Епоха іконоборчих суперечок, що потрясали християнський світ у VIII – IX століттях, залишила незабутній слід в історії Церкви. Саме в цей час в Візантійській імперії набули розповсюдження дивні форми шанування священних зображень, які межували з ідолопоклонством. Так, наприклад деякі «благочестиві» священики здирали фарбу з ікон і підмішували її в причастя, вважаючи тим самим, що причащаються того, хто зображений на іконі. Бували також випадки, коли віруючі починали відноситися до ікон, як до живих, брали їх в поручителі при хрещенні, при пострижені в чернецтво, відповідачами і свідками на суді. Разом з цим візантійська шляхта вдавалася до інших крайнощів. Так, при імператорському дворі до моди увійшли наряди, прикрашені зображенням святих, ангелів і навіть Христа і Богородиці.
Крім цього ряд політичних обставин призвели до виникнення в імперії іконоборчих рухів. Араби, які прийняли в VII столітті нову релігію – іслам, ні на мить не полишали думки завоювати християнську Візантію й ісламувати її населення. Однак вони розуміли, що однією військовою силою їм не вдасться побороти імперію. Тому, паралельно з ударами по Візантії на суходолі й на морях, араби намагалися ослабити християнську країну зсередини. Скориставшись важким становищем Візантії при останніх імператорах Іраклійської династії, халіф Сулейман допоміг логофету провінції Анатолік Левові Ісавру зайняти трон у Константинополі. Прибувши з єретичного Анатоліка в столицю, Лев Ісавр із подивом і обуренням побачив, як поклоняються іконам мешканці столиці. Вихований у презирстві до всяких людських зображень у храмах, він спостерігав за натовпом, який ставав на коліна перед брамою Халкі, на якій була ікона Спаса Нерукотворного. Проте він розумів, що це одна з найбільших константинопольських святинь, усунення якої може призвести до народного повстання.
В скорім часі у своїх іконоборчих планах імператор знайшов прихильників серед юдеїв, які нестерпно дивилися, як християни моляться перед іконою Ісуса Христа, в той час як вони, юдеї, вважають Його не Господом, не Месією, не Спасителем, а самозванцем і відступником. Багато євреїв вибиралися з кварталів, де розташовувалися християнські храми з іконами, згортаючи при цьому торгівлю, яка приносила непогані прибутки для імперії. Ці події дуже сильно турбували імператора, тому він став вичікувати нагоди, щоб зробити удар по іконошануванню. Проте, недовго він її очікував.
У 726 році в Середземному морі стався потужний землетрус із виверженням магми з вулкана, від чого в морі утворився цілий острів. Видовище було жахливе, багатьом здавалося що настає кінець світу. Імператор із своєю іконоборчою командою вирішили скористатися стихійним явищем. Вони об’явили, що це знамення гніву Божого за ідолопоклонство іконам. Тому імператор Лев III Ісавр робить фатальний крок, який кидає Візантію у вир громадянської війни: без згоди Константинопольського патріарха Германа, Римського папи Григорія II і жодного іншого предстоятеля помісної Церкви він в 726 році видає розпорядження про заборону іконошанування.
Більше ста років лилися сльози і безвинна кров істинно православних, які боролися за право зображати на іконах Господа нашого Ісуса Христа, Божу Матір і святих, і лише в 787 році у місті Нікеї, за імператриці Ірини (вдови імператора Лева Хозара), був скликаний VII Вселенський Собор, який затвердив іконошанування.
Хоча після цього Собору на деякий час і настало послаблення гоніння на іконошанувальників, після смерті імператриці Ірини на святі ікони знову було розпочато гоніння наступними трьома імператорами. І тільки в середині IX ст. шанування ікон було остаточно відновлене й затверджене на Помісному Константинопольському Соборі (842 р.). Особливістю цього собору була те, що його делегати вирішили встановити нове церковне свято: торжество православ’я.
Перше святкування було призначене на 11 березня 843 року, в першу Неділю Великого посту. В цей день із собору святої Софії Константинопольської почався хресний хід до царського палацу, який очолювали патріарх Мефодій, цариця-регентша Феодора і майбутній імператор Михаїл III, якому було тоді всього лише три роки. Слідом за ними йшло багато жителів Константинополя. Біля брами перед імператорським палацом була відслужена літія за тих, хто загинув за шанування ікон. Потім процесія повернулася в собор святої Софії, на стінах якої були прикріплені великі ікони. Патріарх проголосив, що віднині й повік Церква Христова кожної першої Неділі Великого посту буде святкувати торжество православ’я як пам’ять про загиблих у боротьбі з найтривалішою, найкривавішою і найстрашнішою єрессю в усій історії Церкви, а також як остаточне відновлення шанування ікон. Згодом свято торжества православ’я стали відзначати як перемогу над усіма іншими єресями, що закрадалися в Церкву як до, так і після іконоборства. Так з’явилося святкування і особливий чин, званий Торжество Православ’я.
В XII і XIV ст. ця служба була значно доповнена за рахунок включення інших текстів, що зображають головні догмати християнства. Ця служба є торжеством Церкви над усіма коли-небудь існуючими єресями та розколами. В ньому стверджується не тільки православне вчення про іконошанування, але і всі догмати та постанови семи Вселенських Соборів. Особливе місце в цій службі займає чин анафематствування. Анафема проголошується соборно не тільки іконоборцям, але всім, хто звершив тяжкі гріхи перед Церквою. Чин Торжества Православ’я складається з молебню на середині храму перед іконами Спасителя і Божої Матері, під час якого священнослужителі моляться Господу про ствердження у вірі православних християн і повернення на шлях істини всіх відступивших від Церкви. Голосно читається Символ віри, співається Вічна пам’ять всім померлим захисникам віри Православної і Многая літа – всім живущим.
За матеріалами: Рівненська Єпархія.