сьогодні
23
листопада 2024
Слово про святих Новомучеників та Сповідників, що від безбожників після 1917 р. за віру Христову і Церкву Православну постраждали.
20 червня 2020
Dubnosobor

В Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Багато є у нас, браття і сестри, в Православній Церкві свят на честь святих сповідників і мучеників; у ці свята ми згадуємо їх життя, прославляємо і звеличуємо їх подвиги та страждання і просимо їх, щоб вони молили за нас Милостивого Бога, щоб вони заступалися за нас перед святим і страшним Його престолом. Хто ж вони – святі сповідники і мученики?

Сповідники – це святі християни, які безбоязно і сміливо визнавали свою віру в Христа, не зважаючи на глузування, погрози та заборони з боку невіруючих і терплячи від них багато страждань за своє сповідання. А мученики – це ті християни, які не тільки визнавали свою віру і терпіли за неї страждання, але й саме життя своє поклали за це сповідання, були вбиті за Христа, замучені за віру в Нього.

Хто ж і коли забороняв християнам визнавати свою віру? Хто, коли і як мучив їх за це сповідання?

Бідні галілейські рибалки понесли світові благу вістку про Втілене Слово – Христа Розп’ятого і Воскреслого, про Його чудесне, сповнене любові, вчення. Тоді всесильні римські імператори зненавиділи нову релігію, яка заперечувала божественне походження їхньої, заснованої на насильстві, влади і зневажала нікчемних, розпутних язичницьких богів. Вже у другому столітті був виданий закон, в якому зазначалося: «Якщо доведено, що християнин, – підлягає страті». Давні писемні джерела згадують, що християни зазнавали жахливих тортур, їх віддавали на хресну смерть і на розтерзання диким звірам. Римські історики Тацит і Светоній залишили свідчення, що християн в часи імператора Нерона спалювали, підвішуючи замість смолоскипів для освітлення садів уночі. Тисячі записів про тортури (так звані «мученицькі акти») і безліч народних передань донесли до нас житійні оповідання про мученицьку кончину перших християн.

І чи не дивно: люті муки, ненависть язичників, жорстокі римські закони виявилися безсилими перед переслідуваними християнами, про Бога котрих невдовзі дізнався весь світ. Господь укріпив і поширив Свою віру через ті самі муки, за допомогою яких невіруючі намагалися похитнути її; премудро насадив Він її в душах тих, котрі спочатку хотіли знищити її! Істинні слова древнього християнського вчителя Тертуліана: «Кров мучеників є насінням нових християн». Те, що Апостоли посіяли в світі, тобто Христову віру, святі сповідники і мученики удобрили своїми потом і кров’ю, – і Церква після цього почала зростати дедалі більше і більше, як зростає рослина на доброму ґрунті. Через віру у велику силу мученицької крові древні християни почали будувати храми на гробах мучеників і на місцях їх страждань та звершувати пам’ять їх у день їхньої кончини, тому що день переставлення християн до Бога вважається днем їх нового, небесного народження.

Епохою найжорстокіших гонінь на християн вважають друге, третє і початок четвертого століття. Нова епоха гонінь розпочалася 1917-го року: псевдонародні комісари, котрі прийшли в цьому році до влади, показали всьому світові, що у ненависті до християн перевершили і напівбожевільного Нерона, і обачливого Діоклетіана.
Браття і сестри! Сьогодні ми звершуємо пам’ять святих Новомучеників і та сповідників, які безбожниками за віру Христову і Церкву Православну в новітні часи були вбиті. Це свято першопочатково було встановлене Всеросійським ІІомісним Собором ще 1918-го року, коли до його учасників дійшла звістка про вбивство першого новомученика – митрополита Київського Володимира (Богоявленського) – ввечері 25 січня (за старим стилем) у Києво-Печерській Лаврі. Комуністи та їх вірні слуги – лжеархієреї створеної Сталіним «совітської церкви» (Московської Патріархії) – робили все для того, щоб день поминання святих Новомучеників був забутий. Самозваний глава «Патріаршої Православної Церкви в СРСР» митрополит Сергій (Страгородський) – в майбутньому лжепатріарх Московський і всієї Русі (1944) – у своєму інтерв’ю кореспондентам іноземної преси (5/18 лютого 1930 р.) говорив: «Гонінь на релігію в СРСР ніколи не було і немає… Справді, деякі церкви закриваються. Але чиниться це закриття не з ініціативи влади, а за бажанням населення, в деяких же випадках навіть за ухвалою самих віруючих… Репресії, які чиняться радянським урядом стосовно віруючих і священнослужителів, застосовуються до них зовсім не за їх релігійні переконання, а в загальному порядку, як і до інших громадян, за різні протиурядові діяння». Але цього не сталося, і, особливо завдяки офіційній канонізації всіх Новомучеників та Сповідників Російською Православною Зарубіжною Церквою (на Архієрейському Соборі цієї Церкви, який відбувся в Нью-Йорку 1981 року), день загальної пам’яті цих великих страждальців останнього часу зайняв визначне місце серед урочистих святкових днів Православної Церкви.

Також, Священний Синод нашої Української Православної Церкви Київського Патріархату пам’ятаючи про подвиг багатьох мільйонів вірних Церкви Православної які від безбожників постраждали, в 2011 році встановив день пам’яті Святих Новомучеників і Сповідників які в Україні та в інших землях у ХХ столітті за Христа і православну віру від войовничих безбожників та інших гонителів постраждали.

День пам’яті Святих Новомучеників і Сповідників нагадує нам, сучасним християнам, про жорстоку боротьбу добра і зла у світі, про велике відступлення людей від Бога, від віри у Нього, від Церкви і, як наслідок, від справи свого спасіння, а також про ту безмежно велику жертву, яку принесли десятки мільйонів синів і дочок нашої Батьківщини задля визволення її від злих демонічних чар.

Коли Руська земля почала відступати від Сотворителя і Бога свого, тоді Довготерпеливий Господь посилав багатьох праведних мужів і пророків (останнім серед них був святий пастир Кронштадтський Іоан (Сергієв, +1908)), закликаючи грішників до покаяння і провіщаючи гнів Божий на нерозкаяних, але не послухав їх народ. Тоді попустив Господь, щоб земля наша зазнала гонінь на віру, аби грішників напоумити, а вірних возвеличити і прославити через терпіння, страждання і смерть за Христа. Господь, бажаючи спасти народ від панування гріха і суєти, звелів Своєму Ангельському Воїнству відкрити ворота пекла і випустити на волю демонів, які б жалили людей, пробуджуючи їх від сну гріховного.

За самою своєю суттю так звана революція 1917-го року була свідомо спрямована проти християнства, проти віковічних підвалин духовно-морального життя народу, тобто вона була в повному і точному розумінні цього слова антихристиянською, і ця головна мета революції (боротьба з Христом) неприховано виражалась у її гаслах, заявах і декретах (наприклад, «Не треба нам раю на небі – ми збудуємо рай на землі!» або «Хай живе Іуда Іскаріот!»). Безбожна революція привела до влади антихристовий більшовицький «уряд» – добре зорганізовану та ідейно згуртовану зграю політичних і кримінальних злочинців, і ця нова влада, лукаво говорячи одне, а роблячи абсолютно протилежне, обминаючи свої ж власні закони і нехтуючи елементарними нормами людської моралі, спрямувала страшний кривавий терор не тільки і не стільки на своїх справжніх, або уявних політичних ворогів, скільки на головного духовного супротивника – Православну Христову Церкву.

Особливо скаженів «вождь світового пролетаріату» – В.Ульянов-Ленін. Він писав: «Чим більшу кількість представників реакційної буржуазії та реакційного духовенства вдасться нам розстріляти, тим краще». «Отречемся от старого мира» і побудуємо земний «рай», – без Бога, без совісті, без послушання завітам предків, – ці постулати атеїстичного більшовизму повторювали як молитву за своїми вождями-сатаністами войовничі безбожники. А хто не захоче нашого земного «раю», хто не повірить нам, хто на шляху до земного «раю» засумнівається в нас – тих знищимо. Але спочатку – принизимо, щоб не залишилося навіть пам’яті про тих, хто не з нами. Принизимо Церкву: пограбуємо її під виглядом «вилучення церковних цінностей для потреб голодуючих», заборонимо їй напучувати і причащати помираючих у в’язницях і лікарнях, запалимо вогнища з ікон і богослужбових книг, насадимо в усіх навчальних закладах наше атеїстичне віровчення, заберемо у віруючих людей для наших потреб найбільші святині – храми і монастирі, створимо агентурну сітку з продажного духовенства, відмінимо святкування християнських празників, виставимо мощі святих у музеях як анатомічний матеріал, заборонимо хресні ходи, продамо церковне надбання за кордон, конфіскуємо дзвони для переплаву на метал, поруйнуємо церкви з метою розширення вулиць… Такі були настанови більшовиків-комуністів.

Але помилилися гонителі Христової віри: Бог зневажений не буває. Православна Церква витерпіла страшне випробування, очистилася, як очищається золото в горнилі, засвідчила перед усім світом велику любов і відданість лише своєму Небесному Женихові… Церква Христова завжди є такою: вона живе в Дусі та Істині, і тому ніякі гоніння, ніяка злоба, ніякі матеріальні нестатки, ніякі диявольські підступи не можуть похитнути її вірності ідеалам Божого Царства!..

Коли розпочалися дні вогненного випробування для Церкви і Господь не захотів прийняти від народу всепалень та жертв, багато архієреїв, священиків, ченців і мирян не стали радитися з плоттю і кров’ю, але, зрозумівши волю Господню, самі принесли себе у непорочну жертву, наслідуючи Христа, Котрий приніс Себе в жертву за гріхи людей (Євр.10: 6 – 9). За Вічним Первосвящеником і Посередником Нового Завіту вони увійшли в святилище зі своєю кров’ю, щоб очистилися гріхи всього народу (Євр. 9: 11 – 15), тому що без пролиття крові не буває прощення. Серед спокус і мук істинні пастирі Христової Церкви не залишили свою першу любов – любов до Бога, як це сказано в Апокаліпсисі, котра запалила колись їхні серця бажанням священства, і зберегли навіть до останнього подиху цілою та неушкодженою основу, вручену їм при рукоположенні.

Славні імена мужніх страстотерпців, яких ані життя ані смерть, ані сучасне ані майбутнє, ані висота суєтних відзнак ані глибина приниження – ніщо не спроможне було відлучити від любові Божої в Христі Ісусі (Рим. 8: 38, 39).

Належало розпочати славний шлях боротьби і страждань первосвятителю древньої Київської Церкви, що носив ім’я просвітителя нашого, рівноапостольного великого князя Володимира. Митрополит Київський і Галицький Володимир, лагідний і сповнений любові до всіх архіпастир, був виведений катами за ворота священної Печерської Лаври і, прощаючи та благословляючи всіх, перший прийняв мученицький вінець: його тіло знайшли знівеченим багатьма колотими і вогнестрільними ранами, на ньому не було панагії, клобучного хреста, чобіт і золотого годинника. Таким чином, священномученик Володимир сподобився стати на чолі Богом увінчаного воїнства нових страстотерпців, і йому ми віддаємо перший вінець похвали.

Серед воїнства доброго бачимо ми і славного митрополита Петроградського Веніаміна (Казанського), всенародного обранця й улюбленця своєї пастви. Ще з дитинства він відчував у своєму серці полум’яну любов до християнських мучеників, подумки цілував їх рани і журився, що не може стати спільником їх величного подвигу. Господь побачив його святу ревність і в певний час дав йому можливість прилучитися до них. Нащадки Ірода звинуватили найдобрішого митрополита в тому, що він нібито чинив опір вилученню церковних цінностей (хоча мудрий архіпастир, щоб уникнути зіткнень з владою, сам наказав добровільно віддавати їх) і «використовував релігійні забобони з метою повалення робітничо-селянської влади»; його схопили і посадили у в’язницю. Звідти мужній святитель сповістив у листі свій заповіт всім нам: «Не люди спасають Церкву, а Христос. Треба себе не жаліти для Церкви, а не Церквою жертвувати ради себе». На беззаконному ж судилищі його останнє слово здивувало всіх: «Чи життя, чи смерть присудите ви мені, – я, поклавши на себе хресне знамення, кажу: слава Тобі, Господи, за все!» Митрополита і з ним одного священнослужителя та двох мирян, боячись народу, таємно розстріляли 1922-го року.

Священносповідник Патріарх Московський і Всеросійський Тихон (Бєллавін)… Уродженець Псковської землі, він став Промислом Божим особливо близький нашому народові, зокрема, православним холмщакам: з 1892 до 1897 р. він був ректором Холмської духовної семінарії, а від жовтня 1897 до вересня 1898 р. вікарієм Холмсько-Варшавської єпархії в сані єпископа Люблінського. Владика Тихон за шість років служіння в Холмській землі став улюбленцем всього місцевого люду, навіть римо-католики та євреї похвально відгукувалися про нього. Коли він був призначений єпископом Алеутським і Аляскінським, то, за свідченням сучасників, весь Холмський край збентежився і засумував. Люди намагалися силою затримати в себе улюбленого архіпастиря, для чого захопили поїзд, на якому він мав від’їхати з Холма, і полягали на залізничному полотні. Лише сердечне благання владики відпустити його з миром на призначене Богом нове місце служіння заспокоїло народ…

Владика Тихон став Патріархом у найвідповідальніший і найскладніший час – в листопаді 1917 року. Вирували людські пристрасті, революція і анархія набирали обертів, Христова Церква сходила на Голгофу… Первосвятитель Тихон не сподобився прийняти мученицький вінець, але сім з половиною років свого патріаршого служіння ніс важкий хрест душевних мук, ніс, не зважаючи ні на які труднощі та випробування, ніс, тому що пам’ятав про обов’язок Предстоятеля Церкви бути вірним Христу навіть до смерті (Одкр. 2: 10). Він напружував всі сили своєї душі, щоб залишатися лагідним і миролюбивим перед викривленим злобою лицем безбожної влади, але, разом з тим, ніколи не поступався чистотою Православної віри і не йшов на жодні сумнівні компроміси заради спасіння зовнішньої церковної організації, як це зробив пізніше митрополит Сергій (Старгородський). У розпалі гонінь Патріарх своїм посланням закликав усіх віруючих стати на захист Матері-Церкви і піддав вічній анафемі (відлученню) всіх гонителів Церкви Христової, тобто більшовиків-комуністів, а також спільників їх. Ця анафема ніким не може бути знята! Вона діятиме до Страшного Христового Суду! Ось сміливість Патріарша!..

А скільки ще було їх, архієреїв, священиків, ченців, людей різного віку і соціального становища, які повторили Голгофський подвиг свого Спасителя!

Згадаємо хоча б декого з цих велетнів духу.

Архієпископа Пермського Андроніка (Нікольського), який прославився місіонерською діяльністю в Японії, недолюдки-більшовики влітку 1918 року стратили так: повиколювали очі, повідрізали щоки, ніс, вуха, і в такому знівеченому вигляді волочили міськими вулицями, а потім живим закопали в землю.

Його вікарія, єпископа Солікамського Феофана (Ільмінського), в грудні того ж року замучили так: вивели на замерзлу річку Каму, прорубали ополонку, роздягнули, волосся позаплітали в косички, які зв’язали одна з одною, просунули між ними жердину і в такий спосіб повільно опускали архієрея Божого в ополонку, тоді підіймали і знову опускали, поки він, ще живий, не покрився кригою завтовшки в два пальці і не віддав свою непорочну душу Богові.

Архієпископа Чернігівського Василія (Богоявленського), котрий, відповідно до постанови Всеросійського Помісного Собору, приїхав до Пермі як голова Комісії з розслідування більшовицьких злочинів, на зворотньому шляху до Москви оскаженілі червоноармійці захопили в свої руки, піддали жорстоким тортурам і скинули з поїзда, який швидко рухався, у воду з Камського мосту. Були жорстоко вбиті й інші члени Комісії.

В Астрахані архієпископа Митрофана (Краснопольського) і його вікарія єпископа Леонтія (фон Вімпфена) живими закопали в землю.

У Свіяжську єпископа Амвросія прив’язали до хвоста скаженого коня.

Єпископа Тобольського Гермогена (Долганова) втопили з каменем на шиї в річці Турі.

Єпископу Сарапульському Амвросію (Гудку), який вимагав від комісарів забрати з монастиря кінний завод, в присутності Троцького повивертали руки в плечах, ліктях і кистях та простромили спину багнетом.

Коли 1921-го року вбивали єпископа Петропавловського Мефодія (Красноперова), намагалися багнетом нанести рани у вигляді хреста.

Перше ніж розстріляти єпископа Білгородського Никодима (Кононова), йому пробили голову залізним прутом, а тіло після страти вкинули у відхоже місце.

Видатного місіонера і просвітителя архієпископа Нижегородського Іоакима (Левицького) червоні бандити вбили у Севастополі, а тіло його повісили вниз головою у Царських вратах кафедрального собору.

Архієпископ Воронезький Тихон (Никаноров) був повішений 1919-го року в Царських воротах Митрофанівського монастиря. З ним були замучені 160 священнослужителів.

Священика Нікольського примусили розкрити рота, вклали дуло маузера і зі словами: «Зараз ми тебе причастимо» – вистрілили.

Священику Дмитрієвському, якого поставили на коліна, відрубали ніс, вуха і, нарешті, голову.

В Херсонській єпархії трьох священиків розп’яли на хрестах.

У місті Богодухові всіх черниць, які не захотіли покинути монастир, привели на цвинтар до викопаної великої могили, відрізали їм груди і живих повкидали в яму, а зверху кинули роздягнутого старого ченця і, засипаючи їх землею, горланили, що справляється монашеське весілля.

Відомого у дореволюційній Росії настоятеля Казанського собору в Петрограді протоієрея Філософа Сенатського повели на розстріл з двома синами і спитали: «Кого спочатку вбити – Вас чи синів?» – «Синів», – відповів батько. Поки розстрілювали юнаків, священик-батько, стоячи на колінах, читав «відхідну». Розстрілювати самого поважного старця відмовилися і червоноармійці, і найманці-китайці. Тоді до нього підійшов юний комісар і вистрілив з револьвера в упор.

Священик Іоан Чуб з села Єреміївка Полтавської губернії, 84-літній старець, у період колективізації вночі був виведений комсомольцями в одній сорочці у поле і повішений на дикій груші.

У Харкові священика Димитрія привели на цвинтар і роздягнули догола; коли ж він почав осіняти себе хресним знаменням, кат відрубав йому праву руку.

Архімандрит Родіон, настоятель Спасівського скита Харківської губернії, був розстріляний разом з ієромонахом Алексієм; перед розстрілом з мученика-архімандрита зняли скальп.

Блаженного Алексія, Христа ради юродивого, у в’язниці міста Кінешма (Івановської області) ставили босими ногами на розпечену плиту. Змучений тортурами, блаженний Алексій попав у в’язничну лікарню і тут упокоївся…

А скільки ще загинуло їх, відомих і невідомих, священиків, мирян, дітей і старих за довгі десятиліття небаченої у світовій історії боротьби влади з християнством у безкраїх просторах Сибіру, на засланнях і в комуністичних катівнях? ..

Згадаємо про одного з численних святителів Істинної Руської Православної Церкви (яка перебувала в опозиції до прокомуністичної «Московської Патріархії») – єпископа Ніжинського і Глухівського Дамаскіна (Цедрика), котрий був і на островах Соловецьких, і в Казахстані, і в Сибіру, “Сходячи до Голгофи своєї. Цей воістину Божий архієрей – один із тих, кого весь світ недостойний був, страждаючи від лютого сибірського морозу, віддав на етапі свою верхню рясу священику, який замерзав, сам же в стужу зимову помер і тіло його спочиває до загального воскресіння десь на дні великої сибірської ріки…

Згадаємо й блаженну Матронушку, крихітну людську істоту, яка народилася без рук, без ніг, не росла, перехворівши віспою, осліпла. Вона, нечутлива до тілесного життя, в духовних сферах була надзичайно прозорливою, молитва її творила чудеса. І ось цю каліку безбожники заарештували в Пермі (там вона жила) і відправили до Бутирської в’язниці (у Москву), де вона й упокоїлась в тюремному лазареті у 72-літньому віці…

Браття і сестри, православні! Коли помирали у давнину перші християнські мученики, їх кончину оплакували ті, що залишалися серед живих. Так само і ми оплакуємо нині страдницьку кончину своїх близьких і далеких родичів, віддаючи належне немочі людського єства. Але з плином часу скорбота, як і все земне, минає. Залишається лише вічна нетлінна краса мученицького подвигу нових страстотерпців нашої землі, і велич їхнього подвигу перетворює дні їх пам’яті в урочисті світлосяйні свята перемоги Христової Істини…

Рани, нанесені нашим серцям їх великими, часто майже невимовними стражданнями, ще надто свіжі, щоб не стікати кров’ю. Але минає час – і утамовується наша скорбота, поступово перетворюючись у радість. Ми втішаємося, бачачи перемогу наших славних родичів-страстотерпців над злом, тому що, перемігши муки, вони мають тепер сміливість молитися перед Господом за нас. їх доля є блаженного: вони, прийшовши від великої скорботи і обмивши одяг свій, перебувають нині перед престолом Бога і служать Йому день і ніч у храмі Його, чекаючи, доки і співробітники їхні, і брати їхні, котрі будуть убиті, як і вони, в останній період світової історії, доповнять число обранців Божих (Одкр.6: 9 – 11; 7: 14 – 17).

Особливо яскраво сяє подвиг Святих Новомучеників в наші, затьмарені гріхом і малодушністю, дні, коли через збільшення беззаконь зменшується віра, охолоджується любов, хитається надія, коли немочі окремих людей проголошуються мірилом християнського життя, коли вихолощене, безсиле, абстрактне, просякнуте духом світу цього «християнство» стає звичайним, повсюдним явищем, «нормою» сучасного життя, торуючи дорогу «релігії нової ери» – релігії антихриста. Жертовна відданість Істині і діамантова мужність нових страстотерпців зміцнює нас, що знемагаємо від натиску антихристового зла, запалює наші серця ревною любов’ю до Христа, спрямовує наші сподівання лише до вічного життя, закликає стояти за ідеали Божого Царства до кінця.

Дивлячись на подвиг святих Новомучеників та Сповідників останнього часу, ми бачимо, як благодать Божа збільшується там, де примножується гріх, як Господь обирає немудре і немічне світу, щоб посоромити мудреців і сильних віку цього (Рим.5: 20; 1Кор. 1: 27). Ті, що залишалися вірними Христу в часи найжорстокішого більшовицько-комуністичного терору, були у безвихідних обставинах, але не втрачали надії, були переслідувані, але Господь не покидав їх. В усьому виявили вони себе добрими Божими слугами: у великому терпінні, в бідах і нестатках, у тісних обставинах, під ударами, в темницях, у вигнаннях, у безчесті, в трудах (2Кор. 4: 8, 9; 6: 4 – 10) – і цим подали приклад для наслідування нам, їхнім нащадкам. Ми, згадуючи їхні страждання і муки, їхню віру і любов, їхню вірність Христу і всякій Божій правді, духовно радіємо і торжествуємо, певного мірою навіть стаємо співучасниками їхнього доброго сповідання, стаємо спільниками їх мученицького подвигу.

Нехай же буде пам’ять їх благословенна з роду в рід!

Браття і сестри у Христі! Моліться завжди святим Новомученикам нашої землі! Наслідуючи їх, твердо стійте на вузькій стежці, яка одна лише здатна привести до Царства жаданого Христа! Ця стежка неодмінно встелена терням мук і страждань, але «… не бійтеся тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити; але бійтесь більше Того, Хто може і душу, і тіло погубити в геєні» (Мф. 10: 28)! Наше справжнє життя – з Богом на Небесах, а без Бога, навіть у благоденстві, можливе тільки животіння і тупа, гнітюча безвихідь гріха.

Намагаймося бути з Богом! Постараймося увійти в Його Небесне Царство! Відкиньмо всякі нечестиві примхи і звички світу цього, уникаймо лицемірства і всіляких гріховних компромісів (перш за все в самих собі), уникаймо підступного саможаління, тримаймося вічного, незмінного Закону Христа!

Взиваймо до святих Новомучеників: «Радуйся, соборе кріпкий і терпеливий, непереможне воїнство, царське священство, стовпи благочестя! Моліться за нас, надихніть нас на подвиги благочестя ради здобуття вічного життя, напоумте нас, щоб не ухилитися нам на просторі шляхи беззаконня і гріха!»

Слава нашому улюбленому Господу Ісусу Христу, Котрий вчора, сьогодні і навіки Той же (Євр.13: 8)! Слава нашому Богові, Котрий завжди робить переможцями вірних Своїх і дивний та славний у святих Своїх! Амінь.

Подано з деякими змінами за книгою 
«Святі новомученики та сповідники ХХ століття».
Підготував протоієрей Миколай Капітула