московських батюшок» під ревним дотримуванням канонів приховується ненависть до української землі, української мови, яку вони не соромляться називати базарною і навіть сатанинською, до Української Церкви, яку вони називають «непризнаною», «неканоніческой», «філаретовской», «расскольніческой» і «безблагодатной». Своїх братів по вірі, напевно через почуття братньої любові, називають «проклятимі расскольніками»,«сатаністамі», «находящіміся вне общенія церковнаго».
Проте, Українська Православна Церква Київського Патріархату визнає та живе за всіма канонічними правилами, авторитет яких визнаний Повнотою Православної Церкви, та застосовує їх у практичній розбудові церковного життя. Київський Патріархат категорично відкидає звинувачення на його адресу у «неканонічності». Богослів’я та церковне право не знають поняття і не застосовують термінів «канонічна Церква» та «неканонічна Церква», які введені у вжиток представниками Московського Патріархату для того, щоб виправдовувати свої незаконні дії, розпалювати релігійну ворожнечу й ненависть проти Київського Патріархату.
В Нікео-Цареградському Символі віри, ми щоразу на літургіях сповідуємо: «Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву», термін «канонічна» тут відсутній і не належить до властивостей Церкви.
Будучи єдиною за сутністю, Церква поділяється на ряд Помісних Православних Церков. Помісні Церкви Христові є зібрання тих, які не тільки «люблять один одного як ближніх, але також є співгромадянами Царства Христового, що спільно визнають повноту любові, яка виражена їхнім єдиним Главою, єдиним Господом, єдиним Учителем – Христом». Це не інші або протилежні Церкви, але тотожні одна одній, відділені не ідейно, але територіально, адміністративно. Апостоли, засновуючи у різних країнах Помісні Церкви, ставили у цих Церквах пастирів, яким надавали право керувати ними, самостійно влаштовувати їхнє внутрішнє життя, з урахуванням місцевих особливостей та умов. Таким чином самими Апостолами утверджувалися Церкви із самостійним управлінням. Управління окремими Церквами було зосереджене у головних містах округів або провінцій, де існували єпископські кафедри. На прикладі своїх дій апостоли показували, що Вселенська Церква повинна керуватися собором ієрархів усіх Помісних Церков, а Помісна Церква – своїми ієрархами: «Архієреї, які керують Церквами, – говориться у «Православному сповіданні», – іменуються їхніми главами: це потрібно сприймати у такому сенсі, що вони є місцеблюстителі Христові, кожен у своїй області, і глави приватні».
Самостійність Помісних Церков має також і канонічне обґрунтування, яке є правильним розкриттям Божественного Одкровення та відображенням внутрішнього їхнього устрою, який склався історично. Так, 34-те Апостольське правило досить ясно говорить про адміністративну самостійність Помісних Церков: «Єпископам всякого народу належить знати першого серед них, і визнавати його, як главу, і нічого, що перевищує його владу, не творити без його розсуду; творити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії та місць, які належать до неї. Але й перший нічого нехай не творить без розсуду всіх. І таким чином буде однодумність, і прославиться Бог в Господі у Святому Дусі, Отець, Син і Святий Дух». Видатний каноніст Феодор Вальсамон зазначає, що «в древності всі митрополити єпархій були незалежні (автокефальні) і рукопокладали їх свої власні Собори». За зауваженням проф. С. Троїцького у час ІІ Вселенського Собору такими незалежними Церквами «були Церкви, якщо не у всіх Римських провінціях (а їх було близько 100), то, у всякому разі, у всіх 14 діоцезах Римської імперії». Древні Помісні Церкви, маючи свою ієрархію, були незалежними у своєму внутрішньому устрої та управлінні. З часом такі незалежні Церкви стали називатися Автокефальними (від гр. «автос» – сам і «кефалі» – голова), тобто такими, що мають свого главу, своє управління, незалежне від іншої влади. Правила вселенської Церкви не тільки не допускають підпорядкування одних помісних Церков іншим, але навіть захищають їхню недоторканість.
За видами адміністративної організації свого життя канони Церкви поділяють на три види:
автокефальні (повністю адміністративно незалежні),
автономні (частково адміністративно незалежні),
адміністративно залежні єпархії.
Будь-який інший статус, який не відображено в канонах (як, наприклад, «самостійності та незалежності в управлінні») є тимчасовим внутрішнім статусом, наданим Помісною Церквою її частині. Тому сукупність єпархій, яка не має статусу автокефальної або автономної Церкви, не може називатися Церквою в канонічно-адміністративному сенсі цього слова. Прикладом цього є «Українська Православна Церква» у складі Московського Патріархату, яка є не Автокефальною або Автономною Церквою, а сукупністю єпархій Російської Православної Церкви в Україні зі спеціальним статусом (див. Статут РПЦ, глава VIII, п. 17).
Слід зазначити, що коли монах Венедикт говорить про автономний статус УПЦ МП, то показує свою необізнаність, або свідомо приховує істину від читачів, оскільки, якщо митрополит Онуфрій є предстоятелем Автономної Церкви, то тоді, на якому місці в диптиху (списку імен) предстоятелів Помісних Церков він поминається? Відповідь: митрополит УПЦ МП у диптиху предстоятелів Помісних Церков не поминається взагалі.
Також монах Венедикт називає нашу Святу Українську Православну Церкву Київського Патріархату земним утворенням громадян, об’єднаних спільною ідеєю. Говорить, що Церквою вона може рахуватись лише за назвою, оскільки була утворена за сприянням влади земної без згоди духовних осіб, яким Спаситель дав владу на землі керувати «від імені Неба». Чи хтось питав думку вселенських патріархів при утворенні КП, чи було пророцтво провидця, чи було якесь об’явлення відносно доцільності його утворення?
Відповідаючи отцю Венедикту, хочу ще раз нагадати для братів з Московського Патріархату про те, що канони Православної Церкви не дають прямого визначення способу проголошення автокефалії тієї чи іншої Церкви. Різні Помісні Церкви мають відмінні погляди на вирішення цього питання. Теми «автокефалія та спосіб її проголошення; автономія та спосіб її проголошення» внесені до каталогу тем майбутнього Всеправославного Собору, але відмінність поглядів на розв’язання цих питань є однією з причин того, що такий Всеправославаний Собор досі не зміг зібратися. Відсутність канонів, які, власне, визначають спосіб проголошення автокефалії, свідчить про те, що порушити їх неможливо. Тому кожна автокефальна Церква діє канонічно, якщо проголошення її автокефалії відбулося згідно із тими канонічними правилами, які опосередковано стосуються питання автокефалії, а також у відповідності до історичної традиції.
Автокефальною може бути лише та Церква, яка доросла до самостійного буття, має внутрішні можливості існувати незалежно від іншої церковної влади. Для цього потрібна наявність щонайменше трьох єпископів, два з яких, в разі смерті одного з ієрархів, можуть поставити його наступника. Автокефальною може бути лише та Церква, яка має достатню кількість пастирів і пастви, для того, щоб її служіння звершувалося самодостатньо й повноцінно. Ще одним фактором для проголошення автокефалії є політична незалежність народу, серед якого відповідна Церква несе своє служіння. Також слід зазначити, що під час прийняття рішення про автокефалію береться до уваги думка державної влади відповідної країни. Визначним фактором проголошення автокефалії є спільна воля єпископату, духовенства і мирян відповідної Церкви, виражена через постанову Помісного Собору. Після прийняття соборного рішення про автокефалію воно проходить процес визнання з боку Матері-Церкви та інших Помісних Православних Церков. Підкреслимо той факт, що на основі канонічних правил та історичного досвіду Христової Церкви, автокефалія не надається, а визнається іншими Помісними Церквами. Право проголошення автокефалії, за наявності належних умов і підстав, однією з яких є відповідна державно-адміністративна незалежність, належить Собору Церкви, яка проголошує свою автокефалію, а право першою визнати цю автокефалію належить Матері-Церкві.
Державна незалежність України була проголошена 24 серпня 1991 р. та підтверджена на загальному референдумі 1 грудня 1991 р., коли понад 90% виборців проголосували за підтвердження Акту про державну незалежність України.
У 1990 р. Помісний Собор УАПЦ проголосив відновлення її діяльності в Україні. На підставі проголошення державної незалежності України 6-7 вересня 1991 р. Архієрейський Собор УПЦ (в підпорядкуванні Московського Патріархату) ухвалив рішення про скликання Помісного Собору УПЦ для розгляду питання про автокефалію УПЦ. Скликаний у відповідності до церковних канонів та Статуту УПЦ Помісний Собор, який проходив 1-3 листопада 1991 р. у Києво-Печерській Лаврі, в якому взяли участь усі правлячі та вікарні архієреї УПЦ, делегати від усіх єпархій та монастирів, представники від кліру та мирян, одноголосно прийняв рішення про автокефалію Української Православної Церкви Собор також підтвердив обрання митрополита Філарета Предстоятелем УПЦ та відкинув усі звинувачення на його адресу, розповсюджені у засобах масової інформації.
В даний період, Київський Патріархат очікує визнання автокефалії з боку Константинопольської Матері-Церкви, до якої в статусі Митрополії Українська Церква належала з 988 до 1686 р. Відповідні прохання про визнання автокефалії Київського Патріархату були надіслані до Константинопольського Патріархату від імені Помісних Соборів 1992 р. та 2001 р. Створений у 1589 р. Московський Патріархат не має права претендувати на звання Церкви-Матері щодо Української Православної Церкви, заснованої у 988 р. Тим більше що всі його дії, вчинені протягом останніх 90 років у відношенні до Української Церкви, не принесли їй миру та єдності, бо були продиктовані прихованою «під видом священнодії пихою мирської влади» (8 правило ІІІ Вселенського Собору).
І зараз в храмах УПЦ МП обов’язково висить не молитва Оптинських старців, у якій вони звертаються до Господа: «Навчи мене прямо й розумно обходитися з кожною людиною, нікого не соромлячи й не засмучуючи. Отче, дай мені сили знести утоми прийдешнього дня та всі події сьогодення. Керуй моєю волею і навчи мене молитися, вірити, надіятись, терпіти, прощати й любити.» а, на превеликий жаль, – перелік тих, за кого в Московській Церкві не моляться. А де ж тоді заповідь Божественного Спасителя: «любіть ворогів ваших, благослов¬ляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас» (Мф. 5, 44).
Перебуваючи неодноразово з паломництвом на Святій землі, я міг переконатися в тій християнській любові, яку мають монахині російського монастиря Марії Магдалини, що на Єлеонській горі, які реагували на український прапор та українську мову з особливою агресією. Коли вони побачили жовто-блакитні пов’язки на руках наших паломників, то сповнені злобою, почали кричати: «Что бандеровцы приехали? Снимите эти тряпки!» та інше. Коли я був останній раз у паломництві в місцях земного життя і подвигів Господа нашого Ісуса Христа, то гід сам відмовив нас від відвідування цього гостинного православного монастиря. Це при всьому тому, що на Святій землі століттями співіснують не лише різні конфесії християн, а й зовсім різні релігії, як то іудаїзм, іслам, християнство та ін.
Монах Венедикт у своїй статті нагадує нам про те, як інші держави протягом історії кожен по своєму завдавали для України лиха і шкоди. Проте, чомусь він не одним словом не згадав про «братню» для нас Росію, яка протягом багатьох століть гнітила український народ і Церкву. Виникає запитання: на основі яких канонів Московська церква у 1686 році приєднала до себе Київську митрополію – складову частину Константинопольського Патріархату? В наслідок Переяславської угоди 1654 р. після політичного приєднання України до Московського царства московський уряд всіляко намагався розповсюдити владу Московського Патріарха і на Україну. Представники Української Церкви, у своїй переважній більшості, категорично протестували проти такого підпорядкування, але московська державна влада робила все для того, щоб зламати цей опір. Ця влада постійно вдавалася до брехні, як це було з фальшивими статтями, поданими для підпису гетьману Юрію Хмельницькому, а також до грубих порушень канонів. Так, зокрема, при живому митрополиті, для керування Київською митрополією було висвячено в Москві єпископа Мефодія Филимоновича. За порушення юрисдикції Константинопольського Патріарха цей єпископ був проклятий ним, але Московський цар Алєксєй Міхайловіч заступався за нього і виправдовував таке порушення канонів, як втручання в межі чужої юрисдикції, необхідністю «рятувати Православ’я».
У 1685 році, порушивши клятву вірності Вселенському Патріарху, як своєму Предстоятелю, єпископ Луцький Гедеон (Святополк-Четвертинський) отримав в Москві поставлення на Київську митрополичу кафедру і цим фактично, з грубим порушенням канонів, самочинно підпорядкував Київську Митрополію Московському Патріархату. Боячись повторення історії з анафемою від Вселенського Патріарха єпископу Мефодію Филимоновичу, московська державна влада приклала всі можливі зусилля для того, щоб отримати підтвердження законності такого підпорядкування. Використавши підкуп та тиск, її представники отримали від Константинопольського патріарха Діонісія відповідну грамоту, але Синод Константинопольської Церкви пізніше засудив вчинок цього Патріарха, як незаконний. І до цього часу Константинопольський Патріархат вважає приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату незаконним, що неодноразово підтверджувалося його офіційними документами та представниками (Томос Православній Автокефальній Церкві у Польщі 1924 р., лист Вселенського Патріарха Димитрія до Московського Патріарха Алексія ІІ 1991 р., заява архієпископа Скопелоського Всеволода, представника Вселенського Патріарха Варфоломія, на зустрічі з Президентом України В. Ющенком у березні 2005 р.).
Разом з тим український народ багато страждань перетерпів від гніту російських царів, особливо Петра І та Катерини ІІ. Недарма, великий український геній Тарас Григорович Шевченко писав: «Це той первий, що розпинав нашу Україну, А вторая доконала вдову сиротину. Кати! кати! людоїди! Наїлись обоє, накралися; а що взяли на той світ з собою?» Росіяни називають цих правителів великими, а для українського народу вони нічого доброго не зробили. Хочу навести лише декілька фактів, які стосуються політики Петра I щодо України та українців, які, за словами царя Петра I, “зело умны, и мы от этого можем быть не в авантаже”.
1708 рік. Поголівне – за різними оцінками, понад 14 тисяч – знищення населення гетьманської столиці Батурина, разом із жінками та дітьми. Саме місто після пограбування було вщент спалене й зруйноване, включно із церквами, яких у 20-тисячному місті було аж 40, та монастирем. Понад 30 тис. явних і неявних прихильників Мазепи було посаджено на палю, колесовано, четвертовано, повішено чи позбавлено життя іншим чином. Для залякування мирного українського населення трупи невинно убієнних сплавляли на плотах.
1709 рік. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії із двох тисяч до 161-го, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Зокрема, таким українським світилам, як Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, свт. Димитрій Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький. Саме вони відіграли визначальну роль у культурному розвитку тодішньої Московії.
1713 рік. Московія за наказом Петра змінює назву на “Росія” – грецьке звучання слова “Русь”. У такий спосіб московіти, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, привласнили тисячолітню історичну та духовну спадщину русинів-українців.
104 версти Ладозького каналу були густо встелені трупами кільканадцяти тисяч українських козаків.
“Вікно в Європу” – місто Санкт-Петербург зводилося за примхою самодержця на кістках тисяч і тисяч українців.
1722 рік. Зі створенням Малоросійської колегії було фактично покладено край державній системі управління України.
Катерина II зробила останні кроки на шляху до рішучого обмеження автономії України, а згодом і остаточної її ліквідації.
1781 року ліквідовано сотенно-полковий устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобожанщини — скасовано українські козацькі полки;
протягом 1781-1783 pp. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління, тобто поділ на намісництва;
замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком;
1783 року остаточно покріпачено українських селян;
1785 року на Україну поширено дію «Жалуваної грамоти дворянству»;
1786 року проведено секуляризацію монастирських маєтків.
Також хочу нагадати, що московіти постійно обдурювали українців, протягом усієї історії не виконали умов жодного укладеного з нами договору, приклади чого ми можемо спостерігати і в теперішній час.
Дивно також чути від монаха Венедикта про те, що в храмах УПЦ МП проповідь навіть в Києві лунає українською мовою. Скажіть будь ласка, а якою мовою мають проповідувати священнослужителі у столиці України? Тому проповідь українською мовою на території Української держави і особливо в її столиці не є подвигом, а священним обов’язком кожного пастиря, який звершує тут своє служіння. Кожен священнослужитель церкви Христової має бути патріотом своєї землі і всіляко навчати любові до рідної землі свою паству, бо не можливо стати громадянином Небесної Вітчизни без справжньої любові до Батьківщини земної. На жаль духовенство Московського Патріархату про це забуває і не шанує ту Богомдану святу землю, яка їх годує, одягає і зігріває.
Також, хочу звернути увагу на те, якого змісту літературу розповсюджують у храмах і монастирях УПЦ МП по всій Україні. Серед прихожан Московських храмів найбільш популярними є не творіння святих отців і вчителів Церкви, а різного роду «православна макулатура». В цих брошурах і книжечках оспівується «могучая Россия», висловлюється жаль за «Великой Советской Православной империей»?! Пропонується думка, що: «Спасется только Россия, ну и Окраина конечно же в составе ее».
Особливе місце мають в побуті УПЦ МП лжестарці і лжесвяті, які займають авторитетне місце в духовному житті духовенства і прихожан Московського Патріархату. Доходить до того, що єретичне вчення таких «святих» і «старців» ставиться вище догматів Православної Церкви. Одним із таких «свєтільніков і столпов вєры» є «прозорлівий старєц» Зосіма (Сокур), українофоб, шарлатан і просто духовний наставник В. Януковича.
Щоб кожен міг зрозуміти, на якому високому духовному рівні знаходився «старєц» Зосіма, пропоную вашій увазі декілька його «ізрєчєній»: «Сегодня – преподобного Иоанна Лествичника, игумена Синайской обители. Лествица. На высоту подниматься нужна лестница, это все вы знаете – или по-хохляцки как будет? – Драбына. Ну что ж, – «лез по лестнице – упал с драбыны». Вот так и мы спасаемся, лезем по лестнице, а падаем с драбыны – доспасались. По-хохляцки как будет? Драбына, да; а Иоанн Лествичник – Иван Драбыннык, да? Вот дожились мы – Иван Драбыннык. Нужно сегодня митрополита с праздником поздравить: «С Иваном Драбынныком Вас, владыко» – так вот. Иоанн Лествичник – славянский, добрый, русский язык, цените его. Убожество украинского языка, «драбынныка», сравните с добрым русским Лествичником – слово хорошее, прекрасное». Також для своїх прихожан «старец» так навчав стосовно одруження: «Я отрекся от этого «счастья». И самый счастливый человек, что я – монах. Ни попадьи, ни попенят, ни внучат-сатанинят». А ось з якими прекрасними почуттями «хрістіанской любві» «любвєобільный старец» говорив про предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату: «Правильно сделали дончане, встретили Филарета, «угостили» его хорошо, а в Мариуполе еще лучше – этого басурмана из «Просвіти» накормили землей. Кричал: «Моя земля, що ви робите на моїй землi?» – так бабы ему как дали! Так он плевался потом ходил этой землей, накушался он, вот так. Из этой «Просвiти» бендеровец этот. Единственно, говорю: «Жаль, что меня там не было, бороду оторвал бы бесу этому точно я бы, и рука б не дрогнула, Филарету, сатанисту этому». «В субботу приезжает Филя-предатель на Донецк. Филарет – Денисенко Михаил Антонович. Он в аду уже нарисованный, а он еще, безумный старик этот, шляется. На Донбасс приедет сюда нам мутить воду. Ну что мы сделаем? Тухлыми яйцами? Они сейчас не тухнут, некогда им тухнуть, мы не успеваем их лопать, жалко. Землей забросать? Пожалуйста, мать-земля и так его не примет уже, предателя. Молиться будем, литургию служить об избавлении от супостата и врага Церкви Божией. Вот самое главное – молитва. Молитва много может, а там и колеса сами полопаются, поотваливаются, как у диавола того – Черновила, и все прочее. Вот это бесяка такой приедет к нам. Ну что ж, будем терпеть». Таких «душеспасітельних» «ізрєчєній» і «пророчєств» у духовній спадщині «святого старца» Зосіми доволі багато. Можливо для нього нічого не варті слова із Святого Письма: «Радуйтеся з тими, хто радується, i плачте з тими, хто плаче. Будьте однодумнi мiж собою; не звеличуйте себе, а наслiдуйте смиренних; не будьте зарозумiлi; нiкому не вiдплачуйте злом за зло, але дбайте про добро перед усiма людьми. Як¬що можливо i залежить вiд вас, перебувайте в мирi з усiма людьми. Hе мстiться за себе, улюбленi, а дайте мiсце гнiву Божому. Бо написано: «Менi відомщення, Я віддам», – говорить Господь. Отже, якщо ворог твiй голодний, нагодуй його; якщо хоче напитися, дай напитися йому; бо, роблячи це, ти збереш йому на голову палаюче вугiлля. Hе бувай переможений злом, а перемагай зло добром.» (Рим. 12, 15 – 21). Чи відповідає вчення так званого старця Зосіми вченню апостола Павла? Звісно ж, що ні. Ми, як християни повинні відрізняти «полову» від «соломи», тому що за все будемо відповідати перед Богом.
Виникає питання, чи має право, після таких скверних слів, за правилами церковними, священик ставати перед святим престолом і звершувати Святу Євхаристію. А що найстрашніше, то це те, що цього лжестарця Російська Церква в Україні збирається приєднати до лику святих.
На противагу хочу поставити Святійшого Патріарха Філарета. Чи чули ви коли-небудь подібного роду висловлювання з його уст? Незважаючи на всі прокльони в його сторону від прихильників Московського Патріархату, Святійший Патріарх Філарет, прекрасно почуваючи себе в свої 86 років, живе активним благочестивим подвижницьким життям, невтомно працює на благо Церкви і України. Його силі, духу, виваженості, мудрості і енергії може позаздрити любий молодий Архієрей. Святійший Владика, зрікшись себе, всі свої сили віддає на служіння Богові, Православній Церкві, українському народові і своїй рідній землі – Україні.
Також хочу привернути вашу увагу до доволі суперечливої постаті блаженної Аліпії Київської, «мощі» якої зберігаються у Китаєвій пустині, що біля Києва. Стосовно святості її життя виникає багато запитань. Натомість вона вшановується, як свята, великою кількість вірних Московського Патріархату.
В середовищі УПЦ МП, особливо на Рівненщині, як ракова пухлина, діє страшна секта леонтіївців, які видимо є прихожанами Православної Церкви, а насправді, повністю спотворюють вчення Церкви Христової, визнаючи свого засновника – подорожнього проповідника Леонтія Грицана – «богом». Найстрашнішим є те, що до числа послідовників Леонтія належать не тільки прості миряни, але й архієреї, духовенство та велика кількість чернецтва. Ось над якими проблемами вашої Церкви не завадило б, всечесні отці з Московського Патріархату, попрацювати вам, а не боротися з УПЦ КП.
Окремо хочу згадати про сучасного популярного проповідника в УПЦ МП протоієрея Андрія Ткачова. Цей батюшка перевершив всіх «борців за канонічне православ’я» в Україні і відомий своїми полум’яними проповідями проти всього, що стосується України і Української Церкви. Під час проповіді на Богослужінні, сповнений ненавистю до тих людей, які вийшли на Майдан, щоб висловити своє невдоволення злочинною політикою тодішньої влади, священнослужитель з церковного амвону плюнув на солію, не зважаючи на те, що це є гріхом. Ось які слова проповіді звучали з уст цього пастиря: «Я молюсь о том, чтобы Господь вселил страх и трепет в сердца и кости метежников, чтобы Бог послал им болезнь в доме и болезнь на улице, стах на улице и страх в доме, чтобы они покоя не имели, чтобы они сожрали друг друга, пусть гад сожрет гада, я жалеть о них не буду…». А в інтерв’ю для журналістів доповнив: «Я против площади, я против революции, я их ненавижу, ненавижу всякие революции. Ви хотите, чтобы я любил всё, вы считаете что Бог должен быть всё. Ненависть это энэргия любви?!!!» Жах наганяють такі слова, особливо, коли вони звучать із уст священика. Якої справжньої християнської моралі, любові і доброти може навчити такий «пастир» своїх прихожан? Хіба так навчає Христос, святі апостоли і всі угодники Божі?! Давайте згадаємо гімн любові із послання апостола Павла: «Якщо маю дар пророцтва, i знаю всi таємницi, i маю всяке пiзнання i всю вiру, так що й гори можу переставляти, а любови не маю, – то я нiщо. I якщо роздам усе добро моє i вiддам тiло моє на спалення, а любови не маю, то нема менi з того нiякої користи. Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнiвається, не замишляє зла, не радiє з неправди, а радіє iсти¬нi; усе покриває, всьому йме вiру, всього сподiвається, все терпить. Любов нiколи не минає…» (1 Кор. 13, 2 – 8).
Тому, за церковними правилами, такий священнослужитель має бути заборонений у священнослужінні до повного розкаяння. Хоча каяття з уст таких будівничих «Русскаго мира», як протоієрей Андрій Ткачов, щось не чути.
Також в інтернеті натрапив на статтю ігумена Германа (Кулакевича), котрий продовжуючи риторику своїх попередників говорить, що напитися живої води в УПЦ КП не можна, оскільки, навіть у Вікіпедії написано, що Київський Патріархат не належить до сім’ї Православних Церков. Шкода тільки, що батюшка черпає свої знання не з Священного Писання і Передання, а з Вікіпедії.
Також, священнослужителі Московського Патріархату в Україні не соромляться називати священнослужителів і вірних справжньої Української Православної Церкви «сепаратистами», хоча духовенство саме УПЦ МП активно допомагало і допомагає зараз російським найманцям, сепаратистам і терористам розділяти і плюндрувати нашу рідну землю. Вони сьогодні засуджують проведення голосувань громад в тих селах, де православний люд вирішив вийти з під юрисдикції Російської Церкви, і прирівнюють їх до тих, так званих референдумів, які проводили вороги України на сході нашої держави. Але ж українці мають повне право вибирати, до якого Патріархату їм належати, і роблять вони це свідомо, без чийогось примусу і не під дулами автоматів. Тому до того референдуму, який відбувався на сході, такі голосування не мають абсолютно ніякого відношення. Може людям вже набридло слухати російську пропаганду з уст ваших священиків і їм хочеться, щоб пастирі церкви відповідали своєму високому покликанню, будучи «взірцем для вірних у слові, в житті, в любові, в дусі, у вірі, в чистоті» (1 Тим. 4, 12).
Можна ще багато наводити прикладів полум’яних проповідей єпископату і духовенства УПЦ МП сповнених «братньої любові» до братів і сестер із Київського Патріархату та просто українців. Чомусь вони не беруть приклад із справжніх взірців святості преподобного Серафима Саровського, праведного Іоана Кронштадського, преподобних Іова та Амфілохія Почаївських, святителя Миколая та багатьох інших угодників Божих, які справжнім святим благочестивим життям прославили Господа по всьому світу.
Всечесні отці, навчіться з рештою відповідати за свої вчинки і слова. Адже, саме духовенство Московського Патріархату всіляко допомагало сепаратистам проводити такі референдуми. Згадаймо, як митрополит Лазар разом з Путіним стояв на параді в анексованому Севастополі. Владика Варфоломій в місті Дубно закликав людей не дивитися українське телебачення, бо воно, за його словами неправдиве, а дивитися правдиве російське. І таких прикладів можна навести безліч. Також обурює і жахає той факт, що ієрархи УПЦ МП, як і всієї РПЦ нагороджують церковними нагородами представників ворожої і злочинної комуністичної партії? За які, заслуги перед Церквою нагороджуються войовничі безбожники, котрі в ХХ ст. закривали храми, нищили святі ікони, розбивали дзвони, оскверняли святині, викидали мощі святих, розстрілювали та катували у підвалах НКВС духовенство і вірних, засилали в тюрми і на заслання всіх, хто відстоював істину Христову.
Ось в такому дусі священнослужителі Московського Патріархату, виконуючи вказівки Кремля, протягом багатьох років навчали і до цих пір навчають своїх вірних, постійно проповідуючи ненависть до «раскольніков», вкладаючи в голови своїх прихожан суцільну неправду і російську пропаганду, провокуючи сварки і протистояння, розділяючи Україну і розколюючи Церкву Православну. То хто тоді є розкольниками?
Отже, улюблені у Христі Всечесні отці, дорогі браття і сестри тримаймося чистоти тієї справжньої Православної віри, яка дарована нам Самим Господом і святими апостолами, без різних домішок і мудрувань. Бо ученики Христові сповістили нам: «силу пришестя Господа нашого Ісуса Христа, не йдучи за хитромовними байками, а бувши очевидцями Його величі» (2 Петр. 1, 16). А Господь Праведний і Всевидячий суддя в часі Другого Свого пришестя прийде і розсудить кожного з нас і відплатить кожному за ділами його.
Я, як українець і священик Української Православної Церкви Київського Патріархату, щоденно дякую Богові за те, що народився на такій прекрасній, квітучій, сонячній, родючій землі і, що Господь сподобив мене стати священнослужителем УПЦ КП під мудрим керівництвом Святійшого Патріарха Філарета, який вміло і впевнено веде свою паству до спасіння.
Дорогі священнослужителі та прихожани Московського Патріархату, хочу звернутися до вас словами зі святої Божественної літургії святителя Іоана Золотоустого: «Полюбімо один одного, щоб однодумно визнавати Отця і Сина і Святого Духа, Тройцю Єдиносущну і Нероздільну».
протоієрей Миколай Капітула,
клірик Свято-Покровського
кафедрального собору м. Рівне