У перші три століття від Р.Х. час від часу спалахували жахливі гоніння на християн. Десяте з них, яке було і останнім, тривало довше інших і було вельми жорстоким порівняно з усіма попередніми. Кров християнська лилася на схід і захід Римської Імперії. Як нещадно проливалася невинна кров, можна бачити хоча б з того, що в Єгипті за один місяць було вбито 17000 християн; в Нікомидії (Мала Азія) у свято Різдва Христового було спалено 20000 віруючих; у Фрігії (Мала Азія) ціле місто, населене християнами, було віддано вогню; в Кілікії (Мала Азія) за віру і Христа прийняли смерть +2395 воїнів і з ними – св. Андрій Стратилат; в Сирії піддали смерті цілий полк разом з їх начальником св. Маврикієм.
Свята Церква в перший день Різдвяного посту молитовно відзначає пам’ять мучеників та сповідників Гурія, Самона (299-306) та Авіва (322) – охоронців сімейного вогнища, які і постраждали в цей жорстокий час гонінь на християн. Коротке їх житіє – звичайний мученицький подвиг, але величним є всенародне шанування.
Особливо сьогодні, коли так багато в нас сімейних негараздів, розлучень, майже в кожному храмі ви зустрінете ікону цих трьох сповідників. Святі Гурій і Самон були друзями, родом із міста Едеси в Македонії. Несучи свій подвиг в пустелі, вони навертали до Христа язичників, за що були піддані гонінню з боку Диоклітіана і Максиміана. Їх схопивши, повісили на дереві за одну руку, а до ніг прив’язали тяжкий камінь.
Через 5 годин їх зняли і забили ноги в колоди, вкинувши у в’язницю. Через деякий час розпочалися нові тортури. Святий Гурій настільки ослаб, що не міг стати на ноги, бо ті згнили від тяжкої колоди. Його через це залишили у в’язниці, а святого Самона прив’язали стрімголов за одну ногу до високого дерева і все тіло знову обвішили тяжкими предметами. Перетерпівши страшні тортури, знущання і ув’язнення обидва мученики були усічені мечем і отримали вінець слави на небесах.
Святий Авів, який був дияконом в Едесі, постраждав за Христа при імператорі Лікінії. Ходячи по всьому місту із хати в хату, він навчав людей вірі і переконував бути мужніми в сповіданні Христа. Добровільно віддав себе в руки воїнам-палачам, що шукали його. Він твердо визнав себе християнином. За це, після того, як його шкребли залізними кігтями, був виданий на спалення.
Мученик сам увійшов в вогонь і з молитвою віддав дух свій Господеві. Коли вогонь зник, мати святого і родичі взяли тіло його неушкодженим і поховали поруч із могилами Гурія і Самона. Ці три сповідники прийняли мученицьку кончину в різні роки, але в одному місці і навіть в один і той самий день. Відразу після їх мученицької кончини на гробах стали звершуватися багаточисельні чудеса над тими, хто з вірою і любов’ю закликав їх собі на допомогу. Пам’ять їх Свята Церква звершує 28 листопада за новим стилем (15 за старим).
Едесса розташовувалася далеко на сході Грецької Імперії, – відразу ж за річкою Євфрат, – і часто піддавалася набігам диких племен. Одного разу трапилося так, що на цю околицю Грецької Імперії напали варвари і підступили до самої Едессі. Але місто, оточене стінами, довго і мужньо захищалося, поки не підійшли на допомогу йому послані імператором війська. У числі грецьких воїнів був один, родом гот, якому призначено було жити в будинку вдови, на ім’я Софія. Єдиною втіхою цієї самотньої жінки була її дочка Євфимія, дівиця прекрасна собою і чиста вдачею. Жила Євфимія, за східним звичаєм, на жіночій половині будинку і ніколи не показувалася на вулиці з відкритим обличчям, так що воїн, який жив у них, довгий час і не здогадувався, що у господині є дочка. Але от якось випадково Євфимія попалася-таки йому на очі. Дівчина сподобалася воїну, і став він добиватися руки Євфимії. Софія ж і слухати про те не бажала. Видати свою єдину, улюблену дочку за випадкову людину, який сьогодні тут, а завтра за наказом може піти в якусь далеку країну, – це здавалося їй великим нещастям. Віддати своє дитя чужій, практично незнайомій людині і, можливо, ніколи більше не побачити рідної дитини, таке було не по силам самотній жінці. І Софія навідріз відмовила готу. Воїн розгнівався.
- Якщо ти не віддаси свою дочку за мене, – сказав він Софії, – то я не піду звідси без того, щоб не наробити вам біди! – Але потім, бачачи, що і погрозами нічого не досягти, гот взявся ласками, подарунками, проханнями і клятвами умовляти жінок.
- Ти побачиш, – говорив він матері, – якою буде щаслива твоя дочка зі мною! Я озолочу її. Всі мої багатства віддам їй, вона стане повною господинею в моєму будинку.
Зрештою, і погрозами, і улесливими обіцянками готу вдалося вмовити бідну вдову до її згоди на шлюб дочки. Але материнське серце заздалегідь передчувало біду, і тому в скорботі своїй Софія почала благати до Господа:
- Ти, Господи – Батько сиріт і Суддя вдовиць! Не покинь нас без допомоги в цю хвилину, коли я наважуюсь довірити мою бідну дочку чужинцеві. Тебе обираю я свідком його клятв і обіцянок. Захисти моє чадо від біди і напасті!
Відразу після весілля для Євфимії пройшло кілька спокійних і, мабуть, щасливих місяців. Вона чекала дитину. У цей час зі столиці прийшов указ війську повернутися до Царгорода. Зять з молодою дружиною стали готуватися до від’їзду, а для Софії почалося найважчий час: одна лише думка про самотність приводила її в жах, їй стало здаватися, що легше померти, ніж відпустити від себе дочку.
У день від’їзду невтішна вдова, взявши з собою дочку, і зятя, пішла з ними до церкви святих мучеників Гурія, Самона і Авіва. Підвіши чоловіка до мощей святих, вона сказала йому: Я не відпущу з тобою Євфимії, поки ти не поклянешся іменем святих мучеників, що не зробиш їй нічого поганого і не заподієш їй зла, а будеш любити і берегти її і завжди поступати з нею по честі. Нахабний гот, поклавши руку на гробницю мучеників, пообіцяв, що до кінця свого життя буде шанувати і любити свою молоду дружину. Софія ж, звернувшись до святих мощей, немов би до самих живих мучеників, вигукнула:
- Вам, святі страждальці вручаю дочку мою і через вас віддаю її цьому чужинцеві.
Помолившись, вони розійшлися: Софія пішла додому оплакувати свою самотність, а гот і його дружина рушили в далеку дорогу. Важка була для Євфимії розлука з матір’ю; багато сліз пролила вона від чоловіка в таємниці, – їй не хотілося, щоб він подумав, ніби вона любить свою матір більше, ніж його. Але час взяв своє: до кінця подорожі вона остаточно заспокоїлася, повеселішала і навіть стала цікавитися тим, що оточувало її. Раптом чоловік різко викрикнув до неї і наказав зняти всі коштовності і переодягнутися в просте і обідране плаття.
- Якщо хочеш залишитися в живих, – сказав він, – то забудь, хто ти така і називай себе не дружиною моєю, а полонянкою. Коли ж досягнемо ми дому, ти станеш рабинею моєї справжнього дружини. Слухайся її у всьому і мовчи про наш шлюб, а ні то я вб’ю тебе ось цим самим мечем! Євфимія слухала загрози чоловіка, тремтячи від страху, і, навіть бачачи в його руках оголений меч, не відразу зрозуміла весь жах свого раптово зміненого положення.
- Де ж любов твоя до мене? – Запитала вона. – Де твої клятви? Ради тебе я залишила матір, рідних і батьківщину, любила тебе нелицемірно, вірила словам твоїм. Тепер же за все це ти платиш мені погрозами, замість чоловіка стаєш мучителем. Завіз ти мене сюди на погибель мою. Ні докори, ні сльози, ні голосіння, ні сумний вигляд ще зовсім недавно веселою і задоволеною Євфимії не зачіпали віроломного серця гота і не змінили планів його. І що було робити беззахисній жінці, одній в чужій країні, не знаючи мови …? Навіть поскаржитися нікому. Залишалося тільки одне – оплакувати свою бідну долю і молитися святим мученикам, біля раки яких невірний чоловік присягнувся любити і не кривдити її.
Повна тривожних передчуттів за себе і за свою майбутню дитину в’їхала Євфимія у двір гота, і відразу ж почалися для неї моральні тортури і приниження. Першим питанням дружини гота було:
- Що це за дівчина, і звідки ти привів її?
- Це полонянка, – відповів той. – Я дарую тобі її, як рабиню.
- Але вона не схожа на рабиню. Її прекрасне обличчя каже, що вона вільна жінка і не була рабинею ніколи.
- Так, ти права, – сказав гот. – У Едессі вона була вільною, а тепер буде твоєю рабинею.
- Євфимія, чуючи ці промови, не переставала взивати до святих мучеників: “Святі мученики, допоможіть мені в біді моїй! Пожалійте мене, позбавте від злого насильства! ”
Їй довелося виконувати брудну і важку роботу по дому. Пані її ніби задалася метою зжити свою рабиню зі світу і змушувала працювати понад сил з раннього ранку до пізньої ночі. Ні спокою, ні відпочинку, ні розради – нічого не було у бідної Євфимії. Нарешті, прийшов час народитися дитині. У Євангелії сказано, що коли дружина народить немовля, то вже не пам’ятає терпіння від радості, але для Євфимії народження сина принесло лише нову скорботу: ревнива пані, бачачи, як немовля схоже на її чоловіка, вирішила отруїти хлопчика. І одного разу, коли Євфимії не було вдома, вона напоїла дитину смертним зіллям. Одна біда йшла за другою, і нещасна молода жінка вже почала втрачати розум, – вона не знала, що робити їй в її положенні. Материнське почуття підказувало їй, що пані винна у смерті немовляти, і щоб перевірити свою підозру, Євфимія зібрала на ганчірочку піну з рота померлого сина.
- Безсумнівно, це її рук справа, – сказала Євфимія. – Скільки незаслужених образ прийняла я, скільки проклять вислухала від неї! Скільки разів вона погрожувала погубити нас із сином обох! Небуло відради горем убитій жінці.
Через кілька днів довелося Євфимії подавати до столу. Вона потайки змочила ганчірочку з піною в чаші пані свєї, і та в цю ж ніч померла. На її пишні похорони, які влаштував гот, зібралися всі його рідні та знайомі. Поминки тривали кілька днів і, звичайно, як завжди це буває, тільки й розмов було, що про покійну і про причини її раптової смерті.
- Це справа рук твоєї полонянки, – говорили сусіди готу. – Ми ж знаємо, що вона ніколи не ладнала з пані. А тут ще дитинка її померла … Не інакше, як вона і отруїла твою дружину. Всі були впевнені у винуватості Євфимії і вирішили, не звертаючись до суду, вчинити з нею по тодішньому варварському звичаю, тобто поховати її живою в одній гробниці з померлою. Відкрили склеп, кинули туди нещасну Євфимію і закрили зовні приваливши великим каменем.
Жах охоплює серце при одній тільки думці, що живу людину можна замкнути в темному, тісному і сморідному місці, поруч з тілом яке розкладається. Євфимія, приречена на неминучу загибель, звернулася всім серцем до Бога і молила Його з глибини душі:
- Дай, Господи Боже, сил! Ти бачиш гіркоту серця мого і тяжке моє становище в цьому смердючому склепі. Ти знаєш, що Ім’ям Твоїм поклявся віроломний гот не завдавати мені ніякого зла. Помилуй мене, Боже мій, заради святих мучеників Гурія, Самона і Авіва, поручительству яких довірила долю мою бідна мати моя!
Раптом гробниця, замість смороду і тьми, наповнилася світлом і пахощами, і святі мученики з’явилися Євфимії з радісною звісткою: – Не бійся, – сказали вони. – Скоро будеш ти врятована!
З благоговінням поглядала Євфимія на святих, і серце її радісно билося. У цьому почутті великої радості вона і задрімала. А прокинувшись, почула вона церковний спів і знову побачила перед собою святих мучеників.
- Радуйся, Євфимія, – сказали вони. – Ми виконали нашу обіцянку, – ти вільна, іди з миром до матері твоєї!
Євфимія з подивом озирнулася навколо себе і побачила стіни знайомого храму, знайомі ікони, палаючі свічки і почула спів. Вона була вже не в похмурому склепі, а у себе в Едессі, у церкві своїх поручителів. Зі сльозами радості припала вона до святих мощей і захопленими вигуками висловила їм всю свою подяку. Підійшов пресвітер, і вона розповіла йому свою жахливу і дивну повість. Негайно ж послали за Софією. Не було меж радості обох: і матері, і дочки. Кинувшись в обійми один одному вони довго ридали і не могли промовити ні слова.
Трохи заспокоївшись, Софія запитала: – Як же ти опинилася тут, доню моя? І чому на тобі таке бідне і жалюгідне плаття?
Євфимія розповіла про всі свої нещастях і про раптову допомогу, наданою святими мучениками. При цьому оповіданні серце Софії тануло від жалю, і всі слухали дивувалися і славили Бога і Його святих Гурія, Самона і Авіва. Припавши до гробниці святих мучеників, мати і дочка пробули там цілий день в благочестивих і вдячних молитвах і тільки пізно ввечері залишили церкву і повернулися до себе, вихваляючи Бога та розповідаючи всім, як Господь явив на них Свою велику милість.
Але історія на цьому не закінчується. Нам ще потрібно розповісти про те, як Господь покарав клятвопорушника і за смерть дружини, і за смерть дитини. Через кілька років перси напали на східний кордон Грецької Імперії. З Царгорода було послано військо, в якому знаходився і відомий нам воїн-гот. Будучи впевнений, що теща його Софія нічого не знає про долю своєї дочки, він зайшов до неї, думаючи передати, нібито, привіт від Євфимії. Софія прийняла його спокійно і стала розпитувати про дочку і онука, про подорож, мовляв, чи не була вона занадто важкою для молодої жінки, яка чекає на дитину.
- Молитвами твоїми Господь допоміг нам доїхати до дому. Дочка твоя здорова, і у нас народився хлопчик. Він вже почав говорити. Якби похід не був призначений настільки раптово, – продовжував гот, – то Євфимія і сама могла б приїхати сюди, щоб порадувати тебе онуком. Софія ледве змогла дочекатися кінця фрази, – серце її вже кипіло гнівом на брехуна і клятвопорушника.
- Обманщик і вбивця! – Вигукнула вона. – Як ти можеш так нахабно брехати ?! Як у тебе повертається язик говорити про мою дочку і внука ?! Онук загинув через тебе, а дочка, якби не допомога Божа, теж була б вже на тому світі!
У цей час увійшла в будинок Євфимія.
- Ти знаєш, хто ця жінка? – Запитала Софія. Не чекаючи відповіді, вона вибігла на вулицю і почала скликати народ. Гот ж, дивлячись на Євфимію, не вірив своїм очам. Від несподіванки він ніби скам’янів і не міг зрушити з місця. Його схопили і посадили під варту. Місцевому єпископу було подано докладний опис того, що сталося, і він представив його воєначальнику грецького війська. Воєначальник негайно викликав до себе обох жінок і звелів привести злочинця.
- Чи правда те, що тут написано про тебе? – Запитав його воєначальник.
- Все правда, – відповів гот.
- Нещасний! – Вигукнув воєначальник. – Як ти не побоявся Господа? Як ти осмілився принести неправдиві клятви ?! Як ти не пошкодував дівиці, що мала до тебе довіру і любов ?! За все це ти приймеш належну відплату!
- Якщо мої воїни, – сказав він, – будуть дозволяти собі подібне, то моє військо стане не христолюбивим воїнством, а бандою розбійників.
І гот був страчений.
Збулися на ньому слова псалма: “Люди кровожерливі і брехливі не доживуть і до половини днів своїх” (Пс. 54:24).
Життя святих