В iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа.
Часто ми читаємо і в Євангелії, і в Старому Завіті про чудеса і, воістину, можемо бачити їх протягом століть у житті Церкви: чудеса зцілення, чудеса поновлення людського життя силою Божою. І іноді люди – всі ми – задаємо собі питання: що таке чудо? Чи означає воно, що в момент його Бог гвалтує власне творіння, порушує його закони, ламає щось, Ним Самим викликане до життя? Ні: якщо так, то це було б магічну дію, це означало б, що Бог зломив неслухняне, підпорядкував силою те, що слабке в порівнянні з Ним, Який є сильний.
Чудо – щось зовсім інше; чудо – це момент, коли відновлюється гармонія, порушена людським гріхом. Це може бути спалах на мить, це може бути початок усього нового життя: життя гармонії між Богом і людиною, гармонії створеного світу зі своїм Творцем. У чуді відновлюється те, що повинно бути завжди; чудо не означає щось нечуване, неприродне, суперечить природі речей, але навпаки, така мить, коли Бог вступає у Своє творіння і буває ним прийнятий. І коли Він прийнятий, Він може діяти у Своєму творінню вільно, державно.
Приклад такого чуда ми бачимо в оповіданні про те, що сталося в Кані Галілейській, коли Матір Божа звернулася до Христа і на цьому убогому сільському святі сказала Йому: У них скінчилося вино!.. Серця людей ще жадали людської радості, а речовина радості вичерпалося. І Христос звертається до Неї: Що між Мною і Тобою, чому Ти Мені говориш це?.. І Вона не відповідає Йому прямо; Вона звертається до слуг і каже: Що б Він не сказав – то зробіть… Вона відгукується на питання Христа дією досконалої віри; Вона необмежено вірить в Його мудрість і в Його любов, і в Його Божественність. У цю мить, бо віра однієї людини відчинила двері для всякого, хто виконає те, що йому сказано, Царство Боже оселяється, в світ вступає новий вимір вічності і бездонної глибини, і те, що було інакше неможливо, стає реальністю.
Тут ми поставлені перед обличчям тих необхідних умов, які роблять можливою цю відновлену гармонію. Перш за все, повинна бути потреба, потреба реальна, не обов’язково трагічна, але вона повинна бути справжньою. Радість і горе, хвороба і пригніченість в рівній мірі мають потребу бути приведеними в щось більше, ніж земля, на щось таке ж просторе і глибоке, як Божественна любов і Божественна гармонія.
Повинна бути також безпорадність: поки ми думаємо, що ми самі можемо щось зробити, ми не даємо шляху Бога. Мені пригадуються слова одного західного святого, який говорив: коли ми в потребі, ми повинні передати всі піклування Богу, бо тоді Він повинен щось зробити, щоб врятувати Свою честь… Так, поки ми уявляємо себе хоч трохи господарями становища, поки ми говоримо: “Я сам, – Ти тільки трошки допоможи” – ми не отримаємо допомогу, тому що ця допомога повинна розмітати всі людські хитрощі.
І наступне – це Божественне співчуття, про якии ми чуємо так часто в Євангелії: “Господь змилосердився”… Христос співчуває, Христос шкодує, і це значить, що Він подивився на цих людей, які в нужді, які нічим не можуть полегшити свою потребу, і випробував біль у Своєму Божественному серце про те, що ось люди, чиє життя повинно бути повнотою торжествуючої радості – а вони змучені злиднями. Іноді це голод, іноді – хвороба, іноді – гріх, смерть, самотність, – що завгодно, але Божа любов може бути тільки або радісною, торжествуючою радістю, або біллю, яка розпинає.
І ось, коли присутні всі ці елементи, тоді встановлюється таємнича гармонія між Божої скорботою і людської потребою, людської безпорадністю і Божою силою, любов’ю Божою, яка виражається у всьому: і у великому, і у малому.
Тому навчимося такій чистоті серця, такій чистоті розуму, яка зробить нас здатними звертатися до Бога з нашою потребою, не ховаючи від Нього свого обличчя: або, якщо ми не гідні приступити до Нього, то приступимо, припадаючи до Його ніг, і скажемо: Господи! Я недостойний (недостойна), я не вартий (варта)! Я недостойний стояти перед Тобою, я не гідний Твоєї любові, не гідний Твого милосердя, але я знаю Твою любов ще більше, ніж я знаю свою негідність; і ось, я приходжу до Тебе, бо Ти – любов і перемога, тому що в житті і у смерті Твого Єдинородного Сина Ти відкрив мені, як дорого Ти мене цінуєш: ціна мені – все Його життя, всі страждання, вся смерть, зішестя в пекло і його жах, заради того, щоб я тільки був врятований…
Почнемо ж вчитися цієї творчої безпорадності, яка полягає в тому, щоб залишити всяку надію на людську перемогу заради впевненого знання, що Бог може те, чого ми не можемо. Нехай наша безпорадність буде прозорістю, гнучкістю, увагою – і врученням Богові наших потреб; потреби у вічному житті, але і потреб нашої людської крихкості: потреби в підтримці, потреби з втіхою, потреби у милості. І завжди Бог відповість: якщо хоч трішки можеш повірити, то все можливо. Амінь.
Антоній, Митрополит Сурожський