В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Проминуло сорок днів від Воскресіння Христового, протягом яких апостоли відчували радість зустрічей і розмов зі своїм улюбленим Учителем. Яка з-поміж земних радостей може зрівнятись із тією радістю, коли апостоли побачили живим свого Божественного Учителя, Якого думали, що втратили назавжди! І ось вони бачать, як посеред розмови Господь починає підніматись із землі на Небо. Вони довго дивились на Небо, де зник Христос, і їхні серця сповнилися скорботи, адже вони знову розлучились із Господом. Здавалося, що ніщо не заспокоїть і не заповнить їхню втрату. Але, як бачимо, ще на Елеонській горі скорбота учнів Христових перемінилась на велику радість: «І коли Він благословляв їх, почав віддалятися від них і вознісся на небо. Вони, поклонившись Йому, повернулися до Єрусалима з великою радістю і перебували завжди в храмі, прославляючи і благословляючи Бога» (Лк. 24,51–53).
Що ж стало причиною такої переміни? Найперше, поява ангелів, які промовили до апостолів: «Мужі галилейськi, чого ви стоїте i дивитеся на небо? Цей Ісус, Який вознісся від вас на небо, прийде так само, як ви бачили Його, коли Він сходив на небо» (Діян. 1,11). Сам Спаситель потішив їх словами: «Прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я» (Ін. 14,3). Нехай це буде ще не скоро, але апостоли готові були терпіти багато років, бо мали тверду і непохитну віру, що знову перебуватимуть з улюбленим Господом.
Ще не так давно вони не могли повірити, що можна побачити живим Того, тіло Якого сховала могила. Тепер вони розлучаються вже не з померлим, а живим, Який обіцяє знову прийти. Ці радісні думки одна за одною витісняли скорботу з сердець учнів Ісуса Христа, який перед Своєю смертю в прощальній розмові з ними сказав: «Я ублагаю Отця, й іншого Утішителя дасть вам, щоб був з вами повік» (Ін. 14,16). Багато втішного говорив Христос про Утішителя: Він нагадає апостолам про все, що говорив Христос, допоможе зрозуміти те, що вони не зрозуміли, коли Христос був поруч, навіть відкриє їм майбутнє.
Через прихід Утішителя учні зодягнуться в силу, щоби безстрашно свідчити про Христа у світі, який Його так ненавидить. Сам Утішитель свідчитиме про Христа разом із ними і через них: «Коли ж прийде Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця, Дух істини, Який від Отця виходить, Він буде свідчити про Мене» (Ін. 15,26) і не покине їх: «Не залишу вас сиротами; прийду до вас» (Ін. 14,18).
Учні розлучаються з Господом, переживають скорботу, але скорбота їхня перемінюється на радість: «Істинно, істинно кажу вам: ви будете плакати і ридати, а світ зрадіє; ви печальні будете, та печаль ваша за радість буде. Жінка, коли народжує, терпить скорботу, бо прийшла година її; коли ж породила дитя, вже не пам’ятає скорботи від радости, тому що народилася людина на світ. Так і ви маєте печаль нині; але Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радости вашої ніхто не відбере від вас» (Ін. 16,20–22). Така радість повернулась до учнів, радість живого, духовного єднання з Христом, і цієї радості не віднімуть від них жодні скорботи світу.
Їхня радість зросте, коли побачать, що все, що вони проситимуть в ім’я Христове, збуватиметься для них: «Чого б ви не попросили в Отця в ім’я Моє, дасть вам» (Ін. 16.23). Це радісне свідчення того, що Христос живе, бачить і чує Своїх учнів, перебуває з ними «невідступно», і хоча вони не будуть більше бачити Його своїми тілесними очима, та очима віри бачитимуть завжди. Якщо глибше проникнути у Тайну Вознесіння Христового на Небо, то прийдемо до висновку, що не Христос не хотів перебувати з апостолами видимо повсякчас, а світ, що ненавидів Христа, не міг умістити перебування у собі Спасителя. Світ, ненавидячи Христа, міг знову і знову засуджувати Його на смерть. Світ не міг далі бачити Христа – через свою неправду, яку і повинен був розкрити грядущий Святий Дух: «І коли Він прийде, викриє світ за гріх, і за правду, і за суд» (Ін. 16,8).
Колись рай був заснований Богом на землі, де Сам Бог з’являвся людині, розмовляючи із нею. Гріх, скоєний людиною, вніс тління смерті, зробив неможливим вічне блаженство людини на землі у цьому тілі. І земля через гріх притягнула людське серце до себе, а тому «земля і всі діла на ній» повинні колись згоріти, щоб з’явилось нове Небо і нова земля: «Прийде ж день Господнiй, як тать уночi, i тодi небеса з шумом перейдуть, а стихiї, розпалившись, зруйнуються, земля i всi дiла на нiй згорять» (2Пет. 3,10). Щоби знищити гріх, потрібно було розлучити людину з тілом. Ось чому Христос — це новий Адам: «Так i написано: перший чоловiк Адам став душею живою, а останнiй Адам є дух животворчий» (1Кор. 15,45). Він, ставши подібним до нас, повинен був перетерпіти смерть і з нетлінним тілом вознестися з землі на Небо.
Щоб визволити людину і дати можливість жити вічним життям, Христос перетерпів смерть, Воскрес і Вознісся на Небо. Після Його Вознесіння діло спасіння людини продовжує звершувати Святий Дух, посланий Богом Отцем у світ, який очищає від гріха, даруючи кожному духовне життя.
Перебуваючи спочатку з людьми у тілі, щоби впровадити їх у єднання з Богом, Христос після Свого Воскресіння являється учням лише час від часу і в тілі вже обновленому, немовби влаштовуючи перехід від видимого єднання до духовного. Після Вознесіння Він упроваджує людей у духовне єднання з Собою і Святим Духом. Ось тайна радості святих апостолів після Вознесіння Господнього, причина, за якою скорбота розлуки з Господом перемінилась на велику радість вічного духовного єднання з Ним у Святому Дусі. Через віру ця радість увіходить у серця всіх, хто любить Христа, як увійшла вона у серця святих апостолів.
Тож прославляймо Христа, Який обіцяв і після Вознесіння перебувати з нами до кінця віку, продовжуючи нас бачити, чути, являти Себе різним способом, залишаючи видимі знаки Свого перебування в нашому житті: «Ось, творю все нове» (Одкр. 21,5).
Прославляючи Христа, Який вознісся від нас на Небо, і самі частіше підносьмо розум і серця угору, де тепер «Христос сидить праворуч Бога» (Кол. 3,1), де є рай і вічне життя. Амінь.