Існують люди, чиє життя і діяльність так тісно пов’язані з великими подіями їхньої епохи, що неможливо відділити їхню біографію від загальної історії їх віку. Наприклад, немислимо говорити про життя св. Афанасія Великого, не торкаючись питання аріанської смути, історії всіх соборів, всіх подій релігійного та політичного характеру. Те саме можна сказати і про св. Григорія Паламу. Ось тому перш ніж розглядати життя і творчість Солунського архієпископа і начальника афонських ісихастів ми говорили про політичні, соціальні та релігійні особливості візантійського суспільства на межі ХІІІ-XIV ст. Отже, Палама народився в 1296 р.; його батьки за походженням були з Малої Азії і належали до знатного роду, які переселились в Константинополь внаслідок турецького нашестя. Біограф Палами, св. Філофей патріарх Константинопольський, описує атмосферу візантійського імператорського двору близько 1300 р., розповідаючи, що “його батько віддавався посеред службових справ постійній внутрішній молитві, так званій “Ісусовій молитві”, до такої степені, що він інколи не був у стані слідкувати за ходом справ в Сенаті, членом якого він був, і не знав, що відповісти на запитання імператора. Андронік, поважаючи його молитву. Не вимагав отримати відповідь” Це показує нам в якій атмосфері зротав Григорій Палама, будучи при дворі імператора Андроніка ІІ Палеолога. А.А. Васільєв свідчить: “Андронік був покровителем для письменників та вчених, будучи сам інтелектуалом, але посереднім політиком. Однак він найбільш благочестиво був настроєний з усіх візантійських правителів цієї пізньої епохи. Смиренний і слухняний друг суворого патріарха Афанасія І, він краще інших втілив у життя ідеал теократії, теоретичну основу Візантійської імперії, символічно втілений в мозаїці ІХ ст., яка була розташована в притворі св. Софії: на ній християнський імператор, цар земний, лежить перед Христом Вседержателем…” Батько намагався дати йому найкращу освіту, бачачи його державним сановником. До дванадцяти років Григорій вивчав світські науки, класичні трівіум і квадріум, що дало йому грунтовне знання Арістотеля. Сам Палама нерідко говорить про аристотелівську логіку як про чисту вправу, вдалий метод мишлення, який є законний для християнина. Однак, після вивчення аристотелівської філософії, що складало першу ступінь вищої візантійської освіти, Григорій відмовився продовжувати далі своє навчання і почати вивчення філософії Платона, яка в ту епоху розглядалась як вінець будь-якої філософської освіти. Справа в тім, що метафізика Платона в середовищі візантійських традиціоналістів вважалась несумісною із християнством і тому не включалась у звичайний курс світських наук. Метафізичне вчення Платона в очах Палами означало конкретний вибір інтелектуального напрямку і пов’язаних з ним умов. Палама гордився тим, що відкинув його. Архієп. Василій (Крівошеїн) пише: “Виключно обдарований по природі до такого роду наукових праць і зданий вже у сімнадцятирічному віці сперечатися з філософами у найскладніших питаннях, Палама не дав себе, однак, спокусити мирською мудрістю.” Протягом всього свого життя Палама зберігав негативне ставлення до “зовнішньої” світської філософії одночасно з деякою схильністю до метафізичних тонкощів. Для нього філософське знання сповнене заблудженнями, суперечливе саме в собі і не здатне просвітити людину і істинно з’єднати з Богом. Хоча, разом з тим, це не заважло Паламі користуватися з великим мистецтвом філософськими аргументами у своїй богословській полеміці проти тих, хто цілковито спирався на філософію. Для Григорія Палами існувала лише одна істинна мудрість, яка походить від Духа Святого і відкривається у Христі, Премудрості Божій, у всьому Його викупительному подвизі. Однак, щоб досягнути його у всій його духовній глибині, недостатньо лише одного його вивчення, необхідно бути просвіченим Духом Святим.
Тому близько 1316 р. Палама покинув столицю і вирушив на Афон, разом із двома своїми братами. Протопр. І.Мєйєндорф розповідає про долю сім’ї Григорія: “Всі сімейні перешкоди до свого монашества він усунув досить типовим для середньовічної Візантії способом. Будучи ще дитиною він втратив батька (який перед смертю прийняв монаший постриг) і тому залишився відповідальним за свою матір, двох сестер, двох братів і велику кількість слуг. Він запропонував їм всім постригтися. Так, його матір, дві сестри і більшість із слуг поступили в столичні монастирі, а троє юнаків разом пішком відправились на Афон.” Ми вже говорили, що в XIV ст. Афон був центром всього православного монашества, яке практикувалось тут як кіновіальне (спільножитне), так і пустельницьке (самітницьке). Ісихастське духовне життя не було чужим і найбільшим спільножитнім монастирям, оскільки в самій общині старці – духівники і духовні отці – користувалися авторитетом, паралельним адміністративній та дисциплінарній владі ігумена. З другого боку, безмовники-ісихасти часто слідували пустельножитньому образу життя: декілька монахів збиралось навколо духовного вчителя, разом подвизаючись і молячись, а по суботах і неділях відвідуючи монашу общину, до якої належали, для участі в богослужіннях і таїнствах. Саме цьому другому образу життя, пустельножитньому, надав перевагу Палама на Афоні. Більше того, він не раз критикував надмірний ісихазм, особливо коли він вів до занехаяння літургійного життя, і сам час від часу жив у великих спільножитніх монастирях. Тому троє братів три роки прожили поблизу Ватопедського монастиря під керівництвом безмовника і старця по імені Никодим, який прийшов на Афон з гори св. Авксентія, другого великого центру монашества в ХІІІ-XIV ст. Але після передчасної смерті їхнього молодшого брата Феодосія, а потім і старця Никодима, Григорій і другий брат, Макарій, пішли в глибину Афонського півострова і поселились у Великій Лаврі св. Афанасія, найстарішому і найавторитетнішому монастирі “Афонської федерації”. На все життя Лавра стала рідним домом для Палами, який здобув таким чином особистий досвід монашого життя в двох відмінних видах, як спільножитній подвиг, самітництво і життя під керівництвом старця. Тут в Лаврі майбутній вчитель ісихазму спочатку вступив в монашу общину, і ігумен навіть призначив його співцем. Через три роки він віддалився в скит Глоссію, щоби жити під керівництвом знаменитого монаха Григорія. Однак, цьому пустельножительству було покладено кінець постійними набігами турецьких піратів, від яких найбільше страждали невеликі монаші обителі, які не мали великих захисних мурів. Палама разом з іншими монахами вирішив іти в Святу Землю і на Синай. Це рішення допоможе зрозуміти єп. Порфирій (Успенський): “Не дивлячись на мусульманське завоювання, паломництва до Святої Землі були частим явищем, яке любили монахи, які таким чином краще за інших взнавали ті відносно сприятливі умови, які в той час мусульмани гарантували християнам.” Однак, Паламі не вдалось виконати свій намір, і, зупинившись в Солуні, він приєднується до духовного кола, яке очолив Ісидор, учень Григорія Синаїта і в майбутньому патріарх Константинопольський. Протопр. І.Мєйєндорф розповідає про цей кружок: “Люди цього кола були дуже активними в найрізніших соціальних верствах, тому що так само, як Симеон Новий Богослов і Феоліпт Філадельфійський, Ісидор і Григорій не вважали, що ісихастське духовне життя є виключно властивим для монахів. Вони намагались поширювати практику Ісусової молитви за межами монастирів, бачачи в цьому шлях зробити благодать Хрещення реальною і дієвою.” Тут у Солуні близько 1326 р. Григорій був рукоположений у пресвітера. Тоді він заснував скит поблизу Верії, яким і керував і де протягом п’яти років вів вкрай суворе подвижницьке життя. “П”ять днів тижня він жив у повному самітництві, – розповідає протопр. І.Мєйєндорф в “Житті і трудах святителя Григорія Палами, – по суботах і неділях приєднуючись до братії для звершення Літургії і бесіди з ними”.
Близько 1331 р. через постійні спустошливі набіги сербів Григорій Палама повертається з Верії знову на Афон і поселяється в скиту св. Сави поблизу Лаври. Тут він продовжує вести те саме подвижницьке життя, що і у Верії, проводячи будні дні насамоті і повертаючись в свята для участі в Євхаристії. В 1335 р. на короткий період Григорій залишає скит, переселяючись у великий спільножитній монастир Есфігмен, куди афонською владою був призначений ігуменом. Однак, через свою реформаторську ревність Палама викликає протистояння з боку монахів. Під впливом цього негативу він повертається в свою келію св. Сави, де його чекали нові випробування.
Після цього періоду подвигу і молитви, що тривав приблизно двадцять років (1313-1337), в житті Палами, як і в історії Церкви, настали роки богословської боротьби (1337-1347), яку сам Григорій не починав, але змушений був прийняти в ній участь задля захисту святоотцівської древньої традиції та передання, які в особі афонських ісихастів піддавались засудженню і були осміянні з боку Варлаама Калабрійського, який різко нападав на “Ісусову молитву” і на споглядальне життя як таке “в ім’я платонізуючого спіритуалізму та інтелектуалізму людини епохи Відродження” Хто ж такий Варлаам, що зумів піддати сумніву те, що примножувалось віками у східно-християнській традиції свв. Отцями?
Варлаам (1290-1348), калабрійський грек, прибув у Константинополь біля 1330 р. і дуже скоро став відомим як вчений та філософ. “Його твори з астрономії та логіки поширюються по Візантії, і Іоанн Кантакузин, “великий доместик” Андроніка ІІІ, свого роду прем’єр-міністр, призначив його на кафедру імператорського університету. Тут Варлаам коментував студентам труди Псевдо-Діонисія Ареопагіта.” Цікаво, що саме це коментування Ареопагітикум згодом відіграє важливу роль у визначенні Варлаама до православного богослів’я. В 1333-1334 рр. калабрійський філософ від імені Константинопольської Церкви виступав на переговорах з двома домініканськими богословами, які були делеговані Римським папою Бенедиктом ХІІ на Схід з метою підготовки унії, об’єднання Церков. В 1339 р. він був посланий із конфіденційною місією до цього ж папи в Авіньйон. Ці наведені історичні факти, безумовно свідчать про те, що Варлаам користувався великою довірою і імператора, та патріарха, і серед їхнього оточення, а тому мав вагомий авторитет серед візантійського уряду, як вірний служитель Православ’я та інтересів імперії. С.В.Красіков у своїй дослідницькій статті так підсилює вище наведену думку: “Безумовно, іноземець ніколи не був би вшанований такою довірою, якщо би він цілком впевнено не довів візантійському уряду своєї вірності православній вірі та імператорській владі. І справді, Варлаам завжди сповідував православні переконання, любов до істинного благочестя змусила його залишити Італію, де греки, бажаючи цього чи ні, були в унії з Римом.” Таким чином, перебуваючи в Константинополі та діючи від імені патріарха та імператора, він вважав, що повернувся до віри своїх отців. Однак, досить швидко Варлаам зіткнувся із труднощами, коли почав імпровізувати в області богослів’я, коментуючи Ареопагітикум, який був широко популярним як на Сході, так і на Заході. Справа в тім, що він вірив і отримав освіту в Італії, де вже зароджувався дух Ренесансу. Ті гуманістичні кола, до яких він належав, намагались звільнитись від інтелектуальної дисципліни середньовіччя, втіленням і символом якого на Заході була богословська школа томізму. Досить цінне дослідження філософського коріння позиції і вчення Варлаама проводить протопр. І.Мєйєндорф: “Вільгельм Оккам в XIV ст. був зобов’язаний своїм успіхом на Заході палкому бажанню пізньосередньовічного гуманізму за звільнення людської думки від середньовічних авторитетів, того звільнення, яке в кінець-кінців привело до протестантської реформації. Невідомо, чи був Варлаам безпосередньо знайомий з філософією номіналізму Оккама; у всякому випадку, в перших же своїх трактатах проти латинського богослів’я, яке ототожнювалось ним з “Фомою”, він, слідуючи саме номіналізму, відкидає латинське домагання на “богопізнання” і “докази” походження Святого Духа від Сина. До східного богослів’я його привів як раз його “апофатизм”, постійне ствердження непізнаваності Бога. Не випадково тому він з таким завзяттям почав коментувати Діонисія Ареопагіта, східного вчителя апофатичного богослів’я, авторитет якого і на Заході був широко визнаний. В Діонисії він накінець віднайшов метафізичне підгрунтя до воз’єднання церков: поскільки Бог непізнаваний, навіщо продовжувати суперечки про походження Святого Духа?.. З обох сторін, але головним чином з латинської, це всього лише припущення.“ Із цією думкою важко не погодитись, якщо розважити і філософськи позицію Вільяма Оккама, англійського теолога і філософа-схоласта, яскравого представника номіналізму, який, будучи лідером схоластичної опозиції томізму, стверджував, що буття Бога і інші релігійні догмати не можуть бути доведені розумом, але базуються виключно на вірі, і метафізичне вчення Псевдо-Діонисія Ареопагіта, який вповні представляє апофатизм православного богослів’я, а тому стає зрозумілим чому саме Варлаам Калабрійський брав участь в унійних переговорах.
Однак, така позиція Варлаама, яку згаданий нами Мєйєндорф називає “номіналістським агностицизмом”, проти латинян і томістського богослів’я викликала спротив зі сторони Григорія Палами, який перебував в скиту св. Сави самітником. Саме звідси Палама відсилає лист за листом в Константинополь і Солунь – то одному із своїх колишніх учнів, Акіндіну, то самому калабрійському філософу. С.В. Красіков пояснює позицію спротиву Палами: “Бог справді непізнаваний; але хіба Він не відкриває Себе? Чи хіба Христос через Своє Воплочення не дарував людям надприроднє пізнання, яке відрізняється від пізнання інтелектуального, але у вищій степені реальне, більш реальне, а ніж будь-яке філософське пізнання?” . Отже, відійшовши від інтелектуального реалізму західної томістської схоластики, і не сприйнявши реалізму містичного досвіду Богопізнання православного богослів’я, сповненого духу апофатизму, Варлаам зіткнувся із духовною практикою і життям східного монашества, в особі афонських ісихастів.
Варлаам, володіючи проникливим розумом, відчув потребу ближче познайомитись із монашою дисципліною і духовною атмосферою, яка панувала на Афоні. Тому він на деякий час поселився серед ісихастських общин в скитах Солуні та Константинополя. Саме там калабрієць зіткнувся і познайомився із найбільш доступним варіантом психофізичного методу молитви. “Це було сильним шоком і для його гуманістичної психології, і для його філософських переконань, проникнутих платонічним спіритуалізмом.” , – так аналізує зустріч Варлаама із духовною традицією ісихастів безмовної молитви Г.А. Острогорський. Сам же Варлаам у листі до Ігнатія про своє враження від співжиття з ісихастами-безмовниками пише наступне: “Вони посвятили мене в жахливе і абсурдне вчення, до описання якого не може принизитись людина, що має хоч скільки-небудь розуму чи смислу, витвір неправдивого вірування і безрозсудного уявлення. Вони вчили мене чудесним розділенням і воз’єднанням духу і душі, зв’язку демона з останньою, різниці між білим і червоним світлом, яке умодосяжне входом і виходом, які звершуються при диханні, щитом навколо пупа і, накінець, з’єднанню Господа з душою, що здійснюється всередині пупа відчутним чином із повною сердечною впевненістю.” Отже, познайомившись із духовною практикою безмовної молитви ісихастів, Варлаам не тільки різко і саркастично висміює її, але й самих безмовників ототожнює із єретиками-мессаліанами чи богомілами, які в той час були особливо поширені на Балканах. Щоби зрозуміти такий хід думки калабрійця, спробуємо охарактеризувати кожну із названих єресей. Мессаліанство – це єретичний рух в монашому середовищі харизматичного спрямування, який наполягав на безпосередньому, особистому досвіді Богоспілкування, а тому відкидав необхідність таїнств. Головою мессаліанців був Симеон Месопотамський. Ось що про них пише протопр. І. Мєйєндорф: “Мессаліанці були монашою сектою, яка притримувалась популярних в той час дуалістичних ідей. Крайнім вираженням цих ідей було маніхейство… Більш помірковані мессаліани вірили, що в серці людини царюють і Бог, і сатана і що спасіння полягає у вигнанні сатани, що досягається постійною молитвою. Мессаліанські анахорети відкидали необхідність Церкви як установи і вважали таїнства чимось лишнім: причастя було для них всього лише нагадуванням, а хрещення – зовнішнім символом внутрішнього переродження. Вони були “харизматиками” свого часу…” Про богомілів релігієзнавчий словник під редакцією проф. А.Колодного говорить: “Богомільство (від імені першого проповідника Богоміла) – середньовічна єресь, що виникла в 10 ст. святоотцівської традиції в Болгарії. Ідейні витоки походять від маніхейства та павлікіанства. Поширилось у Візантії, Сербії, Боснії, мало прихильників в Зах. Європі. Оновна книга – “Іоанове Євангеліє”. Вели аскетичний спосіб життя, жили в законспірованих громадах. Не визнавали вчення офіційної церкви, її ієрархії та обрядів… В основі релігійної системи – дуалізм (розділяли світ на духовний – царство Бога і матеріальний – царство Сатани). Згідно з уявленнями Б. первороджений син Божий Сатаниїл, скинутий на землю за виступ проти Бога, розбудував її, створив тіло людини (душу в людину вдихнув Добрий Дух), наслав потоп, врятував свого вірного Ноя, передав Мойсею “Закон” на г.Синай та був переможений Христом – Сином Божим і відправлений в тартар (підземне царство). Але на землі залишилися сподвижники Сатаниїла – демони, що живуть в усіх людях, кірм Б., в яких вселився Св. Дух. Перемогу своїх ідеалів бачили не в матеріальному, а в потойбічному світі…” Таким чином, виносячи і обгрунтовуючи проти ісихастів такі звинувачення, Варлаам направив до них цілий ряд полемічних трактатів, в яких, окрім нападів на їхнє духовне діяння, розвиває своє вчення про Богопізнання, свою концепцію містики та молитви, де він впевнено демонструє знання апофатичного богослів’я Псевдо-Діонисія Ареопагіта та спіритуалістичної містики Євагрія Понтійського – всього того, що на Сході Церкви давно користувалось неабияким авторитетом, зокрема в області богослів’я. Наведемо уривок із похвального слова Ніла Григорію Паламі, у перекладі Ф.І. Успенського: “Він вважав, що нема нічого вищого і більшого еллінської мудрості і обов’язкової сили силлогізмів та тієї істини, яка вловлюється ними, наче здобич, і що ніщо інше не в стані привести до знання причин всього існуючого… із самим Богом ніхто не може з’єднатися, якщо ж прийде раніше цей шлях; що тільки той, хто вступить в спілкування з Піфагором, Арістотелем і Платоном… Бо, говорив він, якщо Бог є істина, то незнання істини є незнання Бога: кожний, хто не вивчив зовнішню мудрість і не познайомився з тим, що винайшли еллінські мудреці про рух небесних тіл або природу, не знає істини, а це те саме, що й не знати Бога… Ніхто не може бути просвіченим, не вивчивши зовнішньої мудрості.” Більш детально на доктрині Варлаама Калабрійського ми зупинимось дещо пізніше в наступному розділі даної роботи, коли будемо розглядати богослів’я ісихазму. Таким чином, так званий релятивізм поглядів Варлаама відштовхнув від нього папу Бенедикта ХІІ, який стояв на засадах непомильності догматів визначених Римським Престолом, і також змінив відношення до нього Іоанна Кантакузина. Тому калабрійський філософ, не вивчивши, не оцінивши патріотичної основи вчення ісихастів, накинувся на “молільників пупо-душних” як на єретиків та іновірців, перенісши свою критику на вулицю. “Подорожуючи з Афону в Константинополь і потім в Солунь. Варлаам вступав у суперечки з монахами і намагався довести тварність Фаворського світла; при цьому він не соромився піднімати на сміх розповіді іноків про молитовні вправи і духовні прозріння.” [ІІ. 162. 48.]. Варлаама підтримали Іоанн Каліка (1283-1347) патріарх Константинопольський, (1334-1347) антипаламіт, Григорій Акіндін, Никифор Григора, Григорій Врієній та ін. Внаслідок цього утворився рух не лише проти ісихастів, але й проти монашества взагалі. Отже, фактично з 1335 р., винуватцем всіх суперечок, пов’язаних із безмовною практикою молитви афонських монахів-ісихастів, був Варлаам. В одній записці, яка була дана патріарху і собору по цьому питанню, ми читаємо наступне: “Ми до самого останнього часу жили в мирі та тишині, з довірою і в простоті серця приймаючи слово віри і благочестя, коли заздрістю диявола і зухвалістю власного розуму допущений був Варлаам проти тих, хто перебували у мовчанні і проводили в простоті серця чисте і до Бога наближене життя.” Взагалі то, вчені надають великого значення цим суперечкам. Німецький візантиніст Г. Гельцер не без певного перебільшення говорить, що ця церковна боротьба “належить до самих дивних і в культурно-історичному відношенні найбільш цікавих явищ всіх часів.” Інший вчений, дослідник даного питання, Папа Михаїл, вважає, що цей факт мав велике значення в історії Візантії XIV ст. і був найголовнішим культурним явищем епохи, що заслуговує самого уважного вивчення.”
Тепер повернемось до Григорія Палами, який вважав для себе обов’язком брати участь у богословській боротьбі, спонукуваний до цього духовними керівниками Святої Гори. Взагалі свідчення, що він сперечався з єретиками мессаліанами, до яких прирівнював ісихастів Варлаам, бо вважали, що молитва сама по собі може закріпити Божу благодать в людині і відкидали заради неї церковним богослужінням, догматами та іконами. Згідно Філофею, св. Григорій сперечався з богомілами ще в 1316-1317 рр. Вони були засуджені Корейським синодом 1334 р. практично одночасно із засудженням Палами зі сторони патріарха Іоанна Каліки, що використав Варлаам в своїх антиісихастських творах, викриваючи Паламу в зв’язках із афонськими єретиками. “Але, згідно відомостям друзів і ворогів Палами, єретики привертали увагу св. Григорія ентузіазмом віри, глибокою молитовністю, суворістю життєвих постанов, а сам він був далекий від подібного роду практик.” Близько 1334 р. Григорій Палама представив на розсуд братії свій перший твір “Житіє св. Петра Афонського” (можливо це переробка одного житія з ХІ ст.). Наступними його творами були “Слово про Введення Богородиці у храм”, “Глави про молитву і чистоту серця” і “Відповідь Арсенію про великий монаший постриг”.
В 1338 р. Палама вступив з Варлаамом у словесний диспут, вмовляючи його задовольнитися викладанням світської філософії. Але, бачачи безуспішність подібних спроб, він письмово виклав свої богословські погляди. Так з’явились “Тріади на захист священнобезмовствуючих” (1338 р.), які були написані спочатку в скиті св. Сави, а закінчені в Солуні. Ці тексти мають найважливіше значення і являються першим багословським синтезом духовного життя східного монашества. “Таким чином, – робить висновок Мєйєндорф, – напади Варлаама послужили православній Церкві приводом визначити устами людини, в якому вона визнала свого глашатая, місце ісихазму по відношенню до її основних догматів про гріх, Боговтілення, Викуплення і благодаті таїнств. Цим самим вона здійснила необхідний відбій, відсіявши явно чужі для власної духовності елементи – особливо неоплатонічний спіритуалізм – і утвердила практику і вчення, які могли бути включені в біблійну і християнську концепцію Бога і людини.” Відтак полеміка затронула основні питання про cходження Святого Духа, про Фаворське світло і про користь світської філософії. При цьому Палама звинуватив свого супротивника в латинстві, а Варлаам викрив Паламу в нападі на світську філософію і людський розум, а також у всіх можливих єресях, починаючи з еллінського багатобожжя і закінчуючи богомільством. Архим. Василій (Крівошеїн) так характеризує богословські суперечки Палами і Варлаама: “Палама тримався на початку полеміки в рамках духовних і антропологічних питань, як умна молитва і “молитва Ісусова”; людина, створена в своїй цілісності за образом Божим; участь тіла в духовному житті; пізнання і бачення; осяяння і благодать; єднання з Богом і обоження. Суперечка набула, однак, порівняно швидко переважно богословський і навіть метафізичний характер. Пройшовши через питання про благодать і про Світло Преображення, вона зосередилася на проблемах несотворених Божественних енергій та сущності Божої… Ніколи, однак, Палама не перестає бути перш за все духовним письменником, містиком, богословом обоження людини і бачення нетварного Світла. Його полеміка ніколи не приймає абстрактності і окремого від духовного життя характеру, не стає сухою і раціоналістичною діалектикою. Палама бореться за “молитву Ісусову”, за справжність бачення Божественного Світла, за справжність єднання людини з Богом.”
Першим офіційним документом, виданим проти Варлаама, був “Святогорський Томос”, складений самим Паламою і підписаний в 1340-1341 рр. ігуменами і монахами Афону на зібрані (синаксис) в Протаті Кареї. Таким чином, все афонське монашество повстало проти пролатинських гуманістичних ідей Варлаама і визнало Григорія Паламу за свого авторитетного захисника. В “Томосі”, як і в “Тріадах” християнська містика включена Паламою в Божественний задум спасіння. Бог став справді видимим, оскільки Царство майбутнього віку вже реально відкривається в Церкві, так само як Христос раніше відкрив Себе праведникам Старого Завіту. Ось як починається цей документ: “Визначення (догмати), ледве лише почуті і вже всіма разом визначені та відкрито сповіщені, були таїнствами Мойсеєвого закону, і лише пророки духовно прозрівали в них. Обітовані же святим блага майбутнього віку суть таїнства життя за Євангелієм, і прозрівати в них дано тим, хто удостоївся мати духовний зір, і бачать вони їх в малій мірі, ніби певну частину завдатку.”
Із поч. 40-их рр. полеміка набуває характеру громадських чварів, місто Солунь розділилось на два ворожі табори, так що змушена була втрутитись влада: Варлаама заборонили писати без цензури Палами. Тому енергійний Варлаам переніс розгляд справи в Константинополь і домігся церковного собору, звинувачуючи Паламу в порушенні канонів. На Константинопольському соборі 1341 р. в храмі св. Софії відбувся офіційний спір Палами з Варлаамом, куди перший прибув разом із представниками афонського монашества. Всі обговорення в ході засідань зосередились на природі Фаворського світла: “В дебатах, – пише Ф.І. Успенський, – Палама спирався на тексти із святих отців, а Варлаам на логічні висновки із канонів і на істини древньої філософії. Божество, доводив Палама, має еманації, відмінні від його сущності, і явлене апостолом Фаворське світло є божественна еманація, а не реальне світло, як стверджує Варлаам. Хоча акти Собору 1341 р. дійшли в спотвореному вигляді, можна бачити, що Кантакузин та патріарх, а за ними і Собор, намагаючись відновити церковний мир, не засудили остаточно ні Паламу, ні Варлаама, але лише заборонили їм агітацію.” Проте заслугою соборних діянь було те, що 27 травня 1341 р. собор прийняв положення св. Григорія Палами про те, що Бог, недоступний у Своїй сущності, являє Себе в енергіях, які звернені до світу і доступні для сприйняття, як Фаворське світло, являються не чуттєвими і не сотворенними. Разом з тим, суперечки між паламітами та варлаамітами на цьому не закінчилися. Однак необхідно мати на увазі, що джерела про цей собор досить суперечливі і Ф. Успенський, наприклад, навіть схильний сумніватися в результаті соборних діянь: чи був засуджений Варлаам або прощений; в кожному випадку сам Палама вироком собору був невдоволений. Для нас важливими являються два фактори. По-перше, вчення Палами отримало перемогу над Варлаамом, який змушений був публічно принести розкаяння в своєму заблудженні; по-друге, не дивлячись на засудження, вчення Варлаама знаходило своїх прихильників і послідовників, тому церковна смута продовжувалась. Вона переросла свої богословські та церковні рамки: “У зв’язку з династичною і соціальною міжусобною війною (змагання за імператорський трон Іоанна Кантакузина та малолітнього Андроніка ІІІ Палеолога – авт.) боротьба обох церковних партій (паламітів та варлаамітів – авт.), зберігши старі імена вождів і їхні формули, вступає в нову фазу, із філософської переходить в церковно-політичну, загострену, глибоко хвилюючу широкі верстви суспільства, які далекі від богословських тонкощів.”
Після смерті свого покровителя імператора Андроніка ІІІ і невдалої спроби віднайти на Сході батьківщину древнього еллінізму, Варлаам переїхав до Італії, де його гуманістичні дарування і неоплатонічні переконання могли знайти набагато більше визнання. Там він був поставлений в єпископи Гераче (Калабрійський 1342-1348) і викладав грецьку мову в Петрарки. Однак в самій Візантії ідеї Варлаама знайшли відгук серед певних кіл, адже вони відповідали переконанням багатьох візантійських гуманістів, які були “захисниками світського еллінізму, намагаючись возстановити у філософії традицію неоплатонізму, зберігши максимально можливу автономію по відношенню до християнських догматів.” До числа прихильників Варлаама належав ієромонах Григорій Акіндін (1300-1349), який спочатку був учнем і соратником Палами, але після втечі Варлаама в Італію, став головним опонентом Палами і лідером антипаламітів. Він виступив із низкою трактатів, в яких називав св. Григорія і афонських монахів винуватцями церковних смут. Хоча Акіндін був анафемований 1351 р. собором, однак дослідники сучасності активно досліджують його насліддя і визнають його більш глибоким і вагомим у богословському відношенні. Ф.І.Успенський грунтовно дослідив богословські праці й переписку Акіндіна. У відповідь йому Палама пише заперечення його доведень, за що патріарх Іоанн Каліка в 1344 р. відлучає св. Григорія від Церкви і віддає тюремному ув’язненню на три роки. Однак і тут необхідно бачити причину в дещо ширшому аспекті. Річ в тім, що після втечі Варлаама до Італії, Палама стає вагомою церковно-політичною особою, яка підтримується зі сторони Кантакузина, який потребував підтримку авторитетного серед суспільства афонського монашества. “Напередодні відкритого розриву із двором Палеологів Кантакузин домігся редакції соборних актів в дусі більшого засудження емігрованого Варлаама… Партія Палами відкрито виступає проти патріарха Іоанна Каліки, довголітнього слуги Палеологів, і подає цариці Анні записку, в якій він звинувачувася в недбалому управлінні; згоді з варлаамітами.” Суть конфлікту з патріархом полягає в тому, що ще після смерті Андроніка ІІІ Палеолога. Коли через малолітство його сина Іоанна V регентство отримала його вдова, Анна Савойська, виникла суперечка в оточенні останньої. “Імператриця, – пише А.А.Васільєв, – не зуміла втримати політичної рівноваги між двома партіями, що складали її оточення, із яких одну очолював патріарх Іоанн Каліка і великий дука Олексій Апокавк, а другу – великий доместик Іоанн Кантакузин, який був правою рукою Андроніка і по-суті правив імперією.” В серпні 1341 р. Кантакузин був позбавлений своєї посади внаслідок несподіваного перевороту під керівництвом патріарха і великого дуки. Палама відкрито засудив цей переворот, який зруйнував політичну рівновагу в імперії. Він залишився лояльним імператриці Анні, але відмовився слідувати політиці патріарха, який і відлучив від Церкви Паламу. Отже, ми з’ясували, що згадана нами участь св. Григорія не була наслідком його заполітизованої діяльності чи маніпуляції його авторитетом і авторитету афонського монашества, керівником якого був Палама, з боку Кантакузина, але чіткою позицією як в області богослів’я, так і в практичному житті, співіснуванні із державною владою.
На початку 1347 р. імператриця Анна, прагнучи примирення з паламітами і відкидаючи будь-які звинувачення проти Палами, скликає новий церковний собор для низложення патріарха і виправдання Палами. В травні цього року вчитель ісихазму хіротонізований в архієпископа Фессалонікійського, щоправда, “буржуазні партії в Салоніках були ворожі Паламі, прихильнику Кантакузина і влади; населення його навіть не прийняло.” Безумовно, такий успіх Григорія Палами можна пояснити успіхом Іоанна Кантакузина, який став імператором. Однак, Акіндін, стоячи на чолі варлаамітів, продовжував боротьбу. Остаточне торжество ісихазму в богослів’ї Григорія Палами відбулось на новому соборі 1351 р., який був скликаний в Олексієвському трінкліні. Собор визнав постанови попередніх соборів щодо відлучення від Церкви Варлаама, засудив останнього противника Палами, філософа Никифора Григору, який колись також виступав проти Варлаама, а потім перейшов на сторону партії зближення з Римом, патріарха Іоанна Каліку і всіх противників Палами, також було опубліковано “Томос”, який являється офіційним актом, яким Православна Церква ствердила вчення Палами і практику ісихазму. Соборне віровизначення говорило: “За богохульство Варлаама, собор відкидає його від спілкування з християнами як за інші провини так і за те, що він світло Преображення Господа, що явилось блаженним ученикам і апостолам, став називати тварним і описаним і нічим невідмінним від сприймуваного чуттєвого світла…” “Світло Фаворське не є ні сущність Божа, ні творіння, але енергія сущності… Енергія сущності нероздільна із сущністю і незлитна з нею… Енергія сущності нетварна… Енергія сущності не вносить розділення в саму сущність і не порушує її простоти… Ім’я “Божество” відноситься не тільки до сущності Божої, але й до енергії, тобто енергія Божа також є сам Бог… В сущності Божій творіння не може брати участь, а в енергії – може…” , – так коротко передає постанови собору 1351 р. проф. А.П. Лєбєдєв. Протягом XIV ст. ці соборні постанови були підтверджені рішеннями інших помісних соборів. Їх зміст увійшов у “Синодик Православ’я” і з того часу включено в богослужбові книги.
Складним був також і архієрейський шлях Григорія Палами, адже після призначення його на Фессалонську кафедру жителі столиці Македонії відразу не прийняли його. В XIV ст. у Фессалоніках відбувались справжня соціальна революція, про що вище ми вже говорили. Місто дуже дорожило певною незалежністю, здобутою завдяки повстанню зилотів проти знаті – за прикладом італійських міст. Тому новопризначений центральною владою архієпископ був прийнятий не відразу. Сам же Палама залишився вірним прийнятій ним політичній лінії, метою якої було збереження єдності імперії в руках одної людини, яка здатна втримати цю єдність міцною рукою. Для Палами такою людиною був Іоанн Кантакузин. Про атмосферу солунського міщанства пише Ф.І.Успенський: “Релігійні чвари переплелись із соціально-політичною кризою, яка і надала їм значення і тривалість. Відомого Паламу і афонське монашество на чолі з Лаврою і Ватопедом, що жило за пожертви багатих володарів, підтримав претендент на престіл і голова македоно-фракійської знаті Кантакузин. Проти Кантакузина, Палами і аскетів стали ті елементи салонікського населення, які були ворожі для місцевої аристократії… Організована партія ворогів Кантакузина, знаті та ісихастів засвоїла собі біблійну назву “ревнителів”, або “зилотів”… Ядром зилотів, ворогів олігархії, повинні були бути численні середні класи і професійні союзи. Ворожі зилотам письменники аристократичної партії – Кантакузин. Кавасила, Кидоніс, Григора та інші – зображають зилотів як зібрання голоти, причому частково прийшлої і варварської. Однак пролетаріат не міг би організувати партію, яка близько 8 років (1342-1350) тримала місто в руках при няйтяжчих умовах, яка розвинула і здійснила радикальну програму соціальних реформ, що йшла в розріз із тим напрямком долі імперії. Яка привела останню до неминучої погибелі. Крім інтелігентної молоді, вихованої Варлаамом та іншими вчителями в раціоналістичних началах аристотелевої філософії, висунутої зилотами на перші пости, діяв приклад Генуї та інших італійських республік, де як раз в ці роки торжествувала демократія до великої користі для міст…” Отже, програма зилотів вийшла за межі політичної боротьби проти знатних і Кантакузина. Її центром, за висловом Е. Вернера, явився так званий “комунальний соціалізм”, направлений проти приватних і церковних багатств, з яких виділялись значною мірою монастирські володіння. [ІІІ. 29. 168.]. А отже, в монашестві, яке найкраще представлялось в авторитеті ісихастського руху, зилоти Фессалонік бачили своїх опонентів. Тому й під їх впливом місто не прийняло свого нового архієпископа Григорія Паламу. Однак, будучи сильним духом, він особливу увагу і силу звертає до проповідницької діяльності. Саме своїми проникливими проповідями Палама підкорив жителів Фессалонік. Протопр. І.Мєйєндорф про це говорить так: “Його проповіді проти соціальної несправедливості часто бували дуже суворі, бо це і було причиною безпорядків у місті. Не дивлячись на гостроту політичних подій, в яких активно брав участь вчитель ісихазму, проповіді його, видатні своєю простотою, майже ніколи не втратили богословського змісту. Зосередженого на тайні Христа.”
На кінець 40-х років обставини склались так, що фессалонікійці змушені були прийняти великого духовного пастиря, який би виключно зумів справитись із всіма духовно-культурними і соціально-політичними проблемами їхнього життя. Непокірні зилоти почали втрачати підтримку через надмірну жорстокість і успіхи Кантакузина. Е. Вернер пояснює: “Протосевасту Метохіту, правителю Солуні, вдалося привернути помірні елементи, які були недовольні не лише поборами і жорстокостями зилотів, але й відносинами останніх з Душаном Сербським, владу якого зилоти вважали за кращу правління Кантакузина. Озброєні юрби зилотів і матросів були розсіяні; їхній ватажок Андрій Палеолог, якого вороги несправедливо звинуватили в особистій жорстокості, втік на Афон. Боячись здачі Солуні Душану, Кантакузин зібрав уже великі сили… Солунь була взята з моря без великих труднощів.” Отже, в 1350 р. Григорій Палама de facto i de jure очолив Фессалонікійську кафедру.
Останні роки життя Григорія Палами також позначені несподіваним епізодом. Підчас однієї з поїздок у Константинополь візантійська галера потрипила в руки турків. Святителя Григорія протягом року продавали по різних містах як полоненого і раба, але й тоді він невпинно продовжував проповідувати свою віру. Протопр. І. Мєйєндорф згадує про писемні труди Палами в цей період: “Листи Палами і документи, які відносяться до періоду полону, являються у багатьох відношенням показовими. Вони, з однієї сторони, показують незвичну терпимість турків до християн – і до жителів підкорених територій, і їх полонених. З другої сторони, вони показують великий інтерес полоненого архієпископа до ісламу. Він дружньо сперечався із сином еміра Орхана і навіть надіявся, що “згодом настане день, коли ми зможемо зрозуміти один одного”. Із текстів видно, що цей визначний представник візантійської Церкви, не дивлячись на всю свою традиційну вірність константинопольській імперії, чітко відрізняв особливу місію Церкви від політичних інтересів Візантії.” Таким чином, ісихазм з його послідовним христоцентризмом і релігійним абсолютизмом підготовлював провіденційне виживання східного християнства під чотирьохсотлітнім мусульманським пануванням.
Тривала боротьба і незгоди багатьох років підірвали сили Григорія Палами, який після важкої хвороби помер 14 листопада 1359 р. в Фессалоніках. В 1368 р. він був канонізований Константинопольським патріархом Філофеєм, який був його відданим учнем і другом. В самих же Фессалоніках Григорій Палама являється найбільш шанованим місцевим святим, після Димитрія Солунського. Про вселенську ж велич і авторитет архієпископа Фессалонікійського свідчить той факт, що 2-га неділя Великого посту присвячена поминанню його блаженної пам’яті. На завершення ж дослідження життєвого шляху і подвигу свт. Григорія Палами просто необхідно згадати його передсмертні слова, що все його, гідне подиву, шани і поклоніння, чесне життя було спрямоване “до висоти… до висоти… до Світла.”
Підготував прот. Віталій Лотоцький