В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
У сьогоднішньому євангельському читанні Христос нам говорить про одну із найважливіших людських чеснот – любов. Говорить не загальними словами, а конкретно і дуже просто і доступно. Любов стає християнською, Божественною, тоді, коли людина, люблячи, забуває себе. Забути себе до кінця дано святим, але любити, не шукаючи нагороди, не просячи, не вимагаючи, не вимагаючи любові за любов, не вимагаючи подяки за її прояв – початок християнської любові. Вона розквітає в любов Христову, коли вільний дар любові досягає не тільки до улюблених (це вміють робити все), але до нелюбимих, до тих, які нас ненавидять, які нас вважають ворогами, які для нас вважаються чужими. Якщо ми не вміємо нашої любові поширити на тих, хто є нам ворогом, це означає, що ми ще пам’ятаємо тільки себе і що всі наші дії, всі наші почуття виходять від незмінної ще людської свідомості, яка знаходиться поза таємницею Христа.
Ми покликані любити щирим та щедрим серцем, а щедрість, навіть природна, полягає в тому, що людина прагне давати, радіє, коли вона може віддати не лише їй непотрібне, але саме їй дорогоцінне, в кінцевому підсумку – своє серце, свою думку, своє життя. Ми не вміємо любити, але повинні завжди розуміти, що все наше життя – школа любові, або навпаки, страшний час темного, холодного відчуження.
В даний час ми, напевно, перебуваємо в ще гіршому стані, ніж сучасники Господа: люди зовсім забули про те, що таке любов, в чому вона полягає. Ми перестали розуміти, як можна чистим, щирим серцем любити ближнього, і тому Спаситель дає нам таке мірило, яким може скористатися будь, хто, навіть черства чи безсердечна людина. Він говорить: «Як хочете, щоб з вами поступали люди, так і ви чиніть з ними» (Лк. 6: 31).
Щоб навчитися любові, щоб бажати людям того, чого ми б хотіли собі, потрібно перш за все навчитися бажати добра самим собі. Якби ми хоча б теоретично прийняли християнські принципи, озброїлися ними, то ми змогли б змусити себе знаходити з ближніми при найбільш незручних обставин так, як заповідає нам Спаситель. Нехай у нашому скам’янілому серці немає ніяких почуттів і ми абсолютно байдужі до ближнього, нас не чіпають його біди, турботи, душевні чи тілесні скорботи, але мірило в нас є: як ми хочемо, щоб люди поступали по відношенню до нас, так і ми повинні поступати з ними. Утримуючи в умі цей принцип, ми можемо змусити себе «виміряти» ставлення до ближнього самими собою. Ось мірило, яке пропонує нам Господь.
Старозавітна заповідь говорила: «Люби ближнього твого, як самого себе» (Лев. 19: 18). Новозавітня ж заповідь зводиться до наступного: «люби ближнього більше, ніж самого себе». Але Спаситель не вимагає цього від усіх, тому що це – найвища досконалість. А ось любити ближнього як себе, тобто покласти мірилом любові до ближнього любов до себе, – обов’язок кожного християнина. У цьому випадку ми виконуємо лише старозавітне правило, і ніщо не буде служити нам вибаченням, якщо ми будемо ним нехтувати.
Ця заповідь дана нам у зв’язку з тим, що природне почуття любові, дароване людям при створенні, після гріхопадіння було втрачено. До цього не потрібні були ніякі закони, вчення, зовнішні настанови, благодать діяла в душі первозданної людини, і вона природно, без якого б то не було спонукання, в певному сенсі навіть без всякого міркування, правильно ставилася до подібних до неї. Коли ж люди згрішили і відпали від благодаті, цей моральний закон, написаний в людських серцях, поступово сам вивітрився. Перші люди ще керувалися усним переказом, настановами прабатька Адама про праведне, богоугодне життя, але мало-помалу і усне передання стало забуватися, і тоді пригодилося нагадувати зверху.
Спочатку це були одкровення деяким праведникам, які вчили своїх близьких і тих, хто перебував під їх впливом і владою, потім ці одкровення були записані. Вони не є чимось зовнішнім, додатковим, штучно прищепленим людському єству, але нагадують про те, що колись було закладено в людині. Після падіння людини моральний закон не зник з її душі повністю, а лише спотворився. І понині в кожній людині є совість – відгомін природного, благого стану, в якому перебували люди до падіння.
Але нарешті людина до такої міри втратила всяке уявлення про моральність, про правильне ставлення до себе подібних, що потрібно було дати їй якийсь принцип, який би дозволив і абсолютно необізнаній, далекій до моральності і любові людині зрозуміти, що ж від неї вимагається. Оскільки серце людини мовчало і стало скам’янілим, цей принцип був даний вже через розум, і Господь зобразив його в цих небагатьох словах: «Як хочете, щоб з вами поступали люди, так і ви чиніть з ними». Навіть сама черства людина поступово придбає навик до любові, якщо буде намагатися застосовувати цей принцип, і тоді благодать Божа зійде в її серце і зробить це почуття в ній природним. Тоді людина зможе ставитися до ближніх з любов’ю вже без спонукання, просто і легко, навіть не потребуючи нагадувань, бо не зможе вчинити інакше. Святитель Іоан Золотоустий говорить, що якби ми досягли стану, якого від нас вимагає Євангеліє, то нам був би не потрібен письмовий закон – Святе Письмо.
Ми часто відповідаємо злом і на добро, а Спаситель вимагає, щоб не тільки тим, хто робить нам добро, ми платили взаємністю, але більше того: щоб і тим, хто ставиться до нас байдуже і навіть вороже, ми робили добро.
Багато про що ми повинні молитися, каючись у незліченних гріхах наших. Але безперестанною і основною повинна бути молитва про те, щоб Господь очистив наші серця від злоби, щоб подав великі християнські чесноти – лагідність, смиренність, святу любов. Ніколи не треба забувати найважливішої молитви про любов.
Святитель Григорій Богослов зазначає: «Любов Божественна безмірна… Бог – це повнота всіх якостей, абсолютно кожної, які поєднуються в повній гармонії… Бог нескінченно багатий Своїми якостями, але завжди Єдиний і Простий, Вічний, Всюдисущий, Всезнаючий, Всемогутній, Всеблагий, Всеправедний, Незмінний і Всеблаженний». Саме тому ми завжди повинні від Господа вчитись усіх вище згаданих чеснот, тоді наше серце не зможе відповісти злом на зло, але з прикладу Божої любові знайде в собі ті сили, які би спонукали нас віддячитись добром. Поки маємо ще час творімо добро.
Амінь!