Євангельська подія четвертої неділі Великого посту відбувається відразу після Преображення Господнього. Напевно, непросто було апостолам Петрові, Якову та Іоану, зійшовши з Фаворської гори, знову опинитися перед реальністю людських страждань! Побачивши двох великих пророків, вони вже жили тим, іншим світом. Побачене немовби похитнуло в їхній уяві бар’єр між світом земним і світом вищим, духовним. Вони вже відчули себе на вищому небі. Пригадаймо, як зворушено вигукує один з апостолів: «Учителю, добре нам тут бути; зробимо три намети…» (Мк. 9,5). Поставити намети, щоб зостатися там назавжди, не повертатися ніколи в цей грішний і проблемний світ.
Спустившись до тих дев’яти, які не підіймалися на гору, Ісус застав їхню суперечку з фарисеями. Бо ті, за відсутності Ісуса, приступили до учнів і намагались навернути їх на свій бік. А невдача апостолів у спробі зцілення юнака, без сумніву, викликала в фарисеїв і книжників глузування й насмішки. Вони зловтішалися, показували перед народом їхню безпорадність і принижували авторитет апостолів, а тим самим – і Самого Спасителя.
З цієї розповіді ми найперше бачимо, що причиною того, що юнак не міг раніше отримати зцілення, була слабка віра його батька, а можливо, там узагалі не було віри. Саме на це вказує Ісус, батькові говорячи: «Якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому. І тут же скрикнув батько отрока, зі сльозами говорячи: вірую, Господи! Допоможи моєму невірству» (Мк. 9,23–24). А коли чоловік повірив, Ісус оздоровив його сина.
Опісля на самоті учні питали Ісуса: «Чому ми не змогли вигнати його? І сказав їм: цей рід не може вийти інакше, як від молитви і посту» (Мк. 9,28–29). Це – постулат для всіх поколінь. Ми бачимо, яка велика сила молитви і посту в людському житті. Коли людина з вірою звертається до Господа і посилює її постом та жертвою, то Господь творить чудеса в її житті.
Коли мова заходить про піст, дехто думає, що він накладений на нас як певний тягар; декому взагалі незрозуміло, навіщо він потрібний. Мовляв, краще би взагалі без нього. Люди не до кінця усвідомлюють цінність і силу посту. Іноді думають, що через піст, молитву чи милостиню ми робимо послугу Богові – забуваючи про те, що Він не потребує ні посту, ні молитви, ні милостині. Він досконалий! Піст і молитва потрібні людині. Саме людині, а не Богові!
Христос веде нас до свободи. Для людини, далекої від Церкви, це здається парадоксом: яка ж там свобода, коли християнство вносить стільки обмежень! І Великий піст, який зараз проходимо, стримує людину від того, що сучасна цивілізація вважає за джерела найбільших задоволень.
Це задля того, щоб ми подружилися з Богом, умилостивили Його. Щоб Він, бачачи наші бажання, нашу жертву в пості й молитву з вірою, бачачи щирість і смиренність, став милостивим до нас, зіслав Свою благодать. Саме Божу благодать, яка зцілює найперше душу, а також тіло людини. Ось навіщо потрібен піст!
Церква покликана не втікати від світу, не відводити людей кудись у віддалений простір, а допомагати тому доброму, що в нас є, перемагати зло. «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству» (Мк. 9,24), – ці слова мають відлунювати в наших серцях. Вони можуть бути відповіддю на сповнені смутку слова, які Христос, дивлячись на нас, промовляє: «О роде невірний і розбещений! Доки буду з вами, доки терпітиму вас?» (Мт. 17,17). Він, зауважмо, не Своїй силі приписує зцілення, а наголошує: «Все можливе віруючому» (Мк. 9,23). Старання, наші старання і прагнення потрібні для духовного вдосконалення. Ніхто зі спортсменів не може відразу вигравати змагання. Перемогам передують тривалі роки тренувань. Тому й нас, у духовному змаганні за своє майбутнє, Господь передусім навчає молитися і постити.
Людська природа залишається однаковою, з тими ж слабкостями, що й колись. Водночас незмінним джерелом сили є Бог! Єдиний, вічний, повсякчас готовий прийти на допомогу. А Великий піст може, і повинен, стати тими сходинками, котрими ми, звільняючись від гріховних звичок, будемо підійматися до небесної вершини, яка є у Христі і з Христом. Амінь.