Великий подвижник Православної Церкви Преподобний Серафим Саровський народився 19 липня/ 1 серпня 1754 року.
Батьки Преподобного, Ісидор і Агафія Мошніни, були жителями Курська. Своїх дітей вони виховували в істинному християнському дусі. Ісидор був купцем і брав підряди на будівництво. В кінці життя він розпочав возведення собору в Курську, та помер до завершення будівельних робіт. Молодший син Прохор залишився під опікою матері, яка привила синові глибоку віру.
Після смерті чоловіка Агафія Мошніна продовжила будівництво собору. Одного разу вона взяла з собою Прохора, який, спіткнувшись, упав із високої дзвіниці вниз. Господь зберіг життя майбутнього світоча Церкви. Перелякана мати, добігши до низу, знайшла сина неушкодженим.
Юний Прохор, маючи чудову благодатну пам’ять, незабаром вивчився грамоті. Він із дитинства любив відвідувати церковні служби та читати своїм одноліткам Святе Письмо і Житія святих, але найбільше любив молитися або читати Святе Євангеліє на самоті.
Якось Прохор важко захворів, життя його було в небезпеці. Уві сні хлопчик побачив Божу Матір, Яка обіцяла відвідати та зцілити його. Незабаром через подвір’я садиби Мошніних пройшов хресний хід із іконою Пресвятої Богородиці «Знамення»; мати винесла Прохора на руках, і він приклонившись до святої ікони, став швидко одужувати.
Ще з юності Прохор вирішив цілком присвятити своє життя Богові й піти в монастир. Благочестива мати не перешкоджала цьому та благословила його на монашеський шлях Розп’яттям, яке Преподобний все життя носив на грудях. Прохор із паломниками вирушив пішки з Курська до Києва на поклоніння Печерським угодникам.
Схимонах старець Досифей, якого відвідав Прохор, благословив його йти в Саровську пустинь і спасатися там. Повернувшись ненадовго до батьківського будинку, Прохор назавжди попрощався з матір’ю та рідними.
20 листопада 1778 року він прийшов у Саров, де настоятелем тоді був мудрий старець, отець Пахомій. Він ласкаво прийняв юнака та призначив йому в духівники старця Йосифа. Під його керівництвом Прохор проходив багато послухів у монастирі: був келейником старця, трудився в просфорні та столярні, ніс обов’язки паламаря, і все виконував ревно, з ретельністю, ніби прислуговуючи Самому Господу.
Постійною роботою він захищав себе від нудьги — цієї, як пізніше він казав, «найнебезпечнішої спокуси для монахів-початківців, яка лікується молитвою, утриманням від пустослів’я, посильним рукоділлям, читанням Слова Божого та терпінням, тому що народжується вона від малодушності, безпечності та пустослів’я».
Вже в ці роки Прохор за прикладом інших ченців, які віддалялися в ліс для молитви, виклопотав благословення старця у вільний час теж усамітнюватися у лісі для Ісусової молитви.
Через два роки послушник Прохор захворів на водянку, тіло його розпухло, він переживав тяжкі страждання. Його наставник, отець Йосиф й інші старці, які любили Прохора, доглядали за ним. Хвороба тривала близько трьох років, і жодного разу ніхто не почув від нього слова нарікання.
Старці, боячись за життя хворого, хотіли викликати до нього лікаря, проте Прохор просив цього не робити, сказавши отцю Пахомію: «Я віддав себе, отче святий, Істинному Лікарю душ і тіл — Господу нашому Ісусу Христу та Пречистій Його Матері …», і попросив, щоб він його причастив Святих Божественних Таїн.
Тоді ж Прохору було видіння: в невимовному світлі з’явилася Матір Божа в супроводі святих апостолів Петра та Іоанна Богослова. Вказавши рукою на хворого, Пресвята Діва сказала Іоанну Богослову: «Сей — від роду нашого». Потім Вона торкнулася жезлом до боку хворого, і негайно рідина, що наповнювала тіло, стала витікати через отвір. Прохор швидко одужав.
Незабаром на місці явлення Божої Матері була побудована лікарняна церква, один з приділів якої був освячений в ім’я преподобних Зосими та Саватія Соловецьких. Престол преподобний Серафим спорудив своїми руками з кипарисового дерева і завжди причащався у цій церкві Святих Христових Таїн.
Пробувши вісім років послушником у Саровській обителі, Прохор прийняв монашеський постриг з ім’ям Серафим, яке виражало його полум’яну любов до Господа та прагнення ревно служити Йому.
Через рік монах Серафим прийняв сан ієродиякона. Палаючи духом, він щодня служив у храмі, невпинно звершуючи молитви й після служби. Під час церковних Богослужінь Господь не раз сподобляв Преподобного благодатних видінь: неодноразово він бачив святих Ангелів, які співслужили братії. Особливо благодатного видіння іродиякон Серафим сподобився під час Божественної літургії у Великий Четвер, яку звершували настоятель отець Пахомій і старець Йосиф. Коли після тропарів Преподобний вимовив: «Господи, спаси благочестивих» і, стоячи біля царських врат, навів орар на вірян зі словами: «і на віки віків», раптово його осяяв світлий промінь. Преподобний Серафим побачив Господа Ісуса Христа, Який йшов у повітрі від західних дверей храму в оточенні Небесних Сил Безплотних. Дійшовши до амвона, Господь благословив усіх, хто молився, й увійшов у образ, розташований праворуч від царських врат. Преподобний Серафим, у духовному захваті дивлячись на дивне явище, не міг ні слова промовити, ні зійти з місця. Його відвели під руки у вівтар, де він простояв ще три години, змінюючись в обличчі від великої благодаті.
Після видіння Преподобний збільшив подвиги: вдень він трудився в обителі, а ночі проводив у молитві в лісовій безлюдній келії.
У 1793 році, у віці 39 років, преподобного Серафима возвели в сан ієромонаха. Він продовжував служіння в храмі. Після смерті настоятеля, отця Пахомія, преподобний Серафим, маючи його передсмертне благословення на новий подвиг — пустельництво, взяв також благословення у нового настоятеля — отця Ісайї — і оселився у пустельній келії, що розташовувалася в глухому лісі в декількох кілометрах від монастиря.
Там він повністю віддався молитовним подвигам самітництва, приходячи в обитель лише в суботу, перед всеношною і, повертаючись до себе в келію після Літургії, під час якої причащався Тіла та Крові Христових.
Преподобний проводив життя в суворих подвигах. Своє молитовне правило він звершував за статутом древніх пустельних обителей; зі Святим Євангелієм ніколи не розлучався, прочитуючи протягом тижня весь Новий Заповіт, читаючи також святоотецькі та Богослужбові книги. Преподобний вивчив напам’ять багато церковних співів і співав їх під час праці в лісі. Біля келії він заклав город і влаштував пасіку. Сам собі здобував прожиток. Преподобний дуже суворо постив: їв один раз на добу, а в середу та п’ятницю зовсім утримувався від їжі. У перший тиждень Святої Чотиридесятниці він не приймав їжі аж до суботи, коли причащався Святих Христових Таїн.
Святий старець іноді на самоті так занурювався у внутрішню сердечну молитву, що довго залишався нерухомим, нічого не чуючи і не бачачи навколо. Відвідували його зрідка пустельники — схимонах Марк мовчальник та ієродиякон Олександр, але, заставши святого на молитві, з благоговінням тихо віддалялися, щоб не потурбувати.
У літню спеку Преподобний збирав на болоті мох, який використовував для удобрення городу; комарі нещадно жалили його, але він благодушно терпів це страждання, кажучи: «Пристрасті винищуються стражданням і скорботою, чи довільними, чи тими, що посилаються Провидінням». Близько трьох років преподобний харчувався тільки однієї травою, яка росла навколо його келії. До нього все частіше стали приходити крім братії миряни — за порадою та благословенням. Це порушувало його самотність.
Попросивши благословення настоятеля, Преподобний припинив до себе доступ жінкам, а потім і всім іншим, отримавши знак, що Господь схвалює його наміри повного усамітнення. За молитвами Преподобного дорогу до його пустельної келії перегородили величезні гілки вікових сосен. Тепер тільки птахи, що зграями зліталися до Преподобного та дикі звірі відвідували його. Преподобний Серафим із рук годував ведмедя хлібом, коли з монастиря приносили йому хліб.
Бачачи подвиги преподобного Серафима, ворог роду людського озброївся проти нього і, бажаючи примусити святого залишити усамітнення, вирішив його настрашити, але преподобний Серафим захищав себе молитвою й силою Животворящого Хреста. Диявол наводив на святого тривалу спокусу. Для відігнання натиску ворога преподобний Серафим посилив труди, взявши на себе подвиг стовпника. Щоночі він піднімався на величезний камінь у лісі й молився з піднятими руками, благаючи: «Боже, будь милостивим до мене грішного». Вдень він молився в келії, також на камені, який приніс із лісу. Він сходив із нього тільки для короткого відпочинку та підкріплення тіла мізерною їжею. Так молився Преподобний Серафим 1000 днів і ночей. Диявол, осоромлений Преподобним, задумав убити його і наслав грабіжників. Підійшовши до святого, який працював на городі, розбійники стали вимагати від нього гроші. У преподобного Серафима в цей час була у руках сокира, він був сильним чоловіком і міг би оборонятися, але не захотів цього робити, згадавши слова Господа: «Хто візьме меча, від меча загине» (Мф. 26, 52). Святий опустив сокиру на землю і сказав: «Робіть, що вам потрібно». Розбійники нещадно били подвижника, обухом проломили йому голову, зламали декілька ребер, потім, зв’язавши його, хотіли кинути в річку, але спочатку обшукали келію в пошуках грошей. Розтрощивши все в келії та нічого там не знайшовши крім ікони та кількох картоплин, вони засоромилися свого злодіяння й пішли.
Коли Преподобний прийшов до тями, він доповз до келії і, жорстоко страждаючи, пролежав там усю ніч. На ранок із великими зусиллями він добрів до обителі. Братія жахнулися, побачивши пораненого подвижника. Вісім діб пролежав Преподобний, страждаючи від ран; викликали лікарів, які здивувалися тому, що подвижник після таких ран залишився живий. Але Преподобний не від лікарів отримав зцілення: Цариця Небесна явилася йому уві сні з апостолами Петром та Іоанном. Вона торкнулася голови Преподобного й дарувала йому зцілення. Після цього випадку преподобний Серафим змушений був залишатися близько п’яти місяців у монастирі, а потім знову пішов у свою пустельну келію. Після одужання подвижник залишився назавжди зігнутим, він ходив, спираючись на палицю або топірець, однак своїх кривдників простив і просив не карати. Після смерті настоятеля отця Ісайї, його колишнього друга з юності, він узяв на себе подвиг мовчальника, абсолютно зрікшись від усіх життєвих помислів для найчистішого служіння Богу в безперервній молитві. Якщо святому в лісі зустрічалася людина, він падав ниць і не вставав, поки перехожий не віддалявся. У такому мовчанні старець провів близько трьох років, переставши навіть відвідувати обитель у недільні дні. Плодами мовчання й молитви стали для преподобного Серафима збагачення душі дарами Святого Духа.
Великий подвижник так згодом казав одному з монахів монастиря: «… радість моя, благаю тебе, стяжи дух мирний, і тоді тисячі душ спасуться біля тебе».
Новий настоятель, отець Ніфонт, і старша братія обителі запропонували отцю Серафиму або, як і раніше, приходити в монастир у неділю для участі в Богослужінні та Причастя в обителі Святих Христових Таїн, або повернутися зовсім в обитель. Преподобний обрав останнє, тому що йому стало важко ходити з пустелі в монастир.
Навесні 1810 року преподобний Серафим повернувся в обитель після 15 років перебування в пустелі. Не перериваючи мовчання, він до цього подвигу додав ще й затвор і, нікуди не виходячи і нікого у себе не приймаючи, невпинно перебував у молитві та Богоспілкуванні.
У затворі преподобний Серафим придбав високу душевну чистоту й сподобився від Бога особливих благодатних дарів — прозорливості та чудотворення. Господь поставив Свого обранця на служіння людям у самому вищому подвизі монашества — старецтві.
25 листопада 1825 року Матір Божа разом із двома святителями з’явилася уві сні старцю Серафиму й звеліла йому вийти із затвору та приймати у себе немічні душі людські, що потребують настанови, розради, керівництва та зцілення.
Взявши благословення у настоятеля на зміну способу життя, Преподобний відкрив двері своєї келії для всіх. Старець бачив серця людей і, як духовний лікар, зцілював душевні та тілесні хвороби молитвою до Бога й благодатним словом. Всі, хто йшов до преподобного Серафима, відчували його велику любов і з розчуленням слухали ласкаві слова, з якими він звертався до людей: «радість моя, скарбе мій».
Старець відвідував свою пустинну келію й джерело, назване Богословським, біля якого йому збудували маленьку келію. Виходячи з келії, старець завжди ніс за плечима торбу з камінням. На питання, навіщо він це робить, святий смиренно відповідав: «стомлюю стомлюючих мене».
В останній період земного життя Преподобний Серафим особливо дбав про своє улюблене дітище —Дивеївську жіночу обитель. Ще в сані ієродиякона він супроводжував покійного настоятеля отця Пахомія в Дивеївське сестринство до настоятельки монахині Олександри, великої подвижниці, і тоді отець Пахомій благословив Преподобного завжди піклуватися про «дивеївських сиріт». Преподобний Серафим був справжнім отцем для сестер, які зверталися до нього у всіх своїх духовних і життєвих труднощах.
В останні роки життя Преподобного Серафима один зцілений ним бачив, як він здійнявся над землею під час молитви. Святий суворо заборонив розповідати про це раніше його смерті.
Всі знали й шанували Преподобного Серафима як великого подвижника і чудотворця.
За рік і десять місяців до своєї смерті, на свято Благовіщення, Преподобний Серафим ще раз сподобився явлення Цариці Небесної в супроводі Хрестителя Господнього Іоанна, Апостола Іоанна Богослова й дванадцяти дів, святих мучениць і преподобних. Пресвята Діва Богородиця довго розмовляла з Преподобним, доручаючи йому Дивеївських сестер. Закінчивши розмову, Вона сказала йому: «Скоро, любимче Мій, будеш із нами». При цьому явленні Богоматері, була присутня одна Дивеївська монахиня.
В останній рік свого життя Преподобний Серафим став помітно слабшати і говорив багатьом про близьку кончину. В цей час його часто бачили біля труни, яку він злагодив для себе, вона стояла у сінях келії.
Преподобний сам вказав місце, де слід його похоронити,— біля вівтаря Успенського собору.
1 січня 1833 року преподобний Серафим в останній раз прийшов до лікарняної Зосимо-Савватієвської церкви на Літургію та причастився Святих Христових Таїн, після чого благословив братію і попрощавшись, сказав: «Спасайтеся, не сумуйте, пильнуйте, сьогодні нам готуються вінці».
Другого січня келейник Преподобного, отець Павло, о шостій годині ранку вийшов зі своєї келії, прямуючи до церкви, і відчув запах горілого, що йшов із келії Преподобного; в келії святого завжди горіли свічки, і він казав: “Поки я живий, пожежі не буде, а коли я помру, кончина моя відкриється пожежею”. Коли двері відкрили, побачили тліючі книги та інші речі, а сам Преподобний стояв на колінах перед іконою Божої Матері в молитовному положенні, але вже бездиханний. Його чисту душу під час молитви взяли Ангели, і злетіла вона до Престолу Бога Вседержителя, вірним рабом і слугою Якого був усе життя преподобний Серафим.
В день його народження, 19липня/1 серпня, у 1903 році відбулося відкриття мощей преподобного Серафима Саровського.
