Але якщо ми уважно прочитаємо Євангеліє, то побачимо, що Ісус осудив не грішника, а гріх. З усіма грішниками, які до Нього підходили, Він розмовляв з прихильністю та співчуттям, навіть якщо вони в багатьох випадках не виявляли розкаяння (Закхей, самарянка, блудниця і т.д.). Тільки один різновид грішників Він осудив, причому доволі суворо, – це лицемірів, які надягли личину праведників, – гріх, настільки поширений серед “добрих” людей і “добрих” дітей.
Бог не вимагає, щоб ми були безгрішними, тому що Він знає нашу людську неміч, наші недосконалості. Єдине, що від нас потрібно, – це щоб ми усвідомили нашу гріховність, щоб ми постійно спрямовувалися на шлях покаяння. В зв`язку з цим варто звернути увагу на наступне. Багато християн виявляють якусь нервозність, яку можна назвати “пристрастю до досконалості”, яка насправді ніяк не зв`язана з справжнім прагненням до досконалості, яке, без сумніву, є благим спонуканням. “Пристрасть до досконалості” насправді не приводить до досконалості, вона просто не дає можливості людині терпіти власну недосконалість. Іншими словами, нам, звичайно ж, треба прагнути до досконалості, але якщо ми мучимося і не можемо заснути через те, що ми, виявляється, ще недосконалі, то слід зрозуміти, що це – жахлива недуга гордості, яка особливо болісна для “благочестивих”.
Отже, нам необхідно пізнавати самих себе, не боятися аналізувати свої стани. Нам слід твердо засвоїти, що ми можемо бути осуджені не за те, що грішили, а за те, що не каялися. Чим більше ми вважаємо себе “добрими”, тим далі ми відходимо від Бога. Прийти на сповідь і сказати духівникові, що ми “нічого поганого не зробили”, це те ж саме, що визнати – ми безгрішні, а це те саме, що богохульство. Якщо ми заглянемо у власне серце без упередженості, то побачимо, що там гніздиться безліч пристрастей та гріхів.
Страх визнати людську гріховність абсолютно далекий чоловіколюбству нашої Церкви. В Церкві, в сім`ї Бога Отця, поєднуються люди, які, замість того щоб осуджувати грішника, самі себе відчувають найбільшими грішниками, ще більшими грішними, ніж інші.
Давайте заглянемо в Життя святих. Угодники Божі просять Господа, щоб Він прийняв їх не як святих, але як грішників: “Прийми й мене яко блудницю, яко розбійника, яко митаря і яко блудного”. Вони не виправдовуються, не перераховують своїх чеснот і достоїнств, як ми. Єдине, що вони показують, то це свої рани, і просять милості Божої. Святитель Андрій Критський виголошує у Великому каноні: ” Немає в житті гріха чи діяння, ані зла, де я не згрішив би, Спасе, умом і словом, бажанням та наміром — і думкою, і діянням згрішив я, як ніхто ніколи.” [Великий канон. Пісня 4. Тропар 4.].
Сповіді святих часто бувають приголомшуючими. Преподобний Симеон Новий Богослов зізнається: “Послухайте всі: я став убивцею… На жаль, я став перелюбником в своєму серці і вчинив содомський гріх в своєму намірі і побажанні. Клятвопорушником, відступником і користолюбцем. Злодієм, брехуном, безсоромним, грабіжником – на жаль! Кривдником, братоненависником і дуже заздрісним. І грошолюбом, зухвалим і зробив одночасно всяке зло. Повірте мені, я правду кажу. Це не породження моєї фантазії чи навіювання”.
Святий Косма Етолійський сповідається: “Нехай простить вам Господь ваші гріхи, якщо їх у вас стільки, скільки в мене, а якщо ні, нехай збереже вас, щоб ви в них не впадали. Я пережив обман, браття мої, і, коли був молодим, говорив: “Буду грішити, де можу і де є можливість, а коли зістарюся, у мене буде час для того, щоб творити добро і спастися”. Тепер я зістарівся, а мої гріхи пустили корені, і я не можу творити ніякого добра. Коли я почав вчити, мені прийшов помисел: тут, де я живу, прагну узяти гроші, тому що я був грошолюбним і любив гроші і золоті монети”.
Які б богослужбові тексти нашої Церкви ми не прочитали, скрізь знайдемо, що писалися вони для митарів, блудників, розбійників. Жоден з них не написаний для доброчесних і чистих людей.
З іншого боку, реальна гріховність – це не тільки зовнішня поведінка, але й внутрішнє настроєння, і пристрасть до гріховного. Звичайно, часто зовнішні прояви стану людини не співпадають з внутрішнім настроєм і дурять нас. Наприклад, в людини може бути рак, і вона на якійсь стадії нічого не відчуває, а інший від зубного болю переживає нестерпні страждання. Але від хворого зуба людина рятується дуже легко, а при ракові найчастіше буває смертельний результат.
Отже, коли совість перестає докоряти нам, то слід ґрунтовно розібратися: можливо, причина зовсім не в нашій чистоті, а у втомі, притупленні і очерствінні нашої совісті через безліч гріхів. Коли ми приступаємо до сповіді, то часом буваємо збентежені тим, що не знаємо, що говорити. Ось доволі-таки поширений діалог:
- Отче, може, ви самі запитаєте мене?..
- Але ж сповідь – це не допит. Невже ви не маєте, що сказати?
- Що сказати? Я не крав, не вбивав… (Десять заповідей зводяться до двох!)
- Знаєте, не тільки сама дія, але й бездіяльність буває гріхом. Ви чуйні до ваших ближніх?
- Ой, отче, все, що можу, роблю…
І починається перелік своїх “чеснот”, щоб показати, які ми “добрі” і чим нам зобов`язаний (!) Бог. Але найстрашніше – це те, що ми віримо, що тепле містечко в раю нам забезпечене. Тобто, начебто й нема за що турбуватися: ми влаштовані і тут, і в Майбутньому Житті. Але якщо будемо відвертими з самими собою, то ми побачимо безодню своїх гріхів. Ми усвідомимо, що нема гріха, яким би ми не згрішили так чи інакше. Хіба те, що нас не зловили за руку, означає, що ми не злочинці проти закону Божого? Хіба те, що ми розумні і вміємо ховати свою нечистоту, дозволяє нам сказати, що ми стоїмо на правильній дорозі? Для Ісуса Христа не настільки важлива поведінка людини, наскільки стан її серця. Там чиниться гріх! Тому що із серця бо походять лихі думки, убивства, перелюби, розпуста, крадежі, лживе свідчення, богохульства. (Мт. 15,19).
Архимандрит Нектарій (Антонопулос)