В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Кожна людина, живучи на землі, через присутній у ній природний закон самозбереження намагається уникати небезпечних обставин та речей, які загрожують її життю. Багатьох речей людям вдається уникнути, але є одна річ, яку ніхто не може уникнути. У кожного із нас за плечима стоїть смерть. Рано чи пізно всі ми помремо, але Господь, бажаючи нашого спасіння, часто різними способами нагадує нам про кінець. Бог нагадує нам про смерть не для того, щоб ми жили в страху перед нею, не для того, щоб примножити наші турботи про здоров’я, а для того, щоб пам’ять про смерть наповнила наше земне життя більш глибоким змістом. Ми живемо безтурботно, живемо безкінечною кількістю речей, які приходять і відходять з нашого швидкоплинного життя. Багато речей, до яких прив’язується земна людина, зникають в момент її смерті, стають абсолютно непотрібними. Однак дуже часто вони відіграють надзвичайно важливу і навіть вирішальну роль у справі спасіння. Вони стають для людини або спасінням, або причиною загибелі і вічних мук.
Нагадуючи всім нам про кончину нашого життя, Спаситель у численних своїх повчаннях застерігав людей, щоб вони не віддавали свого серця землі, не приліплювались до земного. За Його святою заповіддю, ми повинні шукати спершу Царства Небесного і правди його і вірити, що все інше, необхідне нам для земного життя, додасться нам (Мф. 6: 33). Господь вчить нас, щоб ми не збирали собі скарбів на землі, бо «де скарб ваш, там буде і серце ваше» (Мф. 6: 21). Живучи на землі, ми повинні збирати не тимчасові скарби, які можуть зникнути, а ті скарби, які «не зменшуються на небесах і ні черв, ні тля не точать і злодії не крадуть» (Мф. 6: 20). Тільки це багатство, ці скарби перейдуть з нами у життя вічне.
В доказ цієї істини і Своїх слів Господь пропонує нам притчу про нерозумного багача, яку ми чули у євангельському читанні.
Один багатий чоловік зібрав щедрий урожай зі свого поля. Врожай був настільки багатим, що він не знав, куди помістити його. Чоловік почав думати, що йому робити, щоб зберегти і заховати збіжжя. І сказав сам собі: «Ось що зроблю – зруйную житниці мої та збудую більші, і зберу туди весь хліб мій і все добро моє. І скажу душі моїй: душе, багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись» (Лк. 12: 17 – 19). Таким чином багач, про якого говорить Спаситель, одразу стає на шлях, який веде його душу до загибелі. Своє земне життя він уподібнив до тваринного життя, яке зводиться до того, щоб здобувати собі їжу для життя і насичуватись нею. Багач сам собі призначає довге і щасливе життя, неначе довголіття він отримав від тієї землі, яку обробляв.
«Але Бог сказав йому: нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти наготував?» (Лк. 12: 20). Свою притчу Спаситель закінчує пророчими словами: «Так буває з тим, хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє» (Лк. 12: 21).
У цій притчі багач називається нерозумним. Чому? Адже чоловік цей отримав багатий врожай не протизаконними засобами, а через Боже благословення. Бог, благословивши його ниви, послав йому настільки багатий врожай, що він не мав де помістити зібрані плоди. Чим же цей чоловік погубив свою душу? Прекрасну відповідь на це запитання дає блаженний Феофілакт. «Поглянь на задоволення багатого, – говорить він, – «Що мені робити?» (Лк. 12: 17). Чи не такі ж слова промовляє убогий? Що мені робити – мені немає що їсти, у що одягнутися… Вникни у слова багача: «Що мені робити? Немає куди мені подіти плодів моїх» (Лк. 12: 17).
Що ми отримуємо з того, що так багато збираємо? Спокоєм ми не вміємо користуватись, а через непотрібні турботи збираємо собі безліч гріхів. Багатий вирішив розламати свої житниці. А якщо на наступний рік вродить ще більший врожай, він знову їх поламає? Яка потреба ламати і будувати? Утроби убогих – ось твої житниці. Вони можуть вмістити багато, їх не можна зруйнувати, бо вони небесні і Божественні, а той, хто годує бідного – робить це для Бога». Бо і «багатого, і бідного створив Господь» (Притч. 22: 2), – говорить премудрий Соломон.
Але не тільки про бідних не думав багач, він про Бога забув. Отримавши несподівано щедрий врожай, багач не замислився над тим, Хто є джерелом всіх його благ, і не тільки його, а і всіх благ на землі. Цей безумець забув про те, щоб принести Господу Богу подяку за отримані плоди. Якщо б світло віри не перестало сяяти в його душі, а уповання на Бога Промислителя було б твердим, він не так розсудив би, не так поступив би зі своїм багатством. Віра навчила б його вважати себе не власником свого достатку, а тільки тимчасовим управителем. Багач нерозумний тим, що був переконаний у тому, що все його добро, все його багатство залишиться з ним і дасть йому довгі роки життя. Він уподібнив своє життя тваринному, не задумуючись над тим, що людське життя має набагато глибший зміст, інше призначення. Людині земне життя дане не для того, щоб задовольняти пристрасті плоті, а для того, щоб приготуватися до вічності, до блаженного життя у вічності. Забув безумець і про те, що людське життя лежить у руках Божих. Бог дарує життя кожному, і в Його силах забрати його від нас, але «душі праведних, – говорить премудрий Соломон, – у руці Божій, і мука не торкнеться їх» (Прем. 3: 1).
У своїй притчі не багатство засуджує Господь, а пристрасть до нього. Пристрасть сріблолюбства – це пристрасть, якої дуже важко позбутися, це пристрасть, яка позбавляє людину Бога. Святитель Василій Великий, викриваючи багатих у пристрасті сріблолюбства і прив’язаності до багатства, говорить: «Багатії! Кого із вас багатство спасло коли-небудь від смерті? Кого золото викупило від хвороби? Ви маєте багато, а потрібен буде тільки куточок землі, саван і дерев’яний гріб».
Дорогі браття і сестри! До кожного із нас прийде час, коли ми залишимо все те, що надбали впродовж земного життя, настане кінець, який не для всіх буде однаковим. Для людини, яка збирала скарби земні, жила для того, щоб нагромадити якомога більше статків, настане страшний кінець. Для неї не буде духовних скарбів, щоб постати перед Богом, не буде що взяти з собою у вічність. Для людини ж, яка збирала скарби на небесах, почнеться справжнє життя, блаженне життя у вічності. Звичайно, не легко людині здобути Царство Небесне. Наша грішна природа тяжіє більше до земного, аніж до небесного, у нашому серці поряд із голосом Божим, який кличе до неба, живе інший голос, який відволікає від життя у Бозі, намагаючись позбавити спасіння.
Пам’ятаймо ж слова Спасителя, Який говорить: «Царство небесне силою здобувається, і, хто докладає зусилля, здобуває його» (Мф. 11: 12). У вічність може увійти тільки те, що принесло плід любові. Надмірні турботи про власне земне життя ніколи не принесуть достойного плоду любові, бо стануть надмірним егоїзмом. Тільки життя у Бозі, любов до Бога і ближнього робить нас достойними Царства Небесного. Живімо так, щоб у нашому житті не земні турботи, а бажання спасіння було головним. Збираймо скарби на небесах, щоб у годину смерті ми достойно стали перед Господом Слави і отримали високу нагороду у Царстві Небесному. Амінь.
ЕПІФАНІЙ,
митрополит Київський і всієї України